Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
– Черемисе, опусти заставку! – крикнула дівка.
І, сказавши так, пішла вмити лице й руки.
А карлик тим часом усмирив воду.
Богун сидів замислений. Очумався тільки, коли підійшла Горпина.
– Більше нічого не бачила? – запитав він її.
– Що показалось, те й показалось, далі й дивитися не треба.
– А не брешеш?
– Головою брата клянуся, правду сказала. На палю Донця посадять – за ноги прив’яжуть до волів і потягнуть. Ех, жаль мені тебе, братику. Та не лише йому написана смерть! Ач яка показалася гора трупів! Зроду не бачила стільки! Бути великій війні на світі.
– А в неї, кажеш, яструб над головою?
– Еге ж.
– І сама у вінку була?
– У віночку і в білому платті.
– А звідки ти знаєш, що я – той яструб? Може, той лях молодий, шляхтич, про котрого ти від мене чула?
Дівка нахмурила брови й замислилася.
– Ні, – сказала вона, труснувши головою, – коли б був лях, то був би орел.
– Слава Богу! Слава Богу! Гаразд, піду я до хлопців, звелю коней лагодити в дорогу. Смеркне, і поїдемо.
– Неодмінно, значить, вирішив їхати?
– Хміль наказував, і Кривоніс теж. Сама бачила: бути великій війні, та і в Барі я про те ж прочитав у листі від Хмеля.
Богун насправді читати не вмів, але соромився цього – вважатися простаком отаману не хотілось.
– Ну й паняй! – сказала відьма. – Щасливий ти – гетьманом станеш: три бунчуки над тобою як свої п’ять пальців бачила!
– І гетьманом стану, і князівну за жінку візьму – не мужичку брати ж.
– Із мужичкою ти б не так розмовляв – а з цією торопієш. Ляхом би тобі вродитися.
– Я ж не гірший.
Сказавши так, Богун пішов до своїх козаків у стайню, а Горпина – до печі, готувати їжу.
Надвечір коні були готові в дорогу, та отаман не квапився з від’їздом. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з постелі, але, забившись у далекий куток, шепотіла молитву, ніскільки не звертаючи уваги на отамана, ніби його й не було зовсім. Він же зі свого місця стежив за кожним її рухом, кожний подих ловив – і сам не знав, що з собою робити. Всякої хвилини відкривав рот, наміряючись завести розмову, та слова застрявали в горлі. Непокоїло отамана бліде, німе лице суворістю своєю, що затаїлася в бровах і вустах. Таким його Богун раніше не бачив. І мимохіть пригадалися йому давні вечори в Розлогах, ніби наяву в пам’яті постали. Ось вони сидять із Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня соняхи лущить, князі кидають кості з чарки, він же, все одно як зараз, із прекрасної князівни очей не зводить. Але в ті часи і він бував щасливим – у ті часи, коли він розповідав, як ходив із січовиками в походи, вона слухала, а подеколи і погляд чорних своїх очей на його лице звертала, й малинові вуста її розтулялися, й видно було, що розповіді ці їй цікаві. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він на торбані грав, вона й слухала, і дивилась, а в нього аж тануло серце. І от же чудеса які: невільниця, його полонянка, – наказуй, чого бажаєш! – але тоді він, здавалося, ближчим їй був, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, виходить, і вона, їхня сестра, не тільки зозулею, горлицею, любонькою чорнобривою для нього була, але й родичкою ніби. А нині сидить перед ним горда, похмура, безмовна, немилосердна панна. Ой, закипає в ньому гнів, закипає! Показати б їй, як козаком гордувати, але ж він жорстокосерду цю панну любить, кров за неї готовий оддати, і хоч скільки б не здіймалася в грудях лють, щоразу невидима рука за чуба схопить, невідомий голос гаркне «стій!» у саме вухо. А якщо й спалахував, як полум’я, потім бився головою об землю. Тим і закінчувалося. От і не знаходить собі козачина місця – чує його серце: тяжко їй із ним під одним дахом. Ну чого б не всміхнутися, не мовити доброго слова – він би їй у ноги кинувся і до дідька в пащу поїхав, тільки б журу свою, гнів, приниження в лядській крові втопити безслідно. А тут, перед цією князівною, він гірший раба. Коли б її не знав раніше, коли б то була взята в якій-небудь шляхетській садибі полячка, він би куди був сміливішим, але ж це князівна Олена, за яку він чолом Курцевичам бив, за котру й Розлоги, і все, чим багатий, віддати радий. Тим ганебніше холопом при ній почуватися, тим дужче він біля неї торопіє.
Час минає, за дверима хати голоси козаків чути, котрі, певно, вже в кульбаках сидять і чекають отамана, та отаман муку терпить. Яскраве світло скіпки падає на його лице, на багатий кунтуш, на торбан, а вона хоч би глянула! Гірко отаманові, злоба душить, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися лагідно, та страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа бажає, що поїде він із досадою, з болем, із гнівом у серці.
Ех, якби то був хто інший, а не князівна Олена, не князівна Олена, що вдарила себе ножем, руки на себе погрожувала накласти… Та тільки люба вона йому, і чим безжалісніша й зневажливіша, тим миліша!
Раптом кінь заіржав під віконцем.
Отаман зібрався з духом.
– Князівно, – сказав він, – мені час їхати.
Олена мовчала.
– Не скажете мені: з Богом?
– Їдьте, пане, з Богом! – рівним голосом промовила Олена.
У козака стислося серце: цих слів він чекав, але сказані вони мали бути по-іншому!
– Знаю я, – сказав він, – гніваєтеся ви на мене, ненавидите, але, повірте, інший був би до вас у сто разів злішим. Привіз я вас сюди, бо не міг інакше, та скажіть: що я вам поганого зробив? Начебто обходився по честі, ніби з королівною… Невже такий я злочинець, що словом добрим обдарувати не хочете? А ви ж у моїй владі.
– У Божій владі я, – сказала вона з тією ж, що й раніше, серйозністю, – а за те, що ви, пане, при мені стримуєтеся, дякую.
– Гаразд, і на тім спасибі. Поїду. Може, пожалієте ще, затужите!
Олена мовчала.
– Тяжко мені вас тут саму лишати, – вів своєї Богун, – важко їхати, та діло не жде. Легше було б, якби ви всміхнулися, благословили від щирого серця. Що зробити, чим заслужити прощення?
– Поверніть мені волю, а Господь вам усе простить, і я прощу, і всіляких гараздів побажаю.
– Що ж, може, так воно ще й станеться, – сказав козак, – може, ще пожалкуєте, що до мене були такою суворою.
Богун спробував купити прощальну хвилину хоча б ціною непевної обіцянки, виконувати яку він і не збирався, – і свого досяг: вогник надії блиснув ув очах Олени, й лице її трохи пом’якшало. Вона склала на грудях руки і спрямувала свій ясний погляд на отамана.
– Якби ви…
– Ну, не знаю… – промовив козак ледве чутно, тому що горло йому стисли разом і сором, і жалість. – Поки не можу, не можу – орда стоїть у Дикому Полі, чамбули повсюди шастають, од Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, підождіть, повернусь от… Я біля вас дитина. Ви зі мною що захочете можете зробити. Не знаю!.. не знаю!..
– Нехай помагає вам Господь, нехай не залишить вас Пресвята Діва… Їдьте з Богом!
І простягла йому руку. Богун підскочив і припав до неї губами, коли ж підвів раптово голову, зустрів холодний погляд – і випустив руку. Одначе, задкуючи до дверей, кланявся в пояс, по-козацьки, на порозі ще бив поклони, поки за ширмою не зник.
Невдовзі гомін за вікном зробився голоснішим, почувся брязкіт зброї, а потім і підхоплена десятком голосів пісня:
Голоси й кінський тупіт усе більше віддалялись і затихали.
Розділ IV
– Чудо Господь одного разу над нею вже явив, – розмірковував Заглоба, сидячи на квартирі Скшетуського з Володийовським і Підбийп’яткою. – Справжнє, говорю, сотворив чудо, дозволив мені з ворожих рук її вирвати й у дорозі небезпеки уникнути; будемо ж уповати, що й далі їй і нам свою милість виявить. Тільки б живою лишилась. А щось мені як підшіптує, ніби Богун її знову викрав. Судіть самі: язики плескали, він після Полуяна зробився Кривоносу перший помічник, – щоб йому чорти до пекла потрапити помогли! – виходить, у взятті Бара брав участь неодмінно.
