Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Ну що ж, Степане Івановичу, давай-но швидше завершувати кар'єру нашого прохідного пішака, – промовила государиня і додала, загадково посміхнувшись: – У Російській імперії може правити тільки одна-єдина імператриця – я, Катерина Олексіївна! У свою чергу сподіваюся також, що вдячні нащадки додадуть до мого імені титул «Велика», як уже додали його до імені Фрідріха Прусського. Отак…
Палац Сан-Сусі, Потсдам, Пруссія, середина вересня 1774 року.
– Я розумію всі труднощі такого завдання, проте бажаю знати, що ж вона насправді замислила!!!
Найкращі представники прусського генералітету, зібрані на екстрену військову нараду, витягнулися в струнку. Перед ними бігав, час від часу підстрибуючи, сухорлявий, згорблений дідок – імператор Фрідріх Великий. Уся країна позаочі любовно йменувала його Старим Фрицем, але під час нападів гніву (як от зараз!) він найбільше скидався на казкового героя – гірського гнома-коваля (щоправда, безбородого), у чобіт якого потрапив розпечений вуглик. І тепер нещасний карлик гасає по кузні, натикаючись на стіни й різноманітні робочі інструменти замість того, щоб просто скинути чобіт і позбутися джерела роздратування.
Причиною переполоху стала звістка (вже кілька разів перехресно підтверджена) про те, що брати Орлови зненацька й досить дружно відправилися подорожувати Європою. Начебто нічого незвичайного. Офіційно всім іноземним резидентам, що жваво цікавилися новиною, було заявлено, що багаторічна старанна служба при дворі Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни погано позначилася на стані здоров'я братів.
Резиденти справно передали почуте своїм правителям, оздобивши повідомлення їдкими коментарями в тому дусі, що рід «щонічної» служби Григорія Орлова при особі російської імператриці дуже добре відомий усім і кожному. А отже, «головний» Орлов підірвав своє «мужеське здоров'я»!.. Тобто, його відправили в ганебну відставку прямо з обіймів Катерини Олексіївни!.. Таким чином, незабаром у найм'якішій постелі Російської імперії з'явиться новий фаворит…
Гм-м-м!..
Повідомлення резидентів різнилися лише прогнозами щодо персони нового офіційного коханця могутньої правительки.
І всі європейські монархи із задоволенням читали й перечитували повідомлення резидентів.
І кожен смакував найменші подробиці скандалу.
Один лише Старий Фриц не звернув на ці подробиці найменшої уваги. Навпаки – скликав екстрену військову нараду, яку почав наступними словами:
– Російська імперія буквально на ножах з імперією Османською! Всередині країни тільки-но подавлене повстання козаків, втім, ще не втихомирених остаточно й безповоротно! Справ повно, як раптом брати Орлови, причому всі до єдиного, відправляються у відпустку – бачте, поправляти підточене здоров'я!.. Ви в це вірите?! Хто з вас вірить?! Який ідіот повірить у подібну нісенітницю?! Особисто я не обманююся ні на крапельку: ця інтриганка Катерина щось затіває!!! От я й хочу знати, що саме, і ви повинні дізнатися це будь-що!..
На Фрідріха не діяли ніякі аргументи: ні думка про те, що на серйозні дії російська імператриця просто не здатна зважаючи на природну обмеженість жіночого розуму (баба, як відомо – дурепа, що з неї взяти?!), ні посилання на поблажливе ставлення до цієї події інших європейських монархів. Старий Фриц наполягав на своєму:
– Катерина затіває щось надзвичайне, якусь грандіозну мерзенність, а хто не розуміє цього, нехай краще забирається попід три чорти з очей моїх геть!!!
Тут граф Подевільс обережно зазначив, що згідно з останніми даними прусської резидентури, брати Орлови вже збираються вертатися додому, один лише Олексій їде до Відня чи то до Неаполя, чи до Пізи… Загалом, до Австрії або до Італії, але вже точно не в Росію. Ця звістка остаточно роздратувала Старого Фрица, і він майже заверещав:
– От бачите?! Бачите?! Брати Орлови дружно вертаються додому, тоді як один-єдиний Олексій чомусь їде ще далі!!! Подевільс, ви самі надаєте пояснення настільки дивній обставині?
– Ваша Величносте, якщо ви надаєте цьому значення, тож і я…
– От і розтлумачте мені, будь ласка, чому Олексій Орлов не хоче вертатися до Росіії?! І що він забув саме в Австрії або в Італії?! І чому саме він, а не той-таки Григорій?! Чому, чому, чому?!
Але зв'язної відповіді в украй сторопілих воєначальників, включаючи графа Подевільса, як і раніше не було.
Резиденція Андрія Розумовського, Відень, листопад 1774 року.
– А ти сам, Андрію Кириловичу, хіба не хотів би на трон російський зійти? Тільки чесно зізнавайся, не криви душею.
Вони пиячили вже другий день поспіль. Андрій Кирилович Розумовський, колишній приятель Великого князя Павла Петровича, вигнаний подалі від особи спадкоємця престолу, «щоб впливом дурним не бентежити царевича й не збивати його зі шляху щирого», приймав Олексія Григоровича Орлова, брата колишнього фаворита Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни.
Приймав у Відні.
Як водиться за російським звичаєм – на широку ногу.
Важко було порахувати, скільки вони за цей час з'їли й випили. Але тільки от до чого ці дріб'язкові підрахунки?! Дорогим гостям, що приїхали в далекі землі з милої батьківщини, завжди раді!
На третій день святкової пиятики настала черга найбільш відвертих запитань. Отут гість і поцікавився, чи плекає господар якісь амбіційні плани щодо російського трону? В голові Андрія Кириловича неабияк гуло, однак відповів він з повною байдужністю:
– Що ти верзеш, Олексію Григоровичу?! Господь з тобою – який ще трон?!
– Але ж ти колись іменував себе «принцом крові»! Пам'ятаю, тобі через це не раз перепадало від старого шкарбуна Микити Івановича Паніна… не кажучи вже про Шешковського!
– Ну так, ну називав, тому що матінка моя покійна – царство їй небесне! – з роду Наришкіних походить, – знехотя погодився Розумовський.
– От бачиш, Андрію Кириловичу!..
– Так я ж бовкнув це по дурості та по малолітству! Я ж тоді життя не знав, не те що тепер…
– А тепер як же?..
– А тепер, Олексію Григоровичу, скажу от що: мені добре зараз і тут! І нікуди з Відня їхати особливо не хочеться.
– Хіба що до Санкт-Петербурга, на рідну сторонку?..
– Хіба що до Санкт-Петербурга.
– А там же на трон російський можна би спробувати зійти! А?!
І п'яно посміхнувшись, гість фамільярно тицьнув господаря ліктем у бік.
– Ні-ні, Олексію Григоровичу, прошу залишити цю справу в спокої.
– Чому ж?
– Я мав дурість тільки назватися «принцом крові» – і, як бачиш, опинився, зрештою, висланим сюди, у Відень. А якщо б, не приведи Господи, не тільки язиком нісенітниці молов, але й справу робив!
– Це чому ж нісенітниці?! Хіба ж Наришкіни не царських кровей?! – щиро здивувався Орлов.
– Царських-то царських, та от якби не тільки говорив, але й справу робив – боюся, швиденько опинився б тоді в місцях не настільки приємних, як от Австрія.
– А де ж тоді, дозволь довідатися?
– У Сибіру на каторзі. Або навіть у сирій землі. Що тобі миліше, Олексію Григоровичу?
– Та-а-а… Воно того!
Відчувалося, що гість явно розгубився.
– От і я кажу: якщо Богові буде завгодно, трон сам до моїч рук припливе, якщо ж ні – мені й у Відні непогано. А в могилу я не хочу, мені жити на білому світі подобається.
– О-о-о! За це й вип'ємо!
– За що?
– За радості земного життя!
– Відмінно!
Випили.
– Послухай, Андрію Кириловичу! Але ж говорять, що в землях тутешніх живе чи то дочка, чи то син покійної імператриці Єлизавети Петрівни… Ти про це нічого не чув?
– Та бозна-що люди кажуть, – відповів господар.
– А тобі хіба ж не цікаво з ними зустрітися? Ви все-таки кузени, наскільки я розумію.
– Не цікаво! – рішуче мотнув головою Розумовський. Від цього руху все попливло перед очима. Стало зрозуміло: у випивці хоча б на певний час варто влаштувати перерву.
А між тим гість усе не вгамовувався:
