Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
Олена не почула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил – страшенна слабість розлилася по тілу, світло в очах потьмарилося, в голові запаморочилось, і вона впала на подушки непритомна.
Отаман усе стояв, білий од люті, з піною на губах; раптом він помітив цю неживу, безсило закинуту голову, і з уст його вирвався крик майже нелюдський:
– Вже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!
І Богун гепнувся навколішки.
Велетка стрімголов улетіла до світлиці.
– Спаси! Поможи! – кричав Богун. – Убив я її, серденько моє, світло моє!
– Що ти, здурів?
– Убив, убив! – стогнав отаман, ламаючи над головою руки.
Та Горпина, підійшовши до князівни, вмить зрозуміла, що не смерть це, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, почала приводити дівчину до тями.
Через хвилину князівна розплющила очі.
– Ну, доню, нічого тобі не сталося, – примовляла чаклунка. – Видно, налякалася його і світло в очах потьмарилося, та потьмарення мине, а здоров’я повернеться. Ти ж у нас як горіх дівка, тобі ще жити й жити, горя не знаючи.
– Ти хто така? – слабким голосом запитала Олена.
– Я? Слуга твоя – як отаман звелів.
– Де я?
– У Чортовім яру. Пустеля глуха навкруги, нікого, крім нього, не побачиш.
– А ти теж тут живеш?
– Це наш хутір. Донці ми, брат мій полковничає в Богуна, добрими молодцями верховодить, а моє місце тут – тепер от тебе стерегти буду в позолоченому твоєму покої. Замість хати терем! Очам дивитися боляче… Це він для тебе постарався.
Олена глянула на пригоже лице дівки, і здалось їй воно простодушним.
– А будеш до мене доброю?
Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.
– Буду! Чом би й не бути! – сказала вона. – Але й ти будь доброю до отамана. Он який козак, сокіл ясний! Та він тобі…
Тут відьма, нахилившись до Олени, заходилась їй щось нашіптувати на вухо, а під кінець зайшлася голосним сміхом.
– Геть! – крикнула князівна.
Розділ III
Уранці через два дні Горпина з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса й дивилися на спінену воду.
– Дивися за нею, стережи, очей не спускай, щоб із яру ні ногою, – говорив Богун.
– В яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, й будемо ми як на дні горщика, а я для себе, коли знадобиться, знайду вихід.
– Чим же ви тут годуєтесь?
– Черемис між валунів кукурудзу саджає, виноград вирощує та птахів у сильце ловить. І привіз ти чимало, ні в чому твоя пташка потреби не матиме, хіба що пташиного молока захоче. Не бійся, не вийде вона з яру, й ніхто про неї не прознає, якби молодці твої не прохопилися словом.
– Я їм поклястися наказав. Хлопці вірні: хоч ремені зі спини ріж, слова не скажуть. Але ти ж сама говорила, до тебе люди за ворожбою приходять.
– Із Рашкова, часом, приходять, а інколи хтось прочує, то й бозна-звідки. Та далі річки не йдуть, у яр ніхто не потикається, страшно. Ти бачив кістки. Були такі, що спробували, – їхні це кісточки лежать.
– Твоїх рук діло?
– А тобі не один біс? Кому поворожити, той на краю чекає, а я до колеса. Що побачу у воді, з тим прийду й розповідаю. Зараз і тобі подивлюся, та не знаю, чи покажеться що, не кожного разу видно.
– Тільки б поганого не вгледіла.
– Погане вийде, не поїдеш. І без того ліпше б не їхав.
– Не можу. Хмельницький у Бар листа писав, аби я повертався, та й Кривоніс велів. Ляхи проти нас ідуть із превеликою силою, значить, і нам треба триматися разом.
– А коли повернешся?
– Не знаю. Велика буде битва, такої ще не бувало. Або нам каюк, або ляхам. Поб’ють вони нас – заховаюся тут, а ми їх – повернуся за своєю зозулею та повезу до Києва.
– А як загинеш?
– На те ти й ворожка, щоб мені наперед знати.
– А як загинеш?
– Раз мати родила!
– Ба! А що мені тоді з дівкою робити? Шию їй звернути, чи що?
– Тільки зачепи – до волів накажу прив’язати та на палю.
Отаман похмуро замислився.
– Якщо я загину, скажи їй, щоб мене простила.
– Ех, невдячна твоя полячка: за таку любов і не любить. Я б на її місці не комизилася, ха!
Кажучи так, Горпина двічі штовхнула отамана кулаком у бік і оскалила в усмішці зуби.
– Іди к бісу! – відмахнувся козак.
– Ну, ну! Знаю, не про мене ти.
Богун задивився на воду, що клекотіла під колесом, ніби сам хотів прочитати свою долю в піні.
– Горпино! – сказав він трохи згодом.
– Чого?
– Буде вона за мною тужити, як я поїду?
– Коли не хочеш по-козацьки її присилувати, може, воно й ліпше, що поїдеш.
– Не хочу, не можу, не смію! Вона руки на себе накладе, знаю.
– Може, й справді ліпше поїхати. Вона, поки ти тут, знати тебе не хоче, а посидить місяць-два зі мною та з Черемисом – куди який милий станеш.
– Якби вона здорова була, я знав би, що робити. Привів би попа з Рашкова та звелів обвінчати нас, але тепер, боюся, вона зі страху віддасть Богові душу. Сама бачила.
– От завів! На кий біс тобі піп та вінчання? Ні, поганий ти козак! Мені тут ні попа, ні ксьондза не треба. В Рашкові добруджські татари стоять, іще накличеш на нашу голову бусурманів, а прийдуть – тільки ти свою князівну й бачив. І що тобі наверзлося на думку? Їдь собі та повертайся.
– Ти краще у воду дивись і говори, що бачиш. Правду говори, не бреши, навіть якщо не жити мені.
Горпина підійшла до млинового жолоба й підняла заставку, що перекривала водоспуск; одразу ж жвавий потік помчав по жолобу вдвоє прудкіш, а колесо почало повертатися швидше, поки не сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом так і закипіла.
Відьма втупила чорні свої очища в цю піну і, вхопившись за коси над вухами, заходилася викликати:
– Уху! Уху! Покажись! У колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, чи злий, чи добрий, покажись!
Богун підійшов поближче й сів з нею поряд. На лиці його страх був мішма з нестримною цікавістю.
– Бачу! – крикнула відьма.
– Що бачиш?
– Смерть брата. Два воли Донця на палю тягнуть.
– Біс із ним, із твоїм братом! – пробурмотів Богун, якому не терпілось дізнатися зовсім інше.
Із хвилину чути було тільки гуркіт колеса, що скажено крутилося.
– Синя в мого брата голівонька, синенька, ворони його клюють! – сказала відьма.
– Іще що бачиш?
– Нічого… Ой, який синій! Уху! Уху! В колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, покажись… Бачу.
– Що?
– Битва! Ляхи тікають од козаків.
– А я за ними?
– І тебе бачу. Ти з невеличким лицарем б’єшся. Егей! Бережись невеличкого лицаря.
– А князівна?
– Нема її. А ось ізнову ти, а поряд той, що тебе обдурить лукаво. Друг твій невірний.
Богун то на пінні розводи глядів, то Горпину пожирав очима й напружувався подумки, щоб ворожбі посприяти.
– Який друг?
– Не бачу. Не розберу навіть, молодий чи старий.
– Старий! Авжеж старий!
– Може, і старий.
– Тоді я знаю, хто це. Він мене вже зрадив одного разу. Старий шляхтич, борода сива й на оці більмо. Щоб він здох! Тільки він мені не друг аж ніяк.
– Підстерігає тебе – знову показався. Стривай! Ось і князівна! Вона! У рутовому вінку, у білому платті, а над нею яструб.
– Це я.
– Може, й ти. Яструб… А чи сокіл? Яструб!
– Я це.
– Постривай. Нічого не видно більше… В колесі дубовому, в піні білій… Ого! Багато війська, багато козаків, ой, багато, як дерев у лісі, як у степу будяків, а ти над усіма, три бунчуки перед тобою несуть.
– А князівна при мені?
– Нема її, ти у військовому стані.
Знову настала мовчанка. Від гуркоту коліс увесь млин двигтів.
– Ач, крові ж бо скільки, крові! Трупів не злічити, вовки над ними, ворони! Мор прийшов страшний! Куди не глянеш, самі трупи! Трупи й трупи, нічого не видно, все кров’ю залито!
Раптом порив вітру змахнув туман із колеса, й одразу ж на пагорку над млином показався із в’язанкою дров на плечах потворний Черемис.
