Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:
— Най мене чорт візьмеї Таж і не всіх православних за ніщо мають!
І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:
— Я готов тобі служити.
— Навіщо мені слуга? — спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. — Я сам готовий служити — за шмат хліба.
— Навіть чортові?
— Тьху на тебе, я ж християнин, богові належу! Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.
— Ти про біблійного бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи богом сумління? Якщо про
біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по-твоєму, чинить добро, а чорт — зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником бога? Зрештою, сатана — ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана — любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, бог доручає катівську роботу чортам... Ви молитесь богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі... Тепер про бога, якого вигадало людське сумління. Того бога нема — це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно — за вірну службу й за душу.
Я дивився на нього перестрашеними очима — панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління — той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній бог — у спілці з чортом... То навіщо мучитися вірою у божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки може щось дати людині...
— Хто ти? — спитав я. — І звідки все це знаєш?
— Я — чорт. І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги...
Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха — я побачив роги! — і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.
— Запам'ятай мій одяг, — промовив чорт. — Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, — він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. — Давно почалося, Антоху...
Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:
— Щезни!!
І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.
— Ти мене кликав, Антоху?
— Та ні... Ні... — прошепотів я. — Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.
Розділ третій
ПРОКАЗА[13]
Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине. П. Гольбах
Тривожного літа 1588 року, коли бернардини, капуцини і францисканці пророкували кінець світу в зв'язку з тим, що Ягеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зигмунта Вазу — сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.
Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек — поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, — виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, — проказу.
Ім'я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці — сам-один. З вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи недоїдків; з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві пагінці, що скільчалися у підвалі; цей лабіринт повнився виснаженими молодими жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.
Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб'юся, бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедолених. Він найнявся помічником до ароматарія[14] Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам'яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку.
Невзабарі ім'я Альнпека почали називати вголос — хто з повагою, хто з ненавистю — усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан:
— Це шарлатан і чорнокнижник!
Альнпека викликали до магістрату. Саме в той день він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й гудзами на тілі.
Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома магістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд — позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, — поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіан.
Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:
— У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіане? Чи, може, знали і лікували прокажених пігулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?
— Протестую! Які пігулки... Це наклепі — завищав Кампіан.
— А ось які! — Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими гудзиками. — Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха... Я знаю, — Гануш повів очима по знічених обличчях райців, — знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте... І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона — тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й гудзи — лікувати пізно. Я ж маю запобігливий препарат — не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу — всі-бо прокажені єсьте!
Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху — схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.
Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архиєпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Ігнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса і затвердив його генералом ордену єзуїтів.
