Брат на брата - Гринченко Борис Дмитриевич (онлайн книга без txt) 📗
- Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…
- Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, - можна було йти. Але Таля знов спинилася.
- Євгене! що з тобою буде?
- Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!
Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, - тодi завернувся додому.
Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.
Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але…
Якби були товаришi з громадки, його учнi, - можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нiчим - з голими руками не оборонишся… Нi, коли вiн чим переможе, то словом… не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками - з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю…
Ще й з п'яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?
Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..
Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупi хотiв стати за його право жити людським життям?
Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив, як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю його прихильнiсть до їх, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може. Це не може бути!
А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближається…
З улицi почувся гомiн… Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий…
Устав, пiдiйшов до вiкна… Гомiн побiльшав, чути було багато голосiв, але нiкого не було видко за завороткою.
Корецький вийшов на рундук i вiдразу побачив, ступнiв п'ятдесят од себе, стовпище.
Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний i видимо п'яний, швидко йшов високий худий чоловiк з розкудланою бiлявою бородою. Вiн вимахував руками i раз у раз вигукував:
- Рiшу!.. рiшу!..
Це був Гаврило, - Корецький пiзнав його. Зараз бiля його йшов здоровий парубок у пiджаку, з картузом на потилицi - Михайло-старшиненко, розбишака й п'яниця. Далi сунула купка старiших i молодших чоловiкiв, теж видимо не тверезих - чоловiка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорi над ними телiпався на дрючку бiлий хлак з написом, якого Корецький не мiг розiбрати. За ними, трохи вiддалiк, ще душ двадцять, а ще далi i по боках - дитинчата, зацiкавленi надзвичайною подiєю. Вся юрба галасувала, ворушилася i швидко наближалася до школи. Корецький зiйшов з рундука i став на землi.
- Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. - почулися голоси. Стовпище пiшло тихше i спинилося за кiлька ступнiв од Корецького. Галас стих.
- Здоровi були, люди добрi! - промовив Корецький. - А що скажете доброго?
Всi мовчали, - нiхто не зважувався вiдповiдати… Враз почувся голос iз середини:
- А те скажемо, що не бунтуйсь!..
- Не бунтуйсь!.. Рiшу!.. - крикнув Гаврило i протяг обидва кулаки до Корецького.
- Хто ж бунтується? - спитав Корецький. - Я стою собi спокiйно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками… Хто ж бунтується?..
Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далi:
- Може я покривдив кого? - так скажiть, люди добрi! Кожен чоловiк помиляється: може й я яку кривду кому зробив, - нехай скаже. От ви, Демиде, - озвався вiн до молодого ще чоловiка з темною борiдкою i з ломакою в руцi, - може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?
Демид почервонiв i нiяково заговорив:
- Та нi… спасибi вам… як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю… Дай, боже, вам здоров'я!
- Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта тi пiвсотнi?
- Нi, я нiчого… Спасибi, що поклопотались тодi в городi - не править…
- Кажiть же, люди добрi, кому й яку кривду я зробив? - питався знову Корецький.
- Та нi… Кривди од вас не знали… спасибi вам!.. Запомагали нас завсiгди… То вже дякуємо… - загомонiли серед стовпища окремi голоси.
- Може дiти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батькiв зневажати?..
- Нi, за дiтей спасибi… Дiти нiчого… Гарнi дiти виходили од вас…
- Та що ви його слухаєте? - скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:
- Стривай, не репетуй!.. Дай чоловiковi сказати!.. Ще поспiємо, коли що…
- Та що казать! - скрикнув сердито Семен. - Яка там кривда!.. Нiякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годi… Манiфестом отим!..
- Манiфестом? - перепинив Корецький. - Гарний манiфест цар дав i сьогоднi не треба нам нi гнiватися, нi битися, а брататися треба. Такий манiфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборнi з народу люди кращий лад завели…
- А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, проклятi демократи, вигадали?! - заверещав чийсь голос, i Корецький побачив перед себе перекривлене зо злостi обличчя Валюшного.
- Жидам землю! Землю жидам!.. - репетував Гаврило, соваючи кулаки.
- Люди добрi!.. - почав був Корецький.
- Бий його, брехуна! - скрикнув старшиненко Михайло i, розмахнувшись з усiєї сили, вдарив Корецького в висок.
Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.
Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечi.
Вiн пiдняв був руки, щоб захистити голову, i враз побачив перед себе по-звiрячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо пiдняту ломаку.
Корецький бачив, як вона мелькнула в повiтрi, як упала йому на голову, - i враз утратив притомнiсть.
IV
Сонце дуже пекло в голову й вiн прокинувся.
Але сонця над їм не було, тiльки голова горiла, мов її припiкало лiтнє сонце. Хотiв доторкнутися до неї i почув, що руцi боляче ворушитися. Таки звiв руку, доторкнувсь, - щось мокре й липке застигло в його на лобi. Глянув - i побачив на руцi кров.
Силкувався зрозумiти - де вiн i що з ним.
Вгорi було небо, заслане сiрими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися - нуднi й огиднi. Дивився на їх i не розбирав, де вони взялися. Нарештi зрозумiв, що вiн не в хатi, а на дворi. Збоку бiля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, - лежав долi. Здивований хотiв швидко пiдвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад i мусив кiлька часу полежати. Тодi помалу пiдвiвся й сiв, зiпершись на штахети.
Глянув на школу й побачив побитi шибки. Вiдразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовiй руцi… потому, мабуть, був погром…
Сидiв якийсь час, потiм посилкувався i встав. У голову стукало, свiт туманiв у очах. Помалу, спираючися на бильця, зiйшов по схiдцях на рундук i ввiйшов через сiни в свою свiтлицю.
Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об помiст лампи i смердiла калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замiсть книжок скрiзь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стiл жалiбно похилився додолу, держачись тiльки на однiй нозi, а все, що було на йому - папери, каламар, рямцi, бюст - усе в друзках лежало долi; i бiлi грудочки гiпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мiшаниною шматкiв дерева, клаптiв паперу, склянок, лика з роздертого матрацу i чогось такого, що його вже Корецький не мiг i пiзнати, чим воно було - таке воно було побите, знiвечене, потоптане. Здавалося, нiби якийсь величезний страшний цiп залiзний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки - Корецький не мiг побачити нi однiєї цiлої - тiльки клаптi та порожнi поламанi оправи. По всiй хатi лежали великi картки з iлюстрованого Данта, а на купi побитих пляшечок з шкiльної аптечки лежала частина "Iсторiї культури", - вiн пiзнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, пiдiйшов до дверей у другу свiтлицю i саме на порозi побачив рамцi з великої Рафаелевої Мадонни: зiрвано її зо стiни, кинуто так, що вона одним кiнцем зiперлася на порiг, а потiм продавлено наскрiзь чоботом. Чобiт оддавив голову дитинi й Мадоннi i позоставалися тiльки скалiченi безголовi тiла. Корецький пiдняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.
