Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
А ще пригадуєте, Ви тоді показували мені в Одесі маленьку квіточку, що її привезли з Карпат, ту квіточку, що зветься в Україні розрив-трава, або — ломикамінь. Я теж зустрічала се диво в Карпатах, коли з Британською місією Червоного Хреста їздила на фронт. І теж привезла те диво додому — як згадку про Карпати, як талісман. І на все життя запам’ятала, що ця маленька тендітна квіточка, на яку, здається, хукни, і вона розсиплеться, як кульбабка з пушинками, так ось вона перемагає каміння. Бо має волю і бажання жити по-своєму, а не так, як їй диктує тяжке і бездушне каміння. (Ні-ні, я не фетишизую її, я просто нею захоплена!)
Після Вашого від’їзду я проконсультувалася в одного одеського професора-ботаніка, і ось що він мені тоді — до речі, найчистішою англійською мовою! — розповів: „Дехто запевняє, що розрив-трава — це і є ломикамінь. Ось і ви, шановна пані, так обмовились. Але повірте, це не зовсім так. Вірніше, зовсім не так. На Україні відомі 14 видів ломикаменю (Saxifraga), зокрема в Карпатах поширені ломикамінь зірчастий (S. sfellaris) і ломикамінь моховидний (S. bryoides) з білими, жовтими та червоними квітками, тоді ж як розрив-трава знана в Україні двома видами (родина бальзамінових): дрібноквіткова (I. parviflova) і звичайна (I. nori-tangere) з яскраво-жовтими квітками. А ще є розрив-трава казкова, до якої ботанікам мовби уже й зась, казкове зілля, та розрив-трава з українського фолькльору, що має силу розривати кайдани, відмикати замки тощо“. То бачите, генерале (маршале) і розрив-трава, і ломикамінь, хоч це й різні рослини, але таки вони є насправді і, думаю, вірю, насправді допомагають звільнятися від кайданів.
То хай завжди маленька (територіально та за іншими ресурсами й кількістю населення) Фінляндія залишається ломикаменем, розрив-травою, яка рве кам’яні лабети в ім’я волі і можливості жити так, як вона вважає за потрібне, а не так, як диктують їй сусіди лихії.
А ще я думаю, що по суті Ви і є той ломикамінь, який рве каміння. Так кажу я, леді Паджет — тепер Ви мене згадали? Нині я з місією Червоного Хреста Британії перебуваю у Вашій країні, зичу Вам здоров’я і всіх гараздів. Бережіть себе! Ви потрібні і своїй країні, і всьому людству, як приклад того, як треба боротися за волю і кращу долю свого народу. Ви — герой майбутньої, новітньої „Калевали“, її ще не створених рун. (А може, уже й співають про вас новітні руни?)
Всі ми тимчасові гості в цьому світі — на жаль. І всі у свій час, виділений кожному Господом, підемо в краще царство. Але пригадайте Горація. Він якось сказав: нон омніс моріар — ні, весь я не умру, я житиму тоді, коли мене й не стане.
Ви, п. маршале, один з небагатьох таких гораціїв людства. Коли Вас не стане — живіть довго-довго! — Ви все одно житимете, як завжди житиме Фінляндія — вільна і незалежна, якій Ви своєю титанічною працею, самовідданістю і прозорливістю, завдяки Вашому політичному та військовому генію та вмінню згуртувати і повести за собою країну і народ, виграли (попри втрати) нелегкий двобій із таким сильним противником — встократ сильнішим за країну Суомі, яким був і залишився СРСР. Пригадуєте давній вислів латинян: ангуїс ін гербо — „гадюка в траві“, що означає приховану небезпеку. Вона була — прихована і відкрита — і ще довгий час буде біля кордонів вашої милої вітчизни, але що та загроза, коли є Ви, маршале Маннергейме! Перший і жорстокий і тяжкий раунд боротьби за незалежність Ви виграли — попри всі „гадюки в траві“, попри всіх ганнібалів біля воріт!
Ваша леді Паджет.
P. S. З цим листом, дещо, може, сумбурним, бо написаним нашвидкуруч, під впливом спогадів та емоцій, але щирим і правдивим, посилаю Вам кілька квіточок розрив-трави і ломикаменю. Борітеся — поборете, як сказав великий поет тієї країни, де вам напророчила ясновидиця такий злет!»
Стверджувати, що лист леді Мюріель Паджет, яка на той час перебувала у Фінляндії, дійшов-таки до адресата (кореспонденція на його ім’я пливом пливла і навіть після відставки, — а сам він був при нездоров’ї і часто потрапляв до лікарні, тож помічники й лікарі, зрозуміло, намагалися відгородити маршала від хвилювань світу), немає достатніх на те підстав, та все ж…
А раптом?..
Тим більше, як нам здається, леді Мюріель Паджет, вельми колоритну і дещо аж екстравагантну британку в напіввійськовій формі, в чоботях зі шпорами і незмінним стеком в руці, він забути не міг, хоч з часу їхнього знайомства й минуло ледь чи не три десятки літ! Та яких літ!
А не міг Маннергейм забути своє короткочасне перебування в Одесі ще й тому, що саме з тієї перлини Чорномор’я, з Одеси-мами почалася його дорога, напророчена йому ясновидицею, дорога не просто додому, в країну Суомі після тридцяти літ служіння чужій імперії, а дорога в безсмертя, коли світ пізнає вже зовсім іншого фон Маннергейма, визволителя своєї країни з чужоземного ярма. То, може, й справді його вела розрив-трава, вона ж ломикамінь, знайдена ним у Карпатах, що на роки й роки, на все подальше життя стала йому талісманом, прикладом боротьби за місце під сонцем.
А прочитавши листа леді Паджет, маршал, очевидно, розчулився, пригадав осінню Одесу, зустріч з тією жінкою, яка напророчила йому неймовірний злет — недарма ж через тридцять літ, працюючи над мемуарами, він не забуде згадати і ясновидицю, яка «напіввідкрила завісу майбутнього», коли він, за власним зізнанням, «вперше брав участь у такому заході»: «Про моє майбутнє ясновидиця змогла розповісти багато дивовижного…» А дивовижне й справді не забувається, тим більше, воно так рідко зустрічається — якщо й зустрічається взагалі, — у нашому житті.
Ось чому такий лист веселої, комунікабельної, дієвої і невгамовної британки не міг не розчулити постарілого, хворого маршала, ось тільки з деякими твердженнями авторки листа він аж ніяк — знаючи його характер і неймовірну скромність, — не міг би погодитись.
Хоча б і з тим пасажем, де стверджується, що Фінляндія виборола собі незалежність тільки завдяки йому, маршалу Маннергейму. Такого він би не схвалив, хоч це й відповідає істині, заявивши — ледь чи не з обуренням, що «моя скромна роль у здобутті Фінляндією державної незалежності в листі леді Паджет аж надто перебільшена». Подумав би й додав: «Як і тієї оборонної споруди, що її було прозвано „лінією Маннергейма“».
Інший полководець гордився б, що оборонна лінія країни названа його ім’ям і стала знаменитою (та й чи багато знайдеться в світі таких полководців, крім фінського маршала — раз і… і, здається, й усе) і так високо оцінена у світі, зокрема й противником, який, штурмуючи її, поклав у сніги перед нею стільки своїх солдат… Інший би — так, але тільки не Маннергейм, який у «Мемуарах» з притаманною йому різкістю військової людини, відкидаючи піднесення своєї ролі (дещо навіть применшуючи свою роль як полководця, що безперечно була вирішальною) заявив таке:
«Свободу Фінляндія отримала не в дарунок. Вона була куплена ціною великих жертв і кров’ю своїх дітей у 1918 році, в боротьбі, яка змогла повернути історичний кордон нашій Вітчизні».
І ще: «Ясно, що наше становище в якості самостійної держави було нелегким. Воно вимагало міцної державної влади, внутрішньої єдності і ефективних оборонних сил…»
І зокрема про згадувану оборону на Карельському перешийку:
«Так, росіяни під час війни пустили в хід міф про „лінію Маннергейма“. Стверджували, що наша оборона на Карельському перешийку упиралася в незвичайно міцний, збудований за останнім словом техніки залізобетонний оборонний вал.
Все це дурниці: в дійсності становище речей має зовсім інший вигляд… Так, оборонна лінія існувала, але у неї була відсутня глибина… Цю позицію народ і прозвав „лінією Маннергейма“. Її міцність (увага! — В. Ч.) стала результатом стійкості і мужності наших солдат, а ніяк не результатом міцності споруди».
Як і належить справжньому полководцю, Маннергейм гордився не технікою та міцністю споруд (а таких оборон, яких би врешті-решт не можна було взяти, практично не було), а своїми синами, простими солдатами.
