Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
30. Бавдоліно зустрічається з дияконом Йоаном
Коли вони були вже кроків за п'ятдесят від вежі, то побачили, як з неї виходить кортеж. Насамперед виступав загін нубійців, але пишніше прибраних, ніж ті, що були на ринку: від пояса донизу, включно з ногами, вони були обмотані білими биндами, а зверху по них звисала спідничина, яка доходила до половини стегна; торс вони мали оголений, але зверху були прикриті червоними накидками; на шиї ж красувався шкіряний нашийник, оздоблений кольоровими камінцями, — то не були самоцвіти, а проста річкова галька, викладена жвавою мозаїкою. На голові вони мали білі каптури, оздоблені бантиками. Рамена, зап'ястя і пальці прикрашені були браслетами та перснями з плетеної мотузки. Перший ряд грав на дудках і бив у барабани, ті, що йшли в другому ряді, тримали на плечах свої велетенські довбні, а третій ряд мав лиш луки напереваги.
За ними йшла наступна шерега: були то, безперечно, євнухи, зодягнені у широкі, м'які шати, нарум'янені, мов жінки, у схожих на собори тюрбанах. Один з них, посередині, ніс тацю, на якій лежали паляниці. Насамкінець, у супроводі двох нубійців по боках, які махали йому над головою віялами з павиного пір'я, ступав той, хто, очевидно, був найвищим достойником у цій процесії: на голові в нього був високий, мов два собори, тюрбан, зроблений зі сплетених різнобарвних шовкових стрічок, у вухах він мав підвіски з пофарбованих каменів, а на раменах — браслети з барвистого пір'я. Він теж мав довгу, аж до п'ят, одежу, але в поясі вона була схоплена стрічкою з блакитного шовку завширшки у п'ядь, а на грудях у нього висіло розп'яття з фарбованого дерева. Він був чоловік уже літній, а нарум'янені губи й очі, підмальовані бістром, контрастували з його зів'ялою, жовтуватою шкірою і ще більше підкреслювали подвійне підборіддя, яке тремтіло з кожним його кроком. Руки його були опецькуваті, а нігті довжелезні, вигострені, мов лезо, і полаковані рожевим.
Перед гостями кортеж зупинився, нубійці стали двома рядами, євнухи нижчого рангу клякнули, а той з них, що ніс тацю, вклонився, пропонуючи гостям поживу. Бавдоліно з друзями спершу не знали, що їм належить робити, тоді зістрибнули з коней, взяли по шматку паляниці і, уклонившись, стали чемно жувати її. Щоб привітатися з ними, нарешті виступив уперед головний євнух, який вклонився їм до землі, тоді підвівся і звернувся до них по-грецькому:
— Від Різдва Господа Нашого Ісуса Христа очікуєм ми на ваше повернення, якщо ви, звісно, є тими, за кого ми вас маємо, і прикро мені дізнатися, що дванадцятого вашого товариша, який, як і ви, є першим серед усіх християн, завела на манівці немилосердна природа. Я накажу сторожі нашій невтомно стежити за обрієм, виглядаючи його, а поки що бажаю вам щасливого перебування у Пндапецімі, — дискантом сказав він. — Це кажу вам від імені Диякона Йоана я, Праксей, головний серед придворних євнухів, протонотар провінції, єдиний леґат Диякона при Пресвітері, найвищий хранитель і логотет таємного шляху. — Він сказав це так, ніби титули ці мали справити враження навіть на Волхвів.
— Здуріти можна, — прошепотів Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, — ти тільки послухай!
Бавдоліно не раз уявляв собі, як він постане перед Пресвітером, але ніколи не думав про те, як належить поводитися перед головним євнухом на службі Пресвітерового диякона. Він вирішив чинити так, як вони і планували.
— Мосьпане, — відказав він, — виражаю тобі нашу радість з того, що ми прибули в шляхетне, заможне і повне див місто Пндапецім, бо під час наших мандрів ми ще не бачили такого чудового і квітучого міста. Йдемо ми здалеку, несучи Пресвітерові Йоану найбільшу реліквію християнського світу, чашу, з якої пив Ісус під час Тайної вечері. На жаль, заздрісний сатана збурив проти нас сили природи, завівши по дорозі на манівці одного з наших побратимів, саме того, хто ніс дар, а разом з ним — інші свідчення нашої шаноби до Пресвітера Йоана…
— А точніше, — додав Поет, — сто зливків чистого золота, двісті великих мавп, корону з тисячі фунтів золота зі смарагдами, десять низок безцінних перлів, вісімдесят шкатулок слонової кістки, п'ять слонів, три приручені леопарди, тридцять собак-людожерів і тридцять бойових биків, триста слонових бивнів, тисячу шкур пантери і три тисячі паличок чорного дерева.
— Ми чули про ці скарби і невідомі нам дива, якими багата земля призахідного сонця, — сказав Праксей, а очі йому блищали, — і хвала небесам, якщо я зможу побачити їх ще до того, як покину цей паділ сліз!
— Ти що, не можеш тримати на припоні цей свій клятий язик? — прошипів ззаду Бойді Поетові, гамселячи його кулаками в спину, — а коли потім надійде Зосима і вони побачать, що він ще більший обідранець, ніж ми?
— Помовч, — гаркнув Поет упіврота, — ми ж уже сказали, що тут замішаний сатана, а на нього можна звалити все. Крім Ґрадаля.
— Але тепер здався би хоч якийсь дар, хоч один подарунок, щоб показати, що ми не голодранці якісь, — далі шепотів Бойді.
— Може, дати їм голову Хрестителя? — тихо запропонував Бавдоліно.
— їх лишилося тільки п'ять, — сказав Поет, майже не ворушачи вустами, — але дарма, бо в цьому царстві рештою все одно не можна буде скористатися.
Бавдоліно був єдиним, хто знав, що голів усе ще було шість, разом з тією, яку він взяв у Абдула. Він вийняв голову з саков і простягнув Праксеєві, кажучи, що поки що, в очікуванні на чорне дерево, леопардів і всі інші згадані дивовижі, вони хотіли б подарувати Дияконові єдине, що залишилося на цій землі від того, хто хрестив Нашого Господа.
Праксей схвильовано прийняв дар, неоціненний у його очах з огляду на мерехтливий покрівець, адже він вважав, що той, безперечно, виготовлений з тієї коштовної жовтої субстанції, про яку він чув стільки казок. Нетерпеливлячись віддати шану священним останкам, з виглядом того, хто вважає кожен дар, піднесений Дияконові, своєю власністю, він без зусиль відчинив його (а отже, це Абдулова голова, печать на якій була вже зламана, подумав Бавдоліно), взяв у руки брунатний висхлий череп, діло спритних рук Ардзруні, і тремтячим голосом вигукнув, що зроду ще не споглядав такої коштовної реліквії.
Тоді євнух спитав, якими іменами він має звертатися до шановних гостей, адже передання донесло так багато цих імен, що ніхто вже не знає, котрі з них справжні. Дуже обережно Бавдоліно відповів, що принаймні поки вони не постануть перед Пресвітером, вони бажають, щоб до них зверталися іменами, під якими вони відомі на далекому Заході, і тоді назвав кожного його справжнім іменем. Праксей високо оцінив значущість таких імен, як Ардзруні та Бойді, визнав милозвучними імена Бавдоліна, Коландрина та Скаккабароцці і уявив собі екзотичні країни, почувши про Порчеллі та Куттіку. Тоді запевнив, що шанує їхню стриманість, і завершив такими словами:
— А тепер прошу заходити. Пора вже пізня, і Диякон зможе прийняти вас лише завтра. Нині ввечері ви будете моїми гістьми, і запевняю вас, що бенкет буде небувало пишний і багатий, ви куштуватимете такі вишукані страви, що зі зневагою згадаєте поживу, якою вас частували у краях, де заходить сонце.
— Таж вони вбрані в таке лахміття, що у нас будь-яка жінка зі світу звела б свого чоловіка, аби лише вдягнутися в одяг, хоч трохи кращий від цього, — бурмотів собі Поет. — Ми вирушили в путь і зазнали всіх тих пригод, сподіваючись побачити копиці смарагдів; коли ми писали Пресвітерового листа, тебе, Бавдоліно, аж нудило від топазів, і ось тобі маєш — почепили на себе десять камінців і чотири шнурочки й пишаються, мов найбільші багачі на світі!
— Помовч і ходімо подивимось, — буркнув йому Бавдоліно.
Праксей провів їх усередину вежі і запросив у салон без вікон, освітлений запаленими триногами, посередині якого лежав килим; на ньому стояло повно глиняних чаш і тарелів, а по боках вишикувався ряд подушок, на яких запрошені всілися, схрестивши ноги. Прислуговували за трапезою напівоголені, намащені пахучими олійками юнаки, які, безперечно, теж були євнухами. Вони підносили гостям посудини з ароматичними сумішами, в які євнухи вмочали пальці, а потім доторкалися ними мочок вух і ніздрів. Покропившись таким чином і мляво приголубивши юнаків, євнухи звеліли їм піднести пахощі гостям, які достосувалися до місцевих звичаїв, хоч Поет гарчав, що нехай тільки котрийсь із них торкнеться його, і він одним ударом виб'є йому всі зуби.
