Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
«Ах ти Валю, Валю!» — знову з болем подумала Леся.
Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвічі безпорадніший і навіть нещасніший/ за неї, вона вже бачила, нарешті, що він може тільки стояти їй на перешкоді. Коли в ній ще живе дух неспокою, то в нім він давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дітвору, то він тепер здібний тільки плодити. Належачи до тих молодих людей післяреволюційного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся не хотіла стати ні покірною міщаночкою, ні людиною, що в ній любов до чоловіка ніяк і нічим не корегується. Свою любов до Валентина Леся корегувала, і тому не дивно, що в останні півтора року вона стала відчувати цю любов, як мало не нещастя, як, у всякому разі, добровільне рабство.
Прокинулась Нелічка і заплакала. Леся підійшла до ліжка.
— Не плач, моя дитинко,— тихо казала вона і пригорнула Нелічку до своїх грудей.
За кілька хвилин дівчинка вже знову спала. Промінь срібного місяця впав на каштанове волосся Нелічки, і Лесі здавалося, що це волосся, ці кучері — як хвилі бистролетних днів. Леся скинула з себе верхній одяг і залишилася в одній сорочці. Щоки їй горіли, і вона раз у раз прикладувала до них свої долоні. Її мало не дівочі груди тривожно підіймалися, і здавалося, що вона збирається на перші неповторні зальоти.
Раптом прокинувся вітер і понісся по вулицях. Прокинувся і Валентин. Побачивши свою дружину, він сказав:
— Ти ще, Лесічко, не спиш?
— Як бачиш, Валю! — сказала Леся і додала: — Голова розболілась.
— А може, ти...— солодко позіхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин.— Може, ти...
— Ні, Валю! Будь ласка, звільни мене на сьогодні,— поспішно підхопила Леся.
Але рецортер був уже біля дружини і м’яв її в своїх обіймах.
II
Вітер лютував цілу ніч. На ранок він зовсім стих — залишились тільки маленькі вітерці. Коли Леся прокинулась, ці вітерці жартували в полотнищах білизни, розвішаної на мотузку через увесь двір. Кричали вранішні півні. По покрівлі сарая бігали сусідові голуби і приємно буркотали.
Напившись чаю, Бродський побіг до редактора, що в нього ночував ревізор. Відтіля він повернувся, коли вже праля прийшла і коли Леся давала відповідні накази. Залишалося забрати закуски і йти до пароплава, що мусив одійти за якісь півгодини. Так і зробили.
На дамбі зустріли Сірка і ревізора, Валентин познайомив Лесю з харківцем.
— Топченко! — сказав ревізор, потискаючи Лесину руку.
Це був високий мужчина з досить-таки сірим обличчям
і некрасивими очима. І чи тому, що Бродський і Сірко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухів, якими мало не рисувався Топченко, чоловік і редактор все-таки зразу здалися Лесі до болю нікчемними і безпорадними.
Підходячи до пристані, ревізор неохайно положив свою руку на плече Валентина і, обережно відсторонивши його від Лесі, взяв Лесю під руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але він нічого не сказав і тільки, як і раніш, посміхався до ревізора та щеголяв нікому не зрозумілими дотепами.
А втім, Валентинові взагалі сьогодні не щастило, це Леся одразу ж помітила. Він весь час намагався бути розв’язним, дотепним і зовсім не провінціалом, але і його в’юнка чорненька і остаточно не мужня фігурка і його банальні дотепи і, нарешті, його мало приховане бажання «показати себе» перед ревізором — все це красномовно підкреслювало, що він провінціал, що він все-таки не може зрівнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сірко. Завжди мовчазний і задумливий, він і тепер більше мовчав і більше дивився собі під ноги сірими задумливими очима. Тільки зрідка, коли ревізор подавав йому якесь запитання, він раптом ні з того ні з сього здригавсь і тим показував, що і він відчував себе з ревізором не зовсім добре.
— Невже вам досі не осточортів ваш городок? — сказав Топченко, звертаючись до Лесі.
— Ще б пак! — підхопив Бродський, розмахуючи руками, і додав, фамільярно беручи під руку ревізора.— Ке вуле ву? * Нічого не зробиш! Ви, щасливці, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тільки як висуванці.
Топченко насмішкувато подивився на Валентина і раптом кинув:
— Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесі.
— До Лесі? — заметушився Бродський.— Будь ласка! Лесічко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
— Товаришка Леся, мабуть, і не думає мовчати! — заперечив ревізор і знову іронічно подивився на Бродського.— Це ж ви їй не даєте говорити.
— Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесічко, чого ж ти мовчиш?
Валентин, відчуваючи себе не зовсім добре, почервонів. Він уже і справді встиг приревнувати Лесю до ревізора і думав, що ревізор зрозумів його.
— Так! — нарешті промовила Леся.— Мені дуже обридла провінція. Ви вгадали.
— Чому ж ви до Харкова не повернетесь? — спитав Топченко.
Леся здивовано подивилась на ревізора: мовляв, відкіля він знає, що вона вже жила в Харкові?
— Ви, мабуть, дивуєтесь моєму запитанню? — сказав ревізор і тут же з ясував, у чому річ.
Про Лесине життя уже розповів йому в б’єргальці Валентин, і від нього ж він знає, що вона вже жила в Харкові. Більше того — за чашкою пива Бродський встиг познайомити його з найінтимнішими закутками свого життя.
Леся прекрасно знала чоловіка і знала, який він має язик, особливо напідпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все-таки любив трохи «позадаватись» серед товаришів своєю дружиною і навіть поінформувати їх про свої «спальні справи», але вона не чекала, що він і з ревізором, з зовсім випадковою людиною, буде таким одвертим, і це її дуже образило. 1 іравда, вона про це нічого не сказала ні Валентину, ні Топченкові, але почуття незадоволення з Валевтинової поведінки не менш години залишалося в ній.
Коли підійшли до пристані, Топченко, не кидаючи Лесиної руки, сказав, звертаючись до Сірка і до Валентина:
— Ну, ви йдіть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу і купимо квитки.
— Що ви! — скрикнув, рушаючи до каси, Бродський.— Ви — наш гість! Квитки я сам куплю.
— Будь ласка! — одразу ж погодився ревізор і, пропустивши вперед редактора, пішов з Лесею до портового залу,
Уже в другий раз проревів пароплав, і публіка валом повалила з площадки. На південь їхали найрізноманітніші люди, їхали мовчазні селяни, їхали галасливі перекупки, що, спродавши овочі чи то фрукти, поверталися в свої села. їхали різноманітні дачники від робітника до непмана включно, метушились на пароплаві і учні тощо. Коли пароплав проревів у третій раз, Леся, ревізор, Сірко та Бродський були вже на верхній палубі. Нарешті пароплав заклекотав і рушив від пристані.
Починався прекрасний літній день. На небі жодної хмари. Дніпро виблискував сріблом своїх широких вод і ловив поверхнею проміння веселого сонця. Зелені береги посувалися від пароплава назад і пропадали десь у синіх димках обрію. їхати треба було до четвертої зупинки, так що пароплав мусив кілька разів підходити до берега.
Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а не другого (їхати ж недалеко і користуватися з кают не прийдеться), він неохайно махнув рукою і сказав, що це «все одно». Мовляв, навіщо зважати на дрібниці? Леся подивилася на чоловіка й подумала: «Які ж тут дрібниці, Валю, коли б ці дрібниці дали мені можливість прожити з дітворою ще один день?»
Сірко, як тільки зійшов на пароплав, одразу ж одійшов убік і мовчки дивився на поверхню ріки. Він, очевидно, не хотів заважати ревізорові в його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далі, то більше ревнуючи дружину до Топченка, не відходив від ревізора ні на хвилину і, як і раніш, метушився зі своїми дотепами.
— Подивіться, які пікантні дівчатка! — сказав він, коли пароплав став наближатися до берега і коли на пристань висипав натовп місцевих дівчат.— Ви як? — підморгнув він оком ревізорові.— Охотник до бабочок?
