Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
Грізо взяв світильник, сказав донові Родріго на добраніч і швидко зник, поки господар заповзав під ковдру.
Але ковдра видалась йому справдешньою горою. Він скинув її з себе й згорнувся бубликом, намагаючись заснути. Йому справді до смерті хотілося спати. Однак, не встигнувши склепити очі, він пробуджувався й підхоплювався, неначе хтось на зло увесь час струшував ним. Відчував, як у нього посилюється жар і водночас зростає неспокій. Подумки він звинувачував і серпень місяць, і верначчу, і п'яну оргію, йому хотілося всю провину зваляти саме на все це. Але ці думки, непомітно скрадаючись, заступала та, що в ті дні невідчепно супроводила інші думки, пронизувала, так би мовити, всі почуття, правила за тему розмов у всякому товаристві пияків,— тож її, либонь, було легше перевернути на жарт, аніж обійти мовчанкою,— думка про чуму.
Він довго крутився і нарешті впав у сон, але його відразу обступили найкошмарніші, найнеспокійніші сновидіння на світі. І ось поволі йому почало здаватися, ніби він стоїть у велетенській церкві, десь спереду, в юрбі народу, і не розуміє, як це він потрапив туди, як йому могла спасти така думка, а надто в такий час,— і все це вкидає його в лють. Він оглядає людей довкола: у них воскові, спотворені тліном обличчя, з тьмяними, незворушними очима, з відвислими губами, всі вдягнені у якесь рам'я, що позвисало лахміттями, і крізь дірки видно плями й нариви. Він ніби кричить їм: «Дорогу, агей, сволото!» — і дивиться на церковні двері, які десь далеко-далеко, і його крик супроводжується погрозливим виразом обличчя, але сам він ніяк не може зрушити з місця, тільки весь зіщулюється, намагаючись не торкнутися мерзотних тіл, що з усіх боків обступають його. Але ніхто з тих безумців і знаку не подав, що збирається відступитися, і навіть наче й не чув його крику. Навпаки, вони чимраз щільніше обступали його, а головне, йому здалося, ніби хтось із них, напевно, ліктем штовхав його в лівий бік, між серцем і пахвою, потім там боляче закололо, і наліг якийсь тягар. Коли він уперше вивертався, намагаючись позбутися цього болю, щось нове починало колоти його туди само. Він був розлючено схопився за шпагу, та раптом йому здалося, ніби його шпага в цій тисняві, підсунулась угору і саме головка ефеса тисне йому в бік. Але, торкнувшись цього місця рукою, він не знайшов там шпаги, а тільки, відчув іще болючіші кольки. Він знемагав, важко дихав, хотів скрикнути ще голосніше, аж ураз йому приверзлося, що всі обличчя повернулися в один бік. Він теж подивився туди й побачив кафедру, де над поручнями з'явилося щось випукле, гладеньке, осяйне, а тоді виткнулась і чітко вималювалась лиса голова, потім два ока, далі — ціле обличчя з довгою сивою бородою,— і врешті над поручнями, висунувшись по пояс, показався чернець — фра Крістофоро. Донові Родріго здалося, ніби той, обвівши швидким поглядом усе зборище, спинив свої очі на ньому й воднораз підніс руку — достоту як тоді, у нижньому залі його палаццо. У відповідь він також швидко підняв руку, наче силкуючись проштовхатися вперед, щоб схопити цю завислу в повітрі руку; голос, глухо заклекотівши в грудях, нараз вихопився пронизливим зойком, і дон Родріго прокинувся. Опустив руку, яка й справді була піднята догори, насилу прийшов до тями й розплющив як слід очі, бо денне світло, вже проникаючи у вікна, дратувало його так само, як і світло свічки звечора. Він упізнав своє ліжко, свою кімнату й зрозумів, що все це був сон: і церква, і народ, і чернець — усе зникло, все, крім одного, ось цього жахливого болю в лівому боці. Водночас він відчув сильне серцебиття, задуху, шум і безперервний дзвін у вухах, жар, усі кінцівки обважніли,— набагато дужче, ніж коли лягав спати. Він не відразу зважився подивитися на те місце, де відчувався біль, але зрештою відкрив його, глянув із страхом і побачив огидний лілувато-червоний гнійник.
Він зрозумів, що пропав. Його охопив страх смерті і, либонь, іще більше — страх стати жертвою монатті, страх, що його віднесуть, укинуть до лазарету. І, вишукуючи подумки спосіб уникнути цієї страшної долі, він відчув, як плутаються й затуманюються його думки, відчув, що наближається мить, коли йому залишиться лише стільки свідомості, скільки потрібно, щоб упасти в розпач. Дон Родріго схопив дзвіночок і з силою потряс ним. Негайно з'явився Грізо, який був насторожі. Він спинився на безпечній відстані від ліжка, уважно подивився на господаря й пересвідчився в тому, про що звечора тільки здогадувався.
— Грізо,— мовив дон Родріго, насилу підводячись і сідаючи на ліжку,— я завжди тобі довіряв.
— Саме так, синьйоре.
— Я завжди добре ставився до тебе.
— Так, ваша милість.
— Отже, я можу покластися на тебе!..
— Ще б пак, чорт забирай!
— Мені погано, Грізо.
— Я це бачу.
— Якщо я видужаю, то зроблю для тебе набагато більше добра, ніж робив досі.
Грізо не відповідав і стояв, вичікуючи, що буде сказано після цього вступного слова.
— Я не хочу звірятися ні на кого, крім тебе,— провадив далі дон Родріго,— зроби мені одну послугу, Грізо.
— Наказуйте,— відповів той на це незвичайне звернення свого господаря.
— Ти знаєш, де живе хірург Кйодо?
— Знаю дуже добре.
— Він порядна людина, і коли йому гарно заплатити, то не викаже хворого. Сходи по нього. Скажи, що я заплачу йому чотири, шість скуді за візит, або й більше, якщо він зажадає. Тільки щоб він прийшов негайно. Та дивись, зроби все як треба, щоб ніхто не помітив.
— Добре придумано,— сказав Грізо,— іду й відразу повернуся.
— Послухай, Грізо: дай мені спершу трохи води. У мене всередині все горить, зовсім немає сили.
— Ні, синьйоре,— відповів Грізо,— без поради лікаря не дам, адже хвороби страшенно примхливі. Не можна гаяти ні хвилини. Будьте спокійні: я вмить повернуся разом з Кйодо.
І, мовивши це, вийшов, причинивши двері.
Дон Родріго знову приліг; він подумки йшов слідом за Грізо до будинку Кйодо, відлічував кроки, вираховував час. Іноді він знов починав розглядати свій гнійник, але відразу з огидою відвертав голову. Через якийсь час він став дослухатися, чи не йде хірург, і оця напружена увага забивала почуття болю й зберігала чіткими думки. Зненацька йому вчувся далекий звук дзвоника, тільки йому здалося, що він долинає з кімнат, а не з вулиці. Він прислухався, дзенькання лунало чимраз голосніше, чимраз ближче, і водночас зачувся тупіт ніг. Страшна підозра промайнула в дона Родріго. Він трохи підвівся, сів на ліжку й насторожився ще більше. У сусідній кімнаті глухо гупнуло, наче обережно поставили додолу щось важке. Він спустив ноги з ліжка, ніби збираючись встати, глянув на двері, які раптом прочинилися, й побачив, як у кімнаті з'явилися два потерті й брудні червоні балахоци й дві огидні пики,— одно слово, два монатті. Промайнуло обличчя Грізо, який підглядав, ховаючись за прочиненою стулкою дверей.
— Клятий зрадник!.. Геть звідси, негіднику! Бйондіно! Карлотто! Рятуйте! Ґвалт! — закричав дон Родріго. Застромив руку під подушку по пістолет, намацав і вихопив його. На його перший крик монатті метнулися до ліжка. Один, спритніший, навалився на дона Родріго, перш ніж той встиг щось зробити, видер у нього з руки пістолета, відкинув чимдалі, а самого Родріго поклав на спину й, тримаючи його отак, люто й водночас насмішкувато заволав:
— Ох ти ж, негіднику! Проти монатті! Проти служителів трибуналу! Проти тих, хто творить милосердя!
— Подержи його лишень, зараз віднесемо його геть,— мовив другий, прямуючи до скрині.
Тут зайшов Грізо і заходився разом з ним зламувати замок.
— Злодюга! — загорлав дон Родріго, виглядаючи з-під монатті, що наліг на нього, й силкуючись вирватися з цих дужих рук.—Дайте мені вбити цього мерзотника, — звернувся він до монатті, — і робіть зі мною, що хочете.
Потім знову заволав на всі заставки, гукаючи інших служників, та все було даремно: мерзенний Грізо відіслав їх чимдалі, буцімто за наказом самого господаря, тоді подався до монатті й запропонував їм піти на цю справу, поділившися з ним здобиччю.
