Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Уявну ж несхожість кожного наступного Гессе на попереднього, мабуть, можна пояснити тією його суперечливістю, тією внутрішньою двоїстістю, про які вже йшла мова. Рівновага протилежностей, хоч би як письменник про неї дбав, завжди ненадійна, рухлива. Одна чаша терезів неминуче переважає, і романний світ обертається до читача непередбаченим, несподіваним боком.
Зрештою, Генріх Манн — автор вишуканопишномовної трилогії «Богині» (1903) і написаної недорікуваторубаним стилем «Голови» (1905) — більше відрізняється від того врівноваженого, іронічномудрого реаліста, який створив «Молоді літа короля Генріха IV» і «Зрілість короля Генріха IV» (19– 1938). А проте нікому не спаде на думку питати: хто цей Манн був насправді? Яка доля гнала його від одної метаморфози до іншої? А зіставлення з Томасом Майном з певного погляду ще повчальніше. Шлях від «Спостережень аполітичного» (1918), які повністю протиставляли німецьку культуру європейській цивілізації, до гнівних антинацистських статей, до визнання справедливості соціалізму був куди складніший, ніж той, який пройшов мислитель Гессе. його реакції на світ XX сторіччя не були такі екстремні. Їм, як не дивно, властивий нахил до чогось середнього.
Гессе серед небагатьох не піддався воєнному чадові, навіть висловив публічно свій протест. Протест був наївний і стосувався не так самої війни, як тієї пишномовної брехні, якою огортали її численні літератори з обох супротивних таборів. Проте виступ Гессе зіграв свою роль: вірнопідданська преса прокляла письменника, і він став другом Ромена Роллана.
В роки Третього рейху він не емігрував, оскільки жив у Швейцарії і був її громадянином. Він допомагав багатьом утікачам, досить різко відгукувався про гітлерівський режим у приватному листуванні, доволі прозоро засудив його у «Грі в бісер», але зовні дотримувався нейтралітету. Деякі його книжки в ті роки виходили в Німеччині. Він не був бійцем, стояв далеко від соціалістичних ідеалів навіть у тій формі, в якій їх визнавав Томас Манн. А все ж із свого монтаньйольського усамітнення він чітко бачив рух світової історії.
Думка про суперечливу єдність світогляду і творчості Гессе важлива тому, що поза нею «Гра в бісер» постає трохи в іншому світлі: як колосальне завершення, але так чи інакше вже відірване, відчужене від багато чого з того, що йому передувало. А тим часом це твір, що ввібрав у себе буквально все з гессівського минулого: злети і хиби, техніку, проблематику, навіть ідилії «Германа Лаушера», «Петера Каменцінда», «Кнульпа».
Читати «Гру в бісер», не враховуючи всього цього, звичайно, можна, проте зрозуміти її, мабуть, неможливо. Не розшифрувати ті чи інші алегорії, натяки, символи, а саме збагнути як художній організм і втілення певного світогляду.
В рік появи друком «Курортника» Гессе написав «Короткий життєпис». Там він, зокрема, погоджується з докором, що йому бракує почуття реальності, і каже: «Реальність — це те, чим ні за яких обставин не треба вдовольнятися, чого ні за яких обставин не треба обожнювати й шанувати, бо вона — випадковість, 1 Герой оповідання «Останнє літо Клінгзора» (1920), художник, якому символічно надано ім’я старого поета із «Генріха фон Офтердінгена» Новаліса, тобто те, що життя відкинуло від себе». Далі Гессе не без іронії зауважує: «Дуже важливою частиною своєї істоти я живу в майбутньому, а тому не маю потреби кінчати свій життєпис сьогоднішнім днем, але можу спокійно дозволити йому продовжуватись далі».
І Гессе розповідає, що, наближаючись до сімдесятиріччя, він грунтовніше засяде за музику й почне писати оперу, в якій спробує здійснити те, «чого… ніяк не вдавалося зробити в літературних… творах: надати людському життю сенсу, високого і прекрасного». За задумом автора, «метання життя між двома полюсами — природою і духом — повинне постати веселим, барвистим і довершеним, мов яскрава райдуга».
Першорядна роль музики, спроба оперувати надособовими, надіндивідуальними вартостями, бажання дати видимий, відчутний людський ідеал і водночас, пам’ятаючи про споконвічну двоїстість життя, показати його «веселим, барвистим і довершеним» — хіба все це не властиве «Грі в бісер»? У точному значенні цього слова таке «передбачення», звичайно, тільки випадковість, збіг. Тим більше, що «Заклинач дощу» — перший із кнехтівських «життєписів» і, мабуть, взагалі найраніший начерк до майбутньої книжки — з’явився в «Нойє рундшау» тільки навесні. А проте це «передбачення» наводить на думку, що Гессе коли й не завжди, то давно вже думав про такий твір, як «Гра в бісер». А це, в свою чергу, свідчить про органічність цього твору, про його невід’ємність від усієї творчості письменника.
Хоч серед тих «міфічних особистостей», навколо біографій та життєвих конфліктів яких Гессе мав звичай будувати свої сюжети, не міг бути названий Йозеф Кнехт, неперевершений Магістр Гри належить до того самого ряду, що й перераховані в «Вечорі за письмовим столом» Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Галлер. Хіба що він ще більше, ніж будьхто з його попередників, «символічний» — тобто не змальований, не зображений, а описаний, як у житіях святих.
Ще в «Германі Лаушері» Гессе виступав у ролі видавця; «Деміан» виданий від імені одного з двох головних героїв (причому навіть Томас Манн повірив майстерній містифікації); є свій видавець і в «Степовому вовкові». Автор «Гри в бісер» ховається за тією самою машкарою. Це давній, як світ, літературний засіб. Але він здатен виконувати й зовсім нові функції.
На відміну від «Степового вовка», видавець «Гри в бісер» — не персонаж, не якась особа, його значення негативне, і полягає воно в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось інший — вигаданий, фіктивний автор, який приписує собі весь текст і відповідно стилізує його.
Хоч і обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторі Фаустусі» (1947) розповідає про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн і сам помітив, що його твір схожий на «Гру в бісер». «Та сама ідея вигаданої біографії з властивими цій формі елементами пародії, — писав він, порівнюючи обидві книжки, — той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч і з перевагою культурфілософського утопізму…» Проте Цейтблом був сучасником загиблого генія, долю якого він вирішив змалювати. Він не розумів його, але перебував у щоденному живому спілкуванні з ним. Анонімний касталійський історик, що через кілька сторіч досліджує обставини життя і смерті Магістра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свідченнями й документами або й спиратися на оче3видні легенди. Він працює як учений, як сумлінний і сторонній збирач фактів. І водночас признається: «…історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка…» В цій думці є своя правда. Але не треба забувати, що висловив її не сам Гессе, а той, кого він вигадав, і хто (якби письменник захотів цього) міг би мати безліч матеріалів про Кнехта, досконало знати його біографію. Але Гессе потрібно, щоб літописець був саме такий: не мав певності, сумнівався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хід.
У «Степовому вовку», наприклад, є таке місце. Герой прочитав «Трактат», де, здавалось би, суворо і точно проаналізовано всі його вчинки і почуття. Проте, коментуючи текст, Галлер мимохідь зауважує, що написаний він «кимось стороннім, хто дивиться на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам». Чого знав більше, а чого менше — не сказано. Як і в «Грі в бісер» не сказано, де в Кнехтового літописця поезія, вигадка, а де факти. І це знімає будьякий натяк на категоричність, однозначність присуду, створює відчуття біполярності — світу, в якому різні значення зливаються і переходять одне в одне.
Діалектика ствердження й заперечення — домінанта Гессеписьменника, але, може, в жодній з його книжок вона не домінує так, як у цій — найостаннішій і найзначнішій.
Буржуазний світ XX сторіччя не імпонує Гессе. Він назвав його «фейлетонною добою» і в «Грі в бісер» піддав критиці, мабуть, ще глибшій і всеосяжнішій, ніж у «Степовому вовкові»: «Ті люди читали стільки статей, слухали стільки доповідей, а не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє… рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись… інтелектуалів охопила непевність і розпач… Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будьяку турботу про майбутнє старосвітською дурницею».
