Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

До певного часу така система трималась і діяла з чудовим успіхом. Та в міру того, як щодень зростала кількість присмертних, утікачів і розгублених, дійшло до того, що не стало кому займатися всіма цими людьми. Найбільше сваволили монатті. Як господарі й вороги, заходили вони до будинків і, не кажучи вже про грабунки та про обходження з хворими на чуму, котрі потрапляли до них, хапали своїми зараженими мерзотними руками здорових — дітей, батьків, жінок, чоловіків,— погрожуючи відвести їх до лазарету, якщо тільки вони не відкупляться грошима. В інших випадках вони торгували своїми послугами, відмовляючись забирати вже загнилі трупи менше ніж за стільки-то скуді. Подейкували (вірити або не вірити цьому — при легковір'ї одних і підступності інших — однаково небезпечно), — Тадіно також підтверджує це, — що монатті й пристави навмисне впускали з возів позаражувані речі, щоб сприяти поширенню чуми, яка стала для них нині прибутковою статтею, їхнім царством, їхнім святом. Інші негідники, видаючи себе за монатті, прив'язавши, за приписом, до ноги дзвіночок, щоб давати знати про себе й попереджувати про своє наближення, заходили до будинків і порядкували там, як уже їм хотілося. До деяких будинків, відчинених і вже порожніх або заселених тільки тяжко хворими й присмертними, залазили злодії. Інші будинки зазнавали наскоків поліцейських, які робили те саме, коли не гірше. Поряд із розбещенням моралі зростав і загальний психоз: всякі так або інакше панівні хибні погляди під впливом розгубленості й збудження прибирали страшної сили й поширювалися набагато швидше й далі. І все це сприяло поглибленню й зросту того особливого страху перед мазальниками, який своєю дією і своїми виявами часто ставав, як ми вже бачили, ще одним видом психозу. Страх перед цією уявною небезпекою наповнював і шматував душі набагато дужче, ніж справжня, наявна небезпека. «І тоді, коли тіла або цілі купи тіл, валяючись усюди,— каже Ріпамонті,— щокрок потрапляючи на очі або під ноги, перетворювали все місто ніби на один суцільний похорон, було щось іще мерзотніше й зловісніше в цьому взаємному озлобленні, в цій неприборканій і страшній підозріливості... Були ладні запідозрити не тільки сусіда, друга, гостя,— навіть такі стосунки, освячені узами людської любові, як між чоловіком і дружиною, батьком і сином, братами, робилися предметом страху, і — о горе й ганьба! — домашня трапеза, подружнє ложе наганяли жах, немов пастки, що ховали в собі отруту».

Уявний широкий обсяг, незвичайність змови тривожили всі голови, підриваючи основи взаємної довіри. Спершу гадали, що ці мазальники діють за спонукою марнославства й пожадливості, потім стали уявляти й вірити, що в цьому мазанні ховається якась диявольська хитрість, якась притягальна сила, що перемагає волю. Марення хворих, котрі звинувачували самих себе в тому, чого побоювалися від інших, здавалось одкровенням і, так би мовити, робили в очах кожного можливим усе що завгодно. Та дужче за всякі слова вражали наочні приклади, коли, бувало, хворі в маренні починали виконувати ті дії, які, як їм здавалося, мали виконувати мазальники,— цілком припустима річ, здатна дати зрозуміліше пояснення цьому загальному психозу й твердженням багатьох письменників.

Отак у давню й сумну добу процесів над чаклунами признання звинувачених, далеко не завжди вирвані насильством, неабияк сприяли поширенню й зміцненню думки про чаклунство. Бо коли якась думка панує тривалий час і майже в цілому світі, то вона врешті знаходить усякі шляхи до свого висловлення, шукає всякі виходи, проходить усі стадії переконання, і важко тоді припустити, щоб усі або дуже багато людей вірили в те, що може ще щось змінитися.

Серед легенд, породжених цим маренням про мазальників, одну слід згадати, бо вона вважалася правдоподібною і була дуже поширена. Розповідали,— звичайно, не завжди тими самими словами (що були б надто незвичайною перевагою вигадок), але приблизно так: буцімто хтось, такого-то дня, бачив, як на Соборній площі з'явилася запряжена шестернею карета, де, серед інших, сиділа якась поважна особа з похмурим палаючим обличчям, вогненними очима, настовбурченим волоссям і загрозливо стисненими устами. Поки цей хтось уважно розглядав переїжджих, карета спинилась, і кучер запросив його сісти в неї. Від страху той не зміг відмовитися. Довго кружляли вони по місту, врешті висіли біля під'їзду якогось палацу, куди зайшов і він разом з усім товариством. Там він бачив усякі спокуси й жахи: пустелі й сади, печери й зали, де сиділи й радились між собою привиди. Нарешті йому показали велетенські скрині з грошима й сказали, що вій може взяти скільки хоче, проте з однією умовою: йому дадуть невелику посудину з маззю, і він ходитиме по місту й мазатиме стіни будинків. Не давши на це своєї згоди, він миттю опинився на тім самім місці, звідки його було взято. Ця історія, в яку вірили геть усі і яку, за словами Ріпамонті, недостатньо висміяли освічені люди, поширилася по всій Італії і за її межами. В Німеччині її навіть зображено на гравюрі. Курфюрст-архієпископ майнцський ввернувся до кардинала Федеріго з листом, розпитуючи про дивні події в Мілані, про які ходять різні чутки, і дістав відповідь, що все то вигадки.

Рівноцінні, якщо й не в усьому однакові по суті, були також вигадки вчених, і так само нещасливі їхні наслідки. Більшість учених вважали призвісткою і воднораз причиною нещасть появу в 1628 році комети і сполучення Сатурна з Юпітером. «Згадане сполучення,— пише Тадіно,— так явно вказувало на цей 1630 рік, що всякому було зрозуміло». Mortales parat morbos, miranda videntur [169]. Це провіщення, взяте, кажуть, із книги під заголовком «Дзеркало досконалих провіщень», видрукуваної в Туріні 1623 року, переходило від уст до уст. Другу комету, що з'явилась у червні, саме в рік чуми, було сприйнято як нове провіщення, навіть як явний доказ існування мазальників. Вишукували по книжках і, на жаль, знаходили там скільки завгодно прикладів рукодільної чуми, як казали тоді. Цитували Лівія, Таціта, Діона, та що це я кажу — Гомера, Овідія і багатьох інших стародавніх мужів, які розповідали або згадували такі факти. А ще більше було посилань на сучасних письменників. Цитовано сотні різних авторів, які по-вченому трактували або випадково згадували отрути, чари, зілля, порошки. Чезальпіно, Кардано, Гревен, Саліо, Паре, Шенк, Цакіа і, зрештою, фатальний Дельріо (якби слава авторів створювалася на грунті співвідношення добра і зла, породжених їхніми творами, він мав би вважатися одним із найзнаменитіших), той Дельріо, чиї безсонні ночі творчого натхнення коштували життя набагато більшому числу людей, ніж похід якогось конкістадора; той Дельріо, чиї «Магічні дослідження» (стислий нарис того, чим марили в цій галузі люди аж до його часу), ставши найавторитетнішим і найнезаперечнішим джерелом, понад сторіччя правили посібником і могутнім натхненником до «законних» диких розправ, моторошних і довготривалих.

Із вигадок простолюду освічені люди брали те, що не йшло наперекір їх власним поняттям; із вигадок освічених людей простолюд брав те, що міг зрозуміти й що розумів по-своєму; і з усього вкупі утворився велетенський і заплутаний клубок громадського безуму.

Та ще більший подив викликає поведінка лікарів,— я кажу про лікарів, які з самого початку визнавали реальність чуми, і маю на увазі насамперед Тадіно: він її провіщав, бачив її появу, спостерігав, так би мовити, за її послідовним розвитком, пояснював, що це і є чума, і що зараза чіпляється шляхом дотику, і коли з нею не боротися, то вона охопить усю країну,— а потім сам із оцих своїх вражень виводить беззаперечний доказ застосування отруйних і шкідливих мазей; це він, відзначивши стан марення як симптом цієї хвороби у Карло Клоніа, другого чоловіка, померлого в Мілані від чуми, — пізніше на доказ мазання і диявольської змови наводить такий факт: двоє свідків сказали, що чули від свого хворого друга розповідь про те, як одного разу вночі до його кімнати зайшли невідомі люди й запропонували йому зцілення за гроші, якщо тільки він погодиться обмазувати довколишні будинки. Коли ж він відмовився, то вони пішли геть, а після них залишився вовк під ліжком, а на ліжку — три кішки, які й сиділи там, доки настав день.