Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги полные .txt) 📗

Але не­за­ба­ром в світлиці по­чу­лась чи­ясь лег­ка хо­да, не­на­че хтось зак­ра­давсь. З две­рей вий­шов Кміта в чис­тенько­му піджач­ку, при­че­са­ний, приб­ра­ний, в чис­тих лис­ню­чих чо­бо­тях. Тон­кий ста­ном та рівний, з роз­че­са­ною ру­ся­вою борідкою, він був зовсім нес­хо­жий на пе­реднішо­го стар­ця Кміту, замліло­го, за­ниділо­го, ще й су­ту­лу­ва­то­го.

Галецька з ди­ва витріщи­ла на йо­го очі. Замість стар­ця-заг­нибіди пе­ред нею сто­яв па­нок, ще й не по­га­ний і ду­же приємний на взір.

- От і не впізна­ли б пе­реднішо­го стар­ця! Еге, не впізна­ли б? - го­во­рив Кміта й осміхавсь.

- Не впізна­ла б зро­ду-звіку! І на об­лич­чя ви ста­ли інші, і пос­тать не та, і навіть зріст інший! Рідна ма­ти те­пер вас не впізна­ла б, - ска­за­ла Га­лецька.

- Скидайте свою ліврею, та про­шу до сто­лу. Вже за­то­го чай бу­де го­то­вий. Тро­хи підси­ли­мось після важ­кої праці та по­ба­ла­каємо. Я вга­дую, що вас нуж­да не­во­лить начіплю­ва­ти оті тор­би. Еге, так?

- Нужда та злидні. Те­пер я ба­чу, що лю­де ка­жуть прав­ду: «од тюр­ми та од су­ми не зарікай­ся».

Галецька все сто­яла на однім місці й, оче­ви­дяч­ки, якось не зва­жу­ва­лась йти в по­кої.

- Та ски­дай­те-бо тор­би та оту ла­та­ну дран­ку!

- Ніяково мені. У вас є доч­ка, чи то, мо­же, ва­ша не­бо­га. Оце тільки що виг­ля­ну­ла з две­рей, - обізва­лась Га­лецька.

- Та то моя доч­ка! Але во­на дав­но приз­ви­чаїлась до уся­ких старців: тим-то во­на й не по­ди­вує.

І Кміта сли­ве си­ломіць од­че­пив тор­би з Га­лецькоі і зняв ла­та­ну удя­ган­ку. На Га­лецькій під дран­кою бу­ла надіта чис­тенька чор­на коф­точ­ка, але спідни­ця ста­рої Май­бо­ро­ди­хи бу­ла ла­та­на й збляк­ла, як ганчірка. Во­на роз­ку­та­ла го­ло­ву, але все пог­ля­да­ла на свою спідни­цю і все опи­на­лась.

Кміта взяв Га­лецьку за ру­ку й си­лою по­тяг в світли­цю. Не­за­ба­ром з две­рей вий­шла мо­ло­да пан­ноч­ка, ви­нес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі, де сто­яли ста­ка­ни й усе при­лад­дя до чаю та снідан­ня.

- Оце ж моя доч­ка Уля­ся. Во­на, хва­лить бо­га, скінчи­ла курс гімназії. В моїй ха­тині, як ба­чи­те, вже є мо­ло­денька ха­зяй­ка, бо мою гос­по­ди­ню ще по­за­торік бог приб­рав до се­бе. Я те­пер удівець-мо­ло­дець, - ска­зав Кміта й осміхнувсь. - Сідай­те ж в моїй хаті, щоб ста­рос­ти сіда­ли, бо маю доч­ку вже на ви­данні.

Галецька привіта­лась до Улясі й по­чер­воніла, зир­нув­ши на свою ла­та­ну спідни­цю. Їй ста­ло так со­ром пе­ред цією мо­ло­денькою гар­ною пан­ноч­кою, що во­на не зна­ла, де й очі подіти.

- Сідайте, та нап'єтесь чаю! - прип­ро­шу­ва­ла Уля­ся й про­вор­ненько за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра. - Ви не со­ром­тесь, бо я вже огов­та­лась з ти­ми тор­ба­ми. Мені й самій со­ром, що мій та­то по­шивсь в старці, пішов на такі чудні за­робітки. Але, знаєте, в та­та бу­ла своя при­чи­на, що тро­хи йо­го вип­рав­дує… В житті, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ох, на віку трап­ляється всього. «Вік пе­ре­жить - не до­що­ву го­ди­ну пе­рес­то­ять». Бу­ва­ють і такі при­го­ди, які оце й мені тра­пи­ли­ся, що нігде не на­пи­та­ла собі місця в Києві й му­си­ла на­че­пить тор­бу та дран­ку та йти під мо­нас­тирі.

І Га­лецька за чаєм оповіда­ла про свої лихі при­го­ди. Уля­ся слу­ха­ла і якось не­са­мохіть важ­ко зітхну­ла: во­на бу­ла доб­ра й по­чут­ли­ва і од­ра­зу сер­цем при­гор­ну­лась до Га­лецької, спо­чу­ва­ючи до її ли­ха.

- Я так і ду­мав, що ви тут в Києві зай­да, бо тут про­хачі під мо­нас­ти­ря­ми теж усе при­ходьки. Наші київські тубільці з зу­божілих панків не ду­же-то квап­ляться йти під мо­нас­тирі, ма­буть, тим, що в їх у Києві ба­га­то знай­омих, і їх зна­ють, - ска­зав Кміта.

- Якби я тут не бу­ла за­во­ло­кою, я б зро­ду-звіку не зва­жи­лась почіпля­ти на се­бе тор­би. Пев­но, вмер­ла б десь на ву­лиці з го­ло­ду, а прос­тя­га­ти ру­ки під мо­нас­тирі не пішла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Але хто ж з моїх давніх знай­омих тут ме­не по­ба­че? Хіба ви­пад­ком хтось з на­ших офіцерів стрівся б десь на ву­лиці.

Галецька на­пи­лась чаю й тро­хи од­по­чи­ла. Чис­тенька яс­на світлич­ка з зе­ле­ни­ми ва­зо­на­ми та біли­ми завіса­ми на вікнах, стіл з са­мо­ва­ром, мо­ло­денька пан­ноч­ка, гар­на, як зіроч­ка, жва­ва й привітна, - все це не­на­че повіяло на неї по­ди­хом давнього щас­ливішо­го жит­тя, ко­ли й во­на са­ма бу­ла мо­ло­да й гар­на, як Уля­ся, і ще не заз­на­ла ніяко­го ли­ха, ніякої важ­кої при­го­ди в житті.

Цікава Уля­ся все роз­пи­ту­ва­ла Га­лецьку за її жит­тя. Га­лецька зап­риміти­ла, що мо­ло­да дівчи­на й дум­ки не має гор­ду­ва­ти нею та нех­ту­вать, а пи­тає з щи­рим спо­чу­ван­ням до її ли­хої долі. Во­на роз­ка­за­ла, як при­бу­ла до Києва, як на­пи­ту­ва­ла по всіх-усю­дах собі служ­би, як не їла нічо­го два дні, і му­си­ла на­че­пи­ти тор­бу та дра­ну оде­жу, та й то по­зи­че­ну в ста­рої Май­бо­ро­ди­хи.

В Улясі очі зай­шли сльозою. В неї доб­ре сер­це взру­ши­лось, і во­на зітхну­ла.

- Не журіться, Ольго Се­менівно! - ска­за­ла Уля­ся, - бог дасть, що та­ки десь на­пи­таєте собі місце. Спи­таю в своїх то­ва­ри­шок та клас­них дам, мо­же, во­ни й на­пи­та­ють вам служ­бу.

- От і спа­сибі вам за доб­ре сло­во та обіцян­ку. Мені якось лег­ше стає на душі ко­ло доб­рих та при­хильних лю­дей, не­на­че їх сло­во ме­не гріє. Я по­чу­ваю, що як по­но­шу оті тор­би дов­го, то во­ни ме­не за­ду­шать на смерть, - ска­за­ла Га­лецька.

- А от же ме­не й не за­ду­ши­ли, хоч я їх но­шу ли­бонь років до двад­цят­ка, а, мо­же, й усіх двад­цять, - обізвавсь Кміта, до­пи­ва­ючи чай та обс­мок­ту­ючи м'які ву­са.

- Ет! час би вам, та­ту, за­ли­ши­ти оте про­хацт­во. До­ки я бу­ла ма­лою, то мені бу­ло за це бай­ду­же, а те­пер я вже до­рос­ла. Мені бу­де со­ром пе­ред людьми, що ви тру­си­те тор­ба­ми попід мо­нас­ти­ря­ми. Ще доб­ре, що мої то­ва­риш­ки якось не дізна­лись за це й досі. Як дізна­ються, то мені бу­де со­ром і очі по­явить до їх, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ну, вже чи со­ром, чи не со­ром, а все-та­ки я ти­ми тор­ба­ми нат­ру­сив оту по­ло­ви­ну дом­ка, що зай­ма­ють наші по­жильці, та нат­ру­сив ти­сячі кар­бо­ван­чиків тобі на при­да­не, - ска­зав Кміта з жар­том і засміявсь дрібненьким сміхом.

- Смійтесь, смійтесь собі на здо­ров'я! А я, пев­но, цим на­жеб­ра­ним в бідно­ти доб­ром не здобрію; ма­буть, во­но не піде мені на ко­ристь… Я вже маю спро­можність і са­ма за­роб­лять собі на хліб. Ста­ну будлі-де вчи­телькою, то й ма­ти­му хліб. Що не кажіть, а вам вже час ски­ну­ти тор­би та до­му­вать, - ска­за­ла Уля­ся з ма­леньким осміхом, але в її сло­вах чув­ся ма­ленький докір та­тові.

- Та, бач­те, Ольго Се­менівно, бу­ла то­му своя при­чи­на, що я му­сив по­ши­тись в тор­бот­ру­си й цим за­роб­лять собі гроші на по­жи­вок. Мій батько мав свою різни­цю і про­да­вав м'ясо, але більш то­го він був сал­га­ном і за­роб­ляв на салі чи­ма­ло гро­шей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь доб­ре, і пи­сав ду­же гар­но. Бу­ло як на­пи­шу що, то так чу­до­во, не­на­че во­но над­ру­ко­ва­но. А поб­ли­зу отут жив один вже прис­тар­ку­ва­тий уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Час­тенько бу­ло він за­хо­де до мо­го батька на мо­го­рич, бо круж­ляв горілку доб­ре, незгірше мо­го та­та. Ото раз він по­ба­чив, як я гар­но пи­шу, та й узяв ме­не в кан­це­лярію пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги. Батько був радніший помістить ме­не в кан­це­лярію, ніж в різниці за сал­га­на, хоч він і по­ми­ливсь, як я потім сам пе­ресвідчив­ся. Хо­див ото я та по­ма­гав уря­дов­цям пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги, спо­чат­ку так собі, дур­нич­ки. Але на­чальник од­ра­зу звер­нув ува­гу на мою пе­ре­пис­ку, бо я пи­сав так гар­но, не­на­че дру­ку­вав. Тоді він приз­на­чив мені пла­ту по де­сять, а далі по п'ятнад­цять кар­бо­ванців на місяць. Батько був і ра­дий, що з ме­не вий­де не сал­ган, а пан. Але батько швид­ко після то­го вмер. Мені тоді бу­ло років з вісімнад­цять. Ма­ти ще дер­жа­ла різни­цю, а я вже став на служ­бу в кан­це­лярії. До­ки ма­ти бу­ла жи­ва та за­роб­ля­ла на салі, до­ти ми й хліб ма­ли. Але як по­мер­ла ма­ти, я по­ба­чив, що кан­це­лярія не про­хар­чує ме­не. А тут на­го­ди­лась і пан­ноч­ка. Я й оже­нивсь, бо до­ма не бу­ло ко­му й обід зва­рить і ха­ти дог­лядіти.