Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗

— Грабовського бачив? — запитав Максим.

— Бачив. Мало ти йому дав…

— Може, й мало. Спочатку зарубати хотів… Але як я їй потім в очі дивився б?

— А що воно дивитись! Ухопив поперед себе і вйо! Теж мені Декамерон. Спочатку поплаче, потім заспокоїться. Чи, може, дітей від нього має?

— Наче ні. Адже вони були тільки побралися, коли мене туди занесло.

— А я про що? Хто її в Дикому Полі відшукає?

— Ні, Микито, що я, харциза який, чи що?

— Ха! А ти Грабовського запитай про харциза, знатимеш!

— Мене його думка не цікавить. Усе ж це не діло, вона одружена.

— У костьолі в собачому! Тебе його думка не цікавить, а віра їхня? Плюнь ти, не переймайся. Колись би ще подякувала…

— Е, ні… Погано ти жінок знаєш. Та й шляхтянка вона, цього б не простила.

— Не знаю. Я з бабами того… Чорт їх знає, що воно за люди. Шабля й люлька — ось мої наречені. Як молодиком був, не парубкував, а зараз і поготів. Тож тобі видніше, роби, як знаєш.

Хвилину мовчали. Коні йшли рівним, добре поставленим кроком.

— До речі, а що пан Грабовський тут робить? Адже у Віденського тільки рейтари з його роти?

— Те робить, що ти подумав, до жінки під спідницю їде.

— Може, Ходкевич за чим послав?..

— Розумна в тебе голова, Максиме, а дурневі дісталася. Хіба Віденський сам не вирішив би, що треба?

— Не знаю, — Максим замовк і не розтуляв рота до самого броду.

Було далеко за північ, коли заїхали в невеличкий дубовий гай і наблизилися до річки. У цьому місці Дністер щироко розлігся між порослих віковими деревами берегів, але глибина у ньому сягала ледве вище колін. Не гаючись, почали перевозитися. Довгою вервечкою потяглися вози, долаючи швидку течію.

До Микити, який піднявся у стременах і оглядав довколишні береги, освітлені місячним сяйвом, під'їхав ротмістр Віденський.

— Ви отаман у козаків? — запитав стримано.

— Я, — просто і коротко відповів Микита.

— Ротмістр його королівської величності Ян Віденський, — без пихи у голосі відрекомендувався Віденський. — Мені доручено залагоджувати наші спільні дії.

— Я знаю. Тож чекаю, вашмость, розпоряджень, — у словах Микити почулися насмішливі нотки.

Віденський кинув на Микиту швидкий погляд, але нічим не виказав, що зрозумів приховану насмішку.

— Я волів би, щоб ви підтягнулися ближче. За Дністром необхідно рухатись оборонною рукою.

— Добре. Я й сам про це думав.

Віденський стиснув коня острогами і рушив у воду. Повз Микиту проїжджали один за одним затягнуті у броню рейтари. Неквапно переступали коні по кам'янистому дну, долаючи сильну течію ріки.

Коли останній віз викотився на берег, Віденський почав шикувати рейтарів у рухомий табір. З кожного флангу поставив два ряди возів, в авангарді — рейтари. Ар'єргард мали утворити козаки. Коли вирушили, займався світанок. Порожні вози, із кутими залізом колесами, торохкотіли на кам'янистому ґрунті так сильно, що їх можна було почути за кілька миль. Віденський добре розумів, що його рейд вже не є для турків таємницею, тож без зупинки гнав уперед, намагаючись виграти завдяки швидкості. Минаючи поля, очерети й невеличкі гаї, табір мчав до Кам'янця, не розбираючи дороги.

Через п'ять годин напруженої гонитви вирішено було спинитися. На узліссі ріденького сосняка утворили табір, виставивши у коло вози із запряженими кіньми. Місце було вибрано не дуже вдало: з лісу можна було наблизитися майже впритул, але стомлені коні потребували негайного відпочинку.

Віденський у супроводі кількох шляхтичів об'їжджав табір, напружено вглядаючись у сивий морок за стрункими стовбурами сосен. Там, у хащі дерев, серед чорної безодні ранкового лісу, чигав вітер небезпеки. Здавалося, далечінь приховувала уважні очі, що з хижим задоволенням поглядали на купку потомлених людей і тварин. Відносна тиша, що настала після зупинки, дратувала, але звичні до небезпеки вояки використовували короткий перепочинок для їжі.

Максим Горбоніс, який дивно почувався після нічної розмови з Микитою, сидів біля великого возу. Жував, прихилившись до кутого залізною шиною колеса, житній сухар. Запивав джерельною водою з дерев'яної фляжки. Поглядав відсутнім поглядом на табір, у якому змішалися червоні козацькі жупани і вкрита чорною емаллю броня рейтарів. Несподівано для себе зустрів зневажливий погляд Грабовського. Шляхтич помітив запорожця і спрямував коня до місця, де той сидів. Під'їхав упритул.

– І тут, лайдаче, маю неприємність твоєї присутності! — Грабовський скривив обличчя, мов побачив гадюку.

Максим відповів довгим поглядом.

— Ще зустрінемося! — поляк притримав коня.

— Навіщо?

— Не думай, що мене легко здолати!

Максим байдуже глянув убік.

— В очі дивися, хаме!

Козак зітхнув.

— Що тобі, чоловіче? — запитав спокійно.

— Я сказав, що потребую помститися за помилку мого коня під час минулої зустрічі.

— Навіщо? — ще раз перепитав Максим.

— Питання гонору!

Максим різко звівся на рівні.

— Не доводь до гріха, ляше! Бог свідок — зарубаю!

— Цо?! — Грабовський аж піднявся у стременах.

Горбоніс, який ще хвилину тому мріяв лише про короткий сон, не тямив себе від люті. Рвонув з піхов шаблю і… завмер. Очі Грабовського раптом набули скляного блиску. Дивний, схожий на зітхання стогін вирвався з грудей. Здивованим поглядом поляк дивився на червону від крові рихву стріли, що вихопилася з його грудей. Повільно, немов вагаючись, скотилася темна цівка крові, залишаючи риску серед золотавих візерунків на парчі жупана. Він усе ще дивився на стрілу, коли почав втрачати рівновагу і, нарешті, впав до ніг коня, збивши з-поміж вигорілої трави хмарку куряви. Через мить стріли вже цвьохкали скрізь. Застрягали в землі, возах, ударяли тіла людей та тварин. Над табором здійнявся моторошний зойк поранених коней.

Максим миттєво підхопив із землі мушкет, лядунку і порохівницю. Прожогом кинувся до лінії возів, які стояли найближче до лісу. А там уже гуділо, лементувало сотнями голосів. Галас нападників, що посилювався лісовою луною, напливав, як хвилі буремного моря.

— Татари!!! — тривожно залунав гучний голос.

— Татари! Татари! — підхопили у різних куточках утвореної возами триангули [52]. Заляскали у безладі перші постріли.

А вони вже виринули з-проміж сосен на узліссі. Маленькі й чорні, як болотяні чортики, у вивернутих хутром догори баранячих кожухах. Ногайці! Міцно, мов улиті, сиділи верхи на своїх низькорослих бахматах. Притримуючи повід мізинцем правої руки, пускали стрілу за стрілою у табір, що нагадував розтривожений мурашник.

Ситуацію врятував Віденський. Чітко й без метушні, виказавши талант неабиякого командира, вишикував закутих у панцирі рейтарів і повів рівну батаву чорних панцерників назустріч татарам, що вже перескакували через подвійну загорожу з возів. За мить рейтари вже наводили на ворога свої довгі пістолі. Залп! Найазартніші, які вимахували шаблями всередині трикутника, попадали, спускаючи дух. Решта, оговтавшись, засипала рейтарів черговою хмарою стріл, а ті, мов горох, відскакували від лакованої броні. Запорожці, що їх Микита впорядкував досить швидко, довершили справу ще двома залпами з мушкетів. За три хвилини бій було завершено. Ногайці повернули коней і розчинилися поміж дерев. Порожні вози, очевидно, сприяли їхньому відступу не менше, ніж страшні мушкетні кулі. З часом про їхній наїзд нагадували лише сотні стріл, що стирчали всюди, немов дивні квіти, укривши землю білими клаптиками пір'я. До середини табору піднесли десять убитих рейтарів, серед яких був і Грабовський, а також чотирьох запорожців. Нашвидку прочитали молитву і засипали їх у неглибоких ямах, що перед цим викопали. Через годину табір уже знявся і чвалав до Кам'янця, що незабаром з'явився на обрії. Високі дахи на баштах фортеці погордливо здіймалися над скелястим берегом Смотрича. Стомлені люди дивилися на них, як на порятунок і жаданий перепочинок.