Брат на брата - Гринченко Борис Дмитриевич (онлайн книга без txt) 📗
Вiл пiд'яремний, тепер вiн виразно показує, що вiн раб не тiльки споконвiчний, але й довiчний, безнадiйний.
I сонце встане
згадалося йому. Тiльки тодi, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вiчно похилених рабiв i дало б життя новiй, не рабськiй породi - тiльки тодi можна було б чогось сподiватися. Але воно, сонце - воно не прийде i не спалить, i все буде, як було: буде раб i пан, кров i погроми i кайдани!..
Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано його на Сибiр, хоч би й на каторгу, - i тодi б йому було легше, нiж тепер. I коли б вiн умирав там, - i тодi мiг би вiрити, що над його трупом таки засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!..
А тепер - як вiн може тепер вiрити?
Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..
Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева жалiбно нарiкали, мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занiмiв у невпинному, безмiрному, тупому й безнадiйному болi…
Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий свiт похмурого ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях. Устав i, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо - все було мокре, сiре, повите хмарами й туманами.
Тремтiв, бо було йому холодно.
Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко, але вiн уже знав, чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого розумiти. Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи.
Помалу холод вертав йому свiдомiсть. Пiшов до кринички вмитися. На головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надiв Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг.
Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх i не одвiдувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ - там легше буде побачитися й не навести на його слiд… Радiла, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…
- На краще!.. - гiрко всмiхнувся Корецький. - Де вона цiєї надiї набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!.. Краще! А вiн не може навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям.
А вiн… вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн пiшов туди, до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше…
Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай - там, на руїнах… готовий був рвати на собi тiло… хотiлося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб не стало серце почувати…
Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…
Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов. На сходi почало пробиватися крiзь хмари сонце. Спершу зазначилося блiдим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз… удруге… сховалося i знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi.
Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила.
Вже було опiвднi, як почув ходу - трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова.
Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за катрагою збоку, i покликав стиха:
- Євгене Петровичу!
- Я тут, - озвався Корецький. Якiв уже бачив його.
- Принiс вам обiд…
- Спасибi!.. Сiдай!..
Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.
- Якове, чого ти? - спитався Корецький. - Що ще сталося?
- Нi, нiчого, - одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого…
- Чого ж ти плачеш?
- Був у школi.
I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав…
I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.
Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали…
Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час.
Перший загомонiв Якiв - розказував, що тепер дiється в Ладинцi.
Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, - той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися.
Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн "демократ", трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде". А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв.
А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.
Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, - хочуть усi бачити свого вчителя…
А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.
- Я вам принiс обiдати, - нагадав Якiв, показуючи на вузлик.
- У мене ще й те цiле, що Петро дав, - сказав, ледве всмiхаючися, Корецький.
- То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!
- Не хотiлося…
- Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.
Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати…
Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi їхати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном…
Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, - було вже нерано.
- Якове! - гукнув.
- Ми тут! - озвався той збоку.
Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса.
Вони прийшли недавно i дожидалися, що скоро й iншi товаришi понадходять. Справдi - трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою - веселою бiлявою молодичкою, колишньою школяркою. Сидiли гуртом i переказували, що знали, про вчорашнi подiї на селi, а Корецький розказував, що було з ним у школi. Новi приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помiтили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у селi, одного забули сповiстити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотiли зараз думати…
Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького - все молодi щирi обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильнiших…
Петро говорив до Корецького, i його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старiше вiд смутку, що й на його налягав.
- Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося… Як сироти… Самi виннi: не доглядiли вас як треба, не дали вам помочi… Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набiгло… Не гнiвайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!..
