Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

Коли б до такого обходження з Лючією донну Прасседе спонукала запеклу ненависть, то, може б, ці сльози зворушили її й примусили дати дівчині спокій. Але, вичитуючи їй з добрими намірами, вона мчала вперед, не дозволяючи собі спинитися. Отак, либонь, стогони й благання можуть стримати кинджал ворога, але не ніж хірурга. Тому, чесно виконавши свій обов'язок, вона від докорів і дорікань щоразу переходила до вмовлянь і порад, злегка присмачених похвалами, щоб підсолодити пілюлю й скоріше домогтися успіху, діючи на душу всіма можливими засобами. Власне кажучи, ці суперечки, завжди маючи однаковий початок, середину й кінець, не викликали у жалісливої Лючії постійного озлоблення проти суворої проповідниці, яка до того ж у всьому іншому обходилася з нею досить лагідно,— що так само свідчило про її добрі наміри. Усе це вкидало Лючію в таке хвилювання, в таке сум'яття думок і почувань, аж вона довго не могла заспокоїтись і насилу віднаходила колишній відносний спокій.

Лючії ще поталанило: вона була не єдиним предметом добрих прагнень донни Прасседе, тож їхні суперечки виникали не дуже часто. Крім решти челяді, яка так або інакше потребувала настанов, крім усіляких нагод, які вона вишукувала, коли вони не траплялись їй самі, донна Прасседе намагалася зробити, через свою щиру добрість, ту саму послугу численним особам, яким вона нічим не була зобов'язана. Окрім усього, вона мала ще й п'ять дочок. Щоправда, всі вони жили окремо, але завдавали їй ще більше клопоту, ніж коли б жили при ній. Три були черниці, дві заміжні, і донні Прасседе, зрозуміло, доводилося верховодити трьома монастирями й двома господарствами,— справа велика, складна й тим стомливіша, що обидва чоловіки, при підтримці батьків, матерів, братів, і три абатиси, підтримувані з флангів різними сановними особами й численними черницями, аж ніяк не бажали миритися з її втручанням. Отже — йшла війна, вірніше, п'ять міжусобних війн, прихованих до якоїсь міри, некривавих, але дуже завзятих і безперервних. У всіх п'яти місцях постійно прагнули обходитись без її опіки, позбутися її порад, ухилитися від її розпитів і намагалися, скільки це можливо, тримати її в невіданні щодо всіх справ. Я вже не згадую розбіжностей і труднощів, з якими донні Прасседе доводилось зустрічатися при розплутуванні інших, уже зовсім сторонніх справ: адже відомо, що часто доводиться робити людям добро всупереч їхній волі. Її ревний запал міг виявляти себе зовсім вільно лише у власному домі: тут усі й в усьому до останку підкорялися її владі, крім дона Ферранте, з яким у неї склалися особливі стосунки.

Як чоловік учений, він не любив ні верховодити, ні підкорятись. Нехай у всіх домашніх справах господинею буде його дружина,— щасти їй! Але бути рабом — оце вже ні! І якщо принагідно він, на прохання донни Прасседе, надавав до її послуг своє перо, то тільки щоб показати свій хист. А втім, він і тут міг відмовитись, коли не був певен того, про що вона хотіла примусити його писати.

«А ви сядьте лишень,— казав він у таких випадках,— і напишіть самі, коли вам усе так зрозуміло». Неодноразово силкуючись упродовж певного часу — і завжди даремно — примусити його перейти від неробства до діла, донна Прасседе часто обмежувалася бурчанням, причому називала його диваком, чоловіком, який не бачить далі свого носа, грамотієм; однак в останню назву вона разом із роздратуванням вкладала і певну частку самовтіхи.

Дон Ферранте цілісінькі дні проводив у своєму робочому кабінеті, де в нього була велика книгозбірня, десь томів триста,— все найвідоміші твори з різних питань, на кожному з яких він до певної міри знався. Що стосується астрології, то всі його вважали — і з цілковитою на те підставою — далеко не дилетантом, бо він володів з цього предмета не лише загальними відомостями й звичайною термінологією щодо всяких впливів, аспектів, збігів, але й умів доречно й неначе з кафедри розповісти про дванадцять зодіакальних знаків, про великі круги, про світлі й темні градуси, про кульмінації й схилення, про обертання, одно слово, про найточніші й найпотаємніші початки науки. І, мабуть, уже років двадцять, як він на постійних і тривалих диспутах підтримував систему Кардано [128] проти іншого вченого, що запекло захищав Алкабіція,— просто через упертість, як казав дон Ферранте. Він охоче визнавав перевагу стародавніх учених, проте не терпів, якщо не віддавали належного вченим сучасним, коли ця перевага була явно на їхньому боці. Історію науки він знав так само добре. Умів принагідно процитувати найзнаменитіші передбачення, які вже збулися, умів міркувати тонко й по-вченому з приводу інших знаменитих передбачень, що не збулися й пішли в небуття, умів показати, що туг була провина не науки, а тих, хто не зумів правильно застосувати її.

Він засвоїв чимало даних з античної філософії і безперервно вивчав її далі, читаючи Діогена Лаерція та інших авторів. Проте, хоч які хороші були ті філософські системи, їх усе-таки важко сумістити, тож коли хочеш бути філософом, то повинен зупинити свій вибір на певному авторі,— дон Ферранте вибрав Арістотеля, який, за його словами, не був ні античний, ні сучасний, а філософ поза часом. Він мав також цілу добірку різних праць наймудріших і найдотепніших послідовників Арістотеля. Але праць його супротивників він ніколи не читав, щоб, як він казав, не гаяти часу даремно, і не купував їх, щоб не витрачати даремно грошей. Проте, як виняток, він відвів у своїй книгозбірні місце знаменитим двадцяти двом книгам «De subtilitate» [129] і деяким іншим працям Кардано, спрямованим проти перипатетиків [130]; зробив він це з пошани до заслуг вченого в галузі астрології. За словами дона Ферранте, той, хто зумів написати трактат «De restitutione temporum et motuum coelestium» [131] і книгу «Duodecim geniturarum» [132], заслуговує на те, щоб його вислухали, навіть коли він помиляється; а найбільша вада цього вченого та, що в нього забагато розуму; і що ніхто навіть уявити собі не може, чого досяг би він у філософії, якби завжди йшов правильним шляхом. У всякому разі, хоча в очах учених людей дон Ферранте вважався переконаним перипатетиком, однак йому самому здавалося, що його знання ще недостатні, і він не раз казав з чарівною скромністю, що сутність, душа світу і природа речей зовсім не такі прості речі, як це може здатися.

Натурфілософія правила йому більше за розвагу, ніж за предмет глибокого вивчення. Навіть праці Арістотеля, як і Плінія, в цій галузі він скорше переглянув, ніж вивчив. І все ж завдяки цьому читанню й відомостям, вичитаним мимохідь із трактату з загальної філософії, поверховому знайомству з «Magia naturale» Порта [133], з трьома історіями — lapidum, anixnalium, plantarum [134] — Кардано, з трактатом Альберта Великого [135] про трави, рослини, тварин, завдяки знайомству з деякими іншими не такими важливими працями він умів принагідно похизуватися в товаристві, розводячись про чудесні властивості та рідкісні особливості найрізноманітніших цілющих трав; точно описувати зовнішній вигляд і звички сирен та чудесного фенікса; міг пояснити, чому не горить в огні саламандра; як прилипало, ця дрібнесенька рибка, володіє силою й здатністю несподівано спиняти у відкритому морі будь-який великий корабель; як краплі роси всередині мушель перетворюються на перли; як хамелеон живиться повітрям; як з чимраз твердішого льоду впродовж віків утворюються кристали — і багато інших найдавніших таємниць природи.

В таємниці магії та чаклунства він заглиблювався дужче, бо тут, каже наш анонім, ішлося про науку набагато моднішу й потрібнішу, де факти куди важливіші і їх значно легше перевірити. Немає потреби казати, що в цих заняттях у нього не було іншої мети, крім бажання грунтовно познайомитися з підступним мистецтвом чаклунів, щоб, вивчивши його, знати, як від них оберігатися. І під егідою, головним чином, великого Мартіна Дельріо [136] («мужа науки») він досяг того, що міг розмірковувати ех ргоfesso [137] про згубливі чари, які викликають кохання, сон, ворожнечу, і про велику різноманітність цих головних видів чарівництва, які, за словами знов-таки нашого аноніма, на жаль, і досі застосовуються з жахливими наслідками.