Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Як і в «Степовому вовкові», Гессе просто не міг нічого не протипоставити цьому духовному декадансові. Там були «безсмертні» — утопія непевна, надто уже умовна. А тут — традиційніша, наочніша. «Мені треба було, — писав він, — всупереч усім гримасам сучасності, показати царство духу і душі в його видимому образі, в його нездоланності; так мій твір став утопією, образ був спроектований у майбутнє, прикра сучасність вигнана в минуле, уже подолане». Утопія дістала назву Касталії.
Вона споріднена з Педагогічною Провінцією з «Вільгельма Майстера» Гете, але й неабияк відрізняється від неї. Обидві призначені для обранців, своєрідної еліти, обидві ставлять на перше місце виховання. Та якщо в Гете воно різнобічне, гармонійне, однаково спрямоване і на тіло, і на дух, то в Касталії природа майже не береться до уваги, а всі сили віддають душі.
Дехто з критиків схильний вбачати в цьому симптом занепаду ранньобуржуаного, просвітницького ідеалу. Але річ ось у чому: чи справді Касталія для Гесрб ідеал, принаймні в тому розумінні, в якому для Гете була ідеалом його Педагогічна Провінція? Почнемо з того, що при всій своїй відносній традиційності, при всій, порівняно з «безсмертними», наочності, утопія ця всетаки дивна. За словами дослідника з НДР Е. Гільшера, «для справжнього прогнозу майбутнього Гессе браку3вало як науковотехнічних, так і футурологосоціологічних передумов». Гільшер пробує оцінювати «Гру в бісер» за законами наукової фантастики. Але роман має свої закони. Майбутнє в ньому умовне не тільки в звичайному значенні цього слова: тобто як те, що ще реально не настало. Воно умовне взагалі, умовне. Так би мовити, абсолютно, бо найбільше нагадує… минуле. Яким малюють майбутнє майже всі фантасти XX сторіччя, навіть незалежно від того, чи вони творять утопії, чи антиутопії? Найхарактерніше там — шалений темп життя, колосальний розвиток техніки, всілякі машини, механізми, що або пригнічують людину, або вірно служать їй. У «Грі в бісер» люди їздять в екіпажах, а ще охочіше ходять пішки. Причому і в тих випадках, коли з одного тихого, зеленого, готичного, майже середньовічного містечка треба попасти в інше. Берольфінген, Ешгольц, Вальдцель — усі ці етапи повчальної кар’єри Магістра Кнехта, населені бравими ремісниками та їхніми рожевощокими дочками, найбільше нагадують швабську провінцію часів Кнульпа і так чи інакше змальовані з рідного для Гессе, «найкращого в світі» Кальва. Недарма винайдення самої Гри в скляні намистинки він приписав майстрові Бастіану Перро, у якого навчався колись годинникарства.
Утопія Гессе посправжньому ідилічна, в консервативнонімецькому значенні цього слова.
Можна заперечити, що така, виходить, Касталія — навмисне відгороджений від навколишнього світу клаптик землі, і що первісність — зайвий доказ Касталійської ідеальності. Але що ми, власне, дізнаємося з «Гри в бісер» про навколишній світ, яким бачимо його? Анонімний історик майже нічого про нього не каже. Все начебто лишилось як було: сама суєта, боротьба марнославства, боротьба за існування. А як більш чи менш безпосередні приклади позакасталійського побуту читачеві показані бенедиктинський монастир Маріафельс, що зберіг недоторканими (як і всі давні, стійкі інституції) віковічні звичаї, і — зовсім уже мимохідь — дім Кнехтового друга Плініо Десиньйорі. І ось що вражає: щоб попасти на загублену серед гір дачу Десиньйорі, Кнехт користується не якимось хитромудрим літальним апаратом. Він їде, як і з Ешгольца до Вальдцеля, в старомодному екіпажі, з візником на передку.
Патріархальність — не характерна прикмета Касталії, а отже, і не запорука її ідеальності. Непорушність покликана швидше підкреслити позачасовість її буття, не стільки географічне, скільки духовне в ній. Одне слово, те, що властиве було вже «безсмертним».
Але Гессе не був би сам собою, якби не вказав на зворотний бік їхньої величі. «Я спіймав Моцарта за кіску, — читаємо у «Степовому вовкові», — і він пурхнув угору. Кіска все довшала, як хвіст комети, я метлявся на її кінчику у міжзоряному просторі. Хай йому біс, як тут холодної І як ті безсмертні витримують таке страхітливо розріджене, крижане повітря!» Інакше кажучи, зворотний бік величі «безсмертних» — штучність, брак живих соків, абстрактність.
Унаочнення касталійського устрою, касталійських звичаїв, орденської ієрархії дозволяє поглибити і розширити критику стерильної духовності, що існує сама в собі.
Але критика Касталії — не єдина і не головна мета роману. Не меншої ваги автор надає ствердженню, прославленню її. Хронологічно воно навіть на першому місці.
Перед загрозою розпаду культури наприкінці «фейлетонної доби» єдиним виходом, єдиним шляхом до порятунку було, на думку Гессе, створення Касталії — суворого і водночас навдивовижу людяного Ордену духовної еліти, що взяв на себе обітницю безшлюбності, безкорисливості, зовнішньої покори і внутрішньої рівності. Оскільки мистецтво, наука, освіта гинули, тому що в світі практицизму і продажності їх утилізували і проституювали, їх треба було вивести із заклятого кола житейських інтересів, житейської конкуренції. Принцип цей поширювався навіть на творчість — надто індивідуальну, надто цілеспрямовану, надто палку і в цьому розумінні вже «нечисту». Творчість замінили виконанням чужих творів, аналізом і тлумаченням їх.
Найяскравішим і найдовершенїшим виявом ідеї Касталії була Гра в скляні иамистинки, або Гра в бісер, що стала «втіленням духовного і естетичного ідеалу, високим культом, містичною єдністю розпорошених членів universitas litterarum. У нашому житті вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактної філософії, і, наприклад, за часів Плінія Цігенгальса їй ще часто давали назву, що походила з поетичної лексики «фейлетонної доби» й означала заповітну мету не одного чутливого до майбутнього інтелекту, а саме: її називали «магічним театром».
Гессе сам, як бачимо, перекидав місток до «Степового вовка». Але загальна характеристика Гри в ньому зумисне непевна й нечітка, йому досить натяку на те, що вона заміняє і точні науки, і вільні мистецтва, з’єднуючи їх у собі у вигляді вправи, гімнастики розуму.
Було б спрощенням вважати, нібито Гессе вказує на таку касталійську «грайливість» як на легковажність, ваду. Адже з нею пов’язана славетна тутешня «ясність», якій автор співає гімн у своєму романі: «Ця ясність — не примха чи вияв самовдоволення, а вершина досвіду й любові, визнання всякої дійсності, чуйне буття на краю всіх прірв і проваль, це доброчесність святих і рицарів, вона незнищенна і з роками, з наближенням до смерті лише збільшується», її носій, її уособлення в романі — насамперед старий Магістр музики.
А проте мало не з перших сторінок роману поряд з прославленням Касталії Іде її засудження, поряд з утвержденням — заперечення.
Починаючи від романтиків, естетична думка і самі митці буржуазного світу боролися з нерозв’язною для них суперечністю: що робити серед ворожої дійсності? Утекти з своїм мерехтливим світильником у катакомби чи дати юрбі роздерти себе на шматки? Іншими словами: творити мистецтво елітарне, холодве, абстрактне, зрозуміле тільки жменьці втаємничених, чи масове мистецтво, яке улягає грошовому мішкові і примітивним смакам? Гессе також не міг розв’язати ціеї суперечності, але, на відміну від багатьох, він такою її і бачив: як суперечність, що потребує розв’язання.
Певна амбівалентність ставлення до касталійської оселі духу закладена в особі головного героя — Йозефа Кнехта. «Гра в бісер» збалансована таким чином: літописець не зважується висловити ані найменшого докору, навіть сумніву; але те, що він об’єктом свого панегірика вибрав Кнехта, свідчить саме за себе. Житіє, яке написав анонімний автор, — апокрифічне. А сам Кнехт суперечливий і в своїх словах, і в своїх вчинках, до того ж якнайтиповіше для Гессе: з одного боку, додаючи небаченої слави Касталії, а з другого — вчинивши щодо неї безпрецедентний акт відступництва. Адже Кнехт і найвидатніший за всю історію Провінції Магістр Гри, і єдиний за всю її історію член ієрархії, який склав із себе звання, вийшов із Ордену і подався у світ.
