Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Катря й чекала. Та і як би вона не чекала, як Стьопчина гармонія у її вухах і вдень, і вночі озивалася… Та й Степан застеріг: на нашій свайбі, казав гордовито і спльовував через плече, затиснувши в куточках губатеньких уст недопалок, сам і гратиму, бо ж краще за мене цього ніхто не втне!.. «А я — танцюватиму, — обіцяла дівчина. — За мене теж ніхто краще не відчеберяє ніжками…»
Може б, воно так і сталося, як гадалося, якби СРСР не здумав напасти на Фінляндію в році 1939–му — мало йому своєї землі було?! В лютому 1940 року, як радянські війська з криками «За Сталіна!», «За Родіну!» штурмували «лінію Маннергейма» на Карельському перешийку, попав Степан, як він згодом казатиме, в катавасію. При штурмі був у перших лавах атакуючих. Біг, горло дер: «За Сталіна!», «За Родіну!», доки його й не підкосило. Полягло їх тоді, розказуватиме вже вдома, — у сірих шинельках з червоними зірками на шапках-вушанках перед фінськими траншеями та дотами!..
«Як вороння, лежало на снігу вбитих! — казатиме зітхаючи і плакатиме. — Стогнуть, кричать, мамочок своїх кличуть… Пацани ж іще. Не обстріляні, жити хотіли — на хрін їм та фінська земля на Карельському перешийку здалася!.. І я там клюнув носом, аж землю заорав. Так і шкопиртнувся, і ружжо вилетіло з рук… Лежимо. «Слава Богу, думаю, — живий». Хоч мертвим тоді було далебі краще. Але живий. Лежу… А морозяка!.. Лютий тоді лютував. Снігу та снігу, все змерзло, земля закам’яніла, не зариєшся в неї. Морозяка за сорок градусів — пече і шкварить. Прямо душу з тебе виймає на мерзлій землі. Лежимо в шинельках на снігу — голови не підведеш, не те щоб в атаку, хоч нас комісари й закликали бігти здуру на ту «лінію Маннергейма»! Ворухнутися страшно, видати, що ти ще живий. Фіни так і поливають нас свинцем, так і поливають… Цвьохкають вздовж і впоперек смертними батогами. Як косою косять нашу братву! Вопшим — крутовир’я! А комісарики у сніг позаривалися й репетують «За Сталіна!», «За Родіну!» Т-уди т-твою!.. Пристрелив би тебе, так уже й пальців не відчуваю, щоб курок натиснути… Фіни, скажу вам, вояки були відмінні. Та й землю свою захищали — втрачати їм нічого. Лежимо, їдрі т-твою!.. Коцюбнемо. Ні вперед, ні назад, ні сховатися, ні ворухнутися… Убитим — що? А поранені живцем замерзають. Насмерть. До вечора — жоден з них не вцілів — трупи так позаклякали, що як костомахи торготіли потім, як їх збирали другодні… Мені ще й поталанило, т-туди твою! Попереду купу моїх однополчан наклали. Я на одного з них упав і лежав… Все ж не на мерзлій землі. А він хоч і без сознанія, але живий ще… Теплий, значить. Молив Бога, щоби той бідолаха довше протягнув, не заклякав… Він і тягнув. Живучий взагалі. І грів мене своїм теплом. Під ранок тіко захолов, але теплом своїм мене від вірної загибелі порятував. Коли вже стемніло, тягнучи ногу — в кульшу мене вліпило, — відповз я до своїх… Воно мовби й нічого, вцілів, не замерз насмерть, хоч льогкими звідтоді й свищу, як соловій-розбійник, а ось пальців на руках позбувся. Краще б ногу, бо як же гармоністу без пальців, га? В госпіталі, як чорніти почали, мені їх хірурги і повідчикрижували. Щоб гангрени, мовляв, не було. Відіграв ти, кажуть, Стьопо, на своїй гармонійці!.."
Повернувся Степан додому калікою, з двома куксами замість пальців. А були ж вони тонкими та довгими — в акурат для гри на гармонії. Були й загули. Бо як тими обрубками на гармонії грати? В госпіталі, правда, йому одну куксу розрізали і з двох половинок зліпили щось як клешню скоцюрблену. Нею він якось міг брати ложку й навіть цигарку, але грати не міг, хоч за старою звичкою і тягав за собою повсюди гармонійку свою. Все на щось сподівався, дак хіба ж пальці знову виростуть? Та і як куксами клавіатуру перебирати, міх навіть не розтягнеш. А він ще й намагався грати — міх якось розтягує, а гармонія не грає, а — ридає… Відіграв своє, відмузичив, відводив вечорами хлопців та дівчат!.. Дівчина його Катря не знесла того видовиська, втекла з виселка кудись у світ за очі. Доходили чутки, що вона — Бог їй суддя! — десь ще й заміж вийшла, а Степан навіть вішатись збирався, як почув те… Дали йому якусь мізерну пенсію — з неї й жив. Власне, існував. Оце, казав, мені гріх за те, що ходив чужу землю заграбастувати!.. Та хіба ж він винуватий, хіба сам придумав оте: «За Сталіна!.. За Родіну!..» Запив каліка по-чорному, з роками перетворившись на безнадійного алкоголіка. Мати з горя померла, жив він звідтоді сам, тирлувалися в нього чи не всі виселкові алкаші. Ще й з міста прибивалися такі ж горопахи кінчені… Хатка почала валитися, стіни вже були підперті дрюччям, в дворі бур’яну по пояс, двері не зачинялися, замість шибок — ганчір’я… Ще й пугач на біду десь узявся, з ярів прибився, кричав ночами на Степановій хаті. «Мій кореш по нещастю, — казав Степан. — Хай кричить, мені легше, як хтось живий кричить…»
Так і минали його дні, хоч їм він, здається, вже й лік утратив. І часто, вибравшись із своєї хатки, з бур’яну в дворі на вулицю, питався в односельців: «А що зараз — ніч чи день?.. Літо чи зима?»
Закинувши було на плечі непотрібну вже гармонь, що теліпалася з розтягненим міхом і жалібно рипіла, як скаржилась на свою долю, човгав Степан у місто на вокзал — жебрати. Якось розтягував клешнями гармонь, видобуваючи з неї несусвітні звуки — йому з жалю й кидали рублі… Нажебравши, цурганився до забігайлівки і там набирався — та й чи багато йому вже треба було? А п’яний одне й те ж придуркувато горлопанив: «Спасибі доброму дядечку Маннергейму!..» Коли питали його, чому саме він дякує білофінському генералові, одказував: «Дак я ж із ним воював… Ходив його Фінляндію заграбастувати… (На нього шикали, але він — нуль уваги.) А він мені й дав… По чому?.. Та по руках же. Щоб на чуже їх не простягав… Спасибі, що хоч кукси зоставив, бо й штанів би нічим було натягнути. Тож я йому і вдячний, дядечку доброму Маннергейму!.. Коли б він не дав мені по руках, не зробив з мене класного інваліда, загребли б мене в сорок першому на війну. І німчура б мене укокошкала — як пить дать! А так живий, дякуючи доброму… ги-ги… дядечку Маннергейму!»
Його застерігали, аби не пасталакав зайвого. Хоч і п’яничка, та все ж, як той казав, агітація… Антирадянщина. Бо що в тверезого на умі, те у п’яного на язиці… Тож Стьопі все може скінчитися зле… Та хіба Степана вже чим злякаєш? «Мій ляк, — казав, — на Карельському перешийку зостався, у мерзлій землі біля „лінії Маннергейма“ закляк навічно…»
Іноді, перебравши «біоміцину», кричав: «Я, гражданє, інвалід білофінської війни!.. Хто посміє мені палиці в колеса тикати? Я своє вже получив, тепер ви получайте і щасливую жизнь стройте!..»
Посміли. Кажуть, що якось до Степана на вокзалі, де він жебрав та дякував «доброму дядечку Маннергейму» та ще й горлопанив, що він з криком «За Сталіна! За Родіну!..» ходив фінську землю заграбастувати, щоб у Ленінграді краще жилося, підійшло двоє. В однакових костюмах і капелюхах. Мовби знічев’я послухали Степанове варнякання, поспівчували йому, а один і каже: «А чи не випити нам за знайомство?..» Степана, самі знаєте, двічі не треба було прохати — пристав до них. Ну й повели вони його… буцімто «мерзавчика» в скромному місці роздавити…
Більше Степана ніхто не бачив — як крізь землю каліка провалився! Щоправда, ніхто його особливо й не шукав і, звісно, за ним не побивався, бо кому він був потрібний у цьому світі? Щез бідолаха, то й щез. Напився десь, казали, то й завіявся… Чи мо’, утопився, до Дніпра він частенько, бувало, цурганився — щоб поплакати на самоті. На березі буцімто й гармонійку його пошарпану бачили — хвилі її то до берега прибивали, то від берега відносили — в шумовинні та смітті. А вона ні-ні, та й рипіла, як хвилі міх її дерли, наче скаржилась на долю-недолю свою…
Із спогадів К. Г. Маннергейма:
«…найслабкішим місцем була не лише нестача матеріалів, а обмаль живої сили. Фронт розтягнувся, всі наявні війська були задіяні, і люди смертельно стомлені. Чи здужаємо ми протистояти противнику до того, як весняна повінь дасть нам кілька тижнів передиху? На розтягненому фронті, що проходив важкодоступними місцями, це здавалося абсолютно доступним, але на головному театрі воєнних дій, де здатність оборони була на грані зриву, відступ здавався неминучим. А що буде потім? Сумніви в тому, що західні держави зможуть нам допомогти, становилися все більше ясними, а коли очікуваний напад німців на Францію стане фактом, ми залишимося зовсім одні. Доти, доки армія не розбита, у нас ще був дипломатичний козир у вигляді загрози інтервенції західних держав, але найкращий вихід із становища — постаратися припинити воєнні дії. Неподолана сила нашого спротиву була передумовою такого рішення, яке зберегло б нам незалежність нашої країни і запобігло б повному розгрому».
