Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Тут нагодилися й понції, і хоч наші друзі й читали про них, вони не могли надивуватися, розглядаючи допитливим оком ці створіння з прямими ногами без колінних суглобів, які штивно ступали по землі своїми кінськими копитами. А найцікавіше було те, що в чоловіків дітородний член звисав з грудей, а у жінок у тому ж місці була піхва, яку, однак, не було видно, бо вони прикривали її хустиною, зав'язаною вузлом на спині. Згідно з переданням, вони випасали шестирогих кізок, і справді дехто з них продавав цих тварин на базарі.
— Ну точнісінько, як книжка пише, — не переставав бурмотіти зачарований Борон. Відтак сказав голосно, щоб його почув Ардзруні: — І книжка пише також, що порожнечі не існує. Отже, якщо існують понції, то порожнечі не існує.
Ардзруні знизував плечима і заклопотано зазирав, чи в якійсь плящині не продають часом рідину для освітлення шкіри.
Щоб вгамувати метушню всіх цих людей, іноді то тут, то там проходили чоловіки високого зросту, чорні, як ніч, голі до пояса, у мавританських шароварах і білих тюрбанах, озброєні лише величезними сучкуватими палицями, одним ударом яких можна звалити бика. А що мешканці Пндапеціма щоразу купчилися, коли бачили чужинців, і зокрема показували пальцем на коней, яких, очевидно, зроду не бачили, чорношкірі чоловіки були тут як тут, щоб навести лад у натовпі, і досить їм було махнути своїми палицями, щоб навколо тут же утворилася порожнеча.
Бавдолінової уваги не уникло й те, що коли збіговисько навколо них густішало, саме Ґаваґай подавав тривожний знак чорношкірим гайдукам. Із жестів багатьох людей навколо можна було зрозуміти, що вони б хотіли супроводжувати цих знаменитих гостей, але Ґаваґай не хотів віддавати їх нікому і знай бундючився, немов кажучи: «То моя власність, не чіпайте їх».
Ці чорношкірі чоловіки, сказав Ґаваґай, — це нубійська сторожа Диякона, предки яких прибули з глибин Африки, але вони тут не чужинці, бо безліч їхніх поколінь народилися вже поблизу Пндапеціма, а Дияконові вони були вірні аж до смерті.
Насамкінець вони побачили гігантів — набагато вищі навіть від нубійців, вони височіли на кілька п'ядей над головами інших і, крім велетенського зросту, вирізнялися також тим, що були одноокі. Вони були нечесані, кепсько одягнені і, як пояснював Ґаваґай, займалися або будівництвом осель на скелях, або ж випасом овець і волів, і в цьому не було їм рівних, бо вони могли стримати бика, схопивши його за роги, а якщо якийсь баран відлучався від стада, їм не потрібен був собака — вони простягали руку, хапали його за шкірку і повертали туди, звідки він утік.
— Ці теж вам вороги? — спитав Бавдоліно.
— Тут ніхто нікому не ворог, — відповів Ґаваґай. — Ти бачить, як усі разом продає і купує, як добрі християни. Потім усі вертається до себе додому, але не їсть і не спить разом з іншими. Кожен думають, як собі хочуть, навіть якщо думають неправильно.
— А гіганти думають неправильно…
— Ой-йой! Ще й як неправильно! Вони єсть артотирити, вони вірить, що на Тайній вечері Ісус посвятили хліб і сир, бо, каже вони, була то звична їжа давніх патріархів. Так вони богохульно причащається хлібом і сиром, вважаючи єретиками тих, хто причащається бурком. Але тут майже всі думає неправильно, крім одноногів.
— Ти казав, що в цьому місті є також євнухи? Вони теж думають неправильно?
— Краще мені не говорити про євнухів — вони занадто могутній. Вони не знається з простим людом. Але вони думає інакше, ніж я.
— А крім їхніх поглядів, гадаю, вони такі ж самі, як і ти…
— А що у мені такого відмінного від них?
— Чортяко ногастий, — нервувався Поет, — хіба ти не знаєшся з жінками?
— З жінками-одноніжками, аякже, знаються, бо вони не думає неправильно.
— І тим своїм одноніжкам ти вставляєш ту свою штуку — прокляття, та де ж вона у тебе?
— Тут, за ногою, як у всіх.
— Крім того факту, що в мене вона зовсім не за ногою, а недавно ми бачили людей, у яких вона над пупком, ти ж мусиш знати, що в євнухів тієї штуки немає зовсім, а тому з жінками вони не знаються?
— Може, євнухам не подобається жінки. А може, у Пндапецімі просто не є жінок-євнушок — я їх ніколи не бачило. Бідолахи, може, вони їм подобається, але вони не може знайти собі жінок-євнушок, та хіба вони може знатися з жінками-блеміями або панотіями, які думає неправильно?
— А ти помітив, що в гігантів тільки одне око?
— У мене теж. Бачиш, я заплющило це око, і має лиш друге.
— Тримайте мене, бо зараз його закатруплю, — казав Поет, почервонівши на виду.
— Одне слово, — мовив Бавдоліно, — блемії думають неправильно, гіганти думають неправильно, усі думають неправильно, крім одноногів. А що про це думає ваш Диякон?
— Диякон не думають. Він повелівають.
Поки вони отак розмовляли, один нубієць упав навколішки перед конем Коландрина і, простягнувши до нього руки й опустивши голову, вимовив кілька слів невідомою мовою, і з тону його відчувалося, що він про щось гаряче прохає.
— Чого йому треба? — спитав Коландрино.
Ґаваґай відповів, що нубієць просить його заради Бога розвалити йому голову цим чудовим мечем, що його Коландрино носить на поясі.
— Він хоче, щоб я його вбив? Чому ж це?
Ґаваґай виглядав збентеженим:
— Нубійці дуже дивний люд. Ти знає, вони циркумциліони. Вони добрі воїни тільки тому, що прагнуть мучеництва. Війни нема, а вони прагнуть мучеництва негайно. Нубійці єсть як діти — негайно хоче мати те, що їм до вподоби.
Він сказав щось нубійцю, і той відійшов, похнюпивши носа. На прохання розповісти щось ще про цих циркум-целіонів Ґаваґай сказав, що циркумцеліонами є нубійці. Тоді зауважив, що невдовзі сонце зайде, а базар спорожніє, тому треба поквапитися до вежі.
Натовп і справді рідшав, продавці збирали свій крам у великі кошики; з багатьох отворів, які визирали зі стін скелі, спускалися мотузки, і товар тягли нагору, в оселі. Усі працьовито бігали то нагору, то вниз, і невдовзі ціле місто спорожніло. Тепер воно було схоже на величезний цвинтар з безконечними поховальними нішами, але поступово в цих отворах у скелі почали одне за одним спалахувати світла, а це означало, що мешканці Пндапеціма запалювали коминки й каганці, готуючись до вечора. Завдяки якимсь невидимим каналам дим від цього вогню виходив через верхівку шпилів, і зблякле вже небо було помережане воронястими клубками, які відтак розчинялися серед хмар.
Дійшовши на край Пндапеціма, вони дісталися до якоїсь галявини, а за нею монолітною стіною, в якій не видно було жодного проходу, височіли гори. Наполовину врісши у гору, там видніла єдина штучна споруда в цілому місті. Була то вежа, точніше фасад ступінчастої вежі: вона була широка в основі й дедалі вужчала догори, але не так, як стос коржів, коли менший корж лежить на більшому, утворюючи шар за шаром, — від тераси до тераси безперервно тягнулася спіралеподібна доріжка, і зрозуміло було, що вона заходила і в середину скелі, обвиваючи всю будівлю від основи до чубка. Вежа була всуціль помережана великими склепінчастими дверима, одні поруч з другими, без жодного вільного місця між ними; одні двері від других відділяли тільки одвірки, і вся ця споруда виглядала, немов тисячоока потвора. Соломон сказав, що такою, мабуть, була вежа, споруджена у Вавилоні жорстоким Німродом, щоб кинути виклик Пресвятому, хай буде він прісно благословенний.
— А це, — мовив Ґаваґай з відтінком гордощів у голосі, — це палац Диякона Йоана. Тепер ви стоїть тут і чекає, бо вони знає, що ви прибув, і вас чекає урочисте привітання. А я тепер іде собі.
— Куди ти йдеш?
— Я не може ввійти у вежу. Після того, як Диякон вас приймуть, я вертається до вас. Я ваша провідник по Пндапецімі, я вас ніколи не залишить. Уважайте на євнухів, він — хлопець молодий… — і показав пальцем на Коландрина, — а їм подобається юні. Ave, evcharistb, salam. [124]
Він виструнчився на своїй нозі, прощаючись з ними на дещо військовий манір, обернувся, а за мить був уже далеко.
