Твори - Хвильовий Микола Григорович (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— Тобі, Жане, вічно лізуть у голову геніальні ідеї,— сказала Марфа Галактіонівна, ступаючи по асфальту тієї ж вулиці.
Іван Іванович трохи покривився незадоволено, але «геніальна ідея», очевидно, не давала йому спокою, і тому він почав:
— Що соціалізм,— почав він,— можна збудувати в одній країні — це факт. Це надзвичайно талановито доказано і Леніним і Марксом. Але, коли наші дискусійщики не вірять в це, то, по-моєму, можна і одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.
— Що ти мелеш! —. оглядаючись, скрикнула Марфа Галактіонівна.— Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соціалізму в одній країні.
— А я от все-таки настоюю на свойому! — рішуче сказав Іван Іванович.— Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсім не проти оригінальних думок. Я тільки хочу сказати, що з цієї формули, по суті, можна зробити трохи іншу, яка мусить задовольняти і нас і не може не задовольняти і їх.
Марфа Галактіонівна зупинилась і здивовано подивилась на свого чоловіка.
— Я тебе не розумію! — сказала вона.
— Не розумієш?.. Ну, як же це так? — задоволено посміхнувся мій герой.— Собаку зарито ось у чому: хіба ми будуємо соціалізм в одній країні? Ну?
Марфа Галактіонівна знову зупинилась і знову здивовано подивилась на свого чоловіка.
— Я тебе все-таки не розумію! — ще раз сказала вона.
Тоді Іван Іванович побідно визирнув поверх своїх окулярів
і сказав тремтячим від задоволення голосом:
— А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росія — раз, Україна — два, Грузія — три, Білорусія — чотири. Хіба це буде одна країна?
— Але ти не подумав про економіку? — кинула товаришка Галакта.
— Правильно! Я про економіку не подумав, але я подумав, що для маси так буде ясніш,— сказав Іван Іванович.
— Тоді твоя геніальна ідея є не що інше, як глупота,— різко кинула Марфа Галактіонівна.
Товариш Жан образився: мовляв, навіщо так ображати його?
— Нічого подібного! — сказав він.— Це буде не зовсім поганий полемічний прийом.
— Але цей «прийом» може привести тебе до буржуазної України.
Мій герой раптом вдарив себе по коліну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!
Словом, Іван Іванович певний, що ми «для маси» будуємо соціалізм не в одній країні, а саме в кількох, але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не ставилось питання і не дебатувалось в цій площині, беручи на увагу також те, що на такій «формулі» може зіграти хтось, Іван Іванович одмовляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього0 пленуму ЦК.
В таких цікавих розмовах мої герої пройшли половину путі,— тієї святкової путі, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого із «ідеологічно витриманих» партійців саме до залу засідань Івана Івановича.
Уже вечоріло. То тут, то там — по дорозі — фуркали люкси. У церкві дзвонили до вечірні, і дзвін цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресіння Христа, але Іван Іванович про це зовсім не думав і нарочито думав про антирелігійну пропаганду. Інша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тоді мій герой теж відчув би якусь тривогу на душі (власне, не на душі — пробачте за цей безпардонний ідеалізм! — а якось більш моністично). Але думав би Іван Іванович не про якусь там первісну християнську комуну, а саме про матеріалістичну діалектику. Це зовсім не значить, що він хоче вульгарно прищепити дарвінізм до соціології,— Боже борони! Інакше він не йшов би зараз на зібрання комосередку, так би мовити, рег ресіез Арозїоіогит *, а найняв би візника й поїхав візником,— це значить, що Іван Іванович (із слів Семена Яковича) завжди був, єсть і буде зразковим будівничим радянської держави.
По дорозі до моїх героїв підійшов Методій Кирилович, і скоро вони входили до залу засідань комосередку.
IV
Зал засідань комосередку, а також і про те, як проходили збори.
Це досить-таки симпатично декорована кімната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції.
Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами — профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі «монументального реалізму» висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Там вам і оригінальні відділи, як-от: «маленькі дефекти великої машини», тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: «шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько».
...Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч його сіла Марфа Галактіонівна, а далі — Методій Кирилович.
Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз у раз рипали двері, і зал потроху залюднювавсь. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять перед лампадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.
— Ти пам’ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? — спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.
— Хіба ти забув? — сказала товаришка Галакта.— Та сьогодні ж доповідь про остачню вилазку проти самокритики.
— О! — сказав Іван Іванович і підняв сніжно-білий вка-зательний палець.
І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безм’ятежною дрімотою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, по-перше, в потрібний момент (коли голосують одноголосно) Марфа Галактіонівна легенько штовхне його під бік, і, по-друге, Іван Іванович певний був, що його комосередок «ніколи не зрадить інтересів пролетаріату».
— Інтересно послухати! — сказав мій герой і подивився на Методія Кириловича.
— Надзвичайно інтересно! — сказав Методій Кирилович і, підсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: — У нас... теж єсть!..
— Що єсть? — не зрозумів Іван Іванович.
Методій Кирилович подивився бистрими очима по сторонах — праворуч, ліворуч, назад — і нарешті прошепотів чітко і рішуче:
— Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик... От вгадайте, де він?
Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.
— Що ви говорите? — сказав він схвильовано.— В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?.. Галакточко, ти чуєш?
Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя всіх присутніх членів.
— Чи не кур’єр? — спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.
— Нє! — рішуче одрубав Методій Кирилович.
Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.
Комосередок явився вже, так би мовити, іп согроге *: прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й орга-нізаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комосеред-ку і сам головний начальник, що мусив сьогодні робити доповідь.
...Товаришка Галакта губилась в догадках і ніж не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.
