Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
– І мої теж. Навіть поранених немає, хіба що подряпини, — докинув Подгурський.
— Добре! Славно попрацювали… А в тебе що, Семене?
— У мене гірше, — зітхнув кошовий, — сімнадцять козаків порубано. Поранених десять…
— На мосту?
— Там! Сам Циреаш, клятий, яничарами заправляв.
Сагайдачний мовчки кивнув головою. Він очікував більших втрат серед низових козаків, йому вже доповіли про засідку Циреаш-паші на мосту через Дністер.
— Що нам тепер? — запитав Писарка.
Сагайдачний подивився довкола. На майдані під керівництвом генеральних старшин уже почали ділити здобич.
— А нічого поки. Діліть хліб козацький та відпочивайте.
Кількість здобичі вражала. Було тут дві сотні добрих коней, десяток верблюдів, тисяча овець, десять пудів золотих та срібних прикрас, коштовний посуд. Двадцять бочок пороху, сотня яничарок і три сотні шабель, що серед них багато було із золотим і срібним оздобленням, поповнили запаси зброї. Списи, ятагани і кинджали лежали купами. Окремо були звалені мішки із зерном і борошном…
Трохим Сипаха лежав біля кабиці на розстеленому кожусі, розкинувши руки, з відкинутою назад головою. Невидючі очі дивились у блакитне небо, а сивий оселедець, укритий засохлою кров'ю, немов спляча змія, вклався навколо козацької голови. Через підголений череп чорною борозною ліг слід від удару гострою шаблею. На восковому обличчі все гостріше проступав ніс і вилиці.
Над тілом тихо сидів сліпий Стецько Пузир, палив люльку і журно дивився вперед чорними ямами, що мав замість очей. У його голові спливали спогади про колишні походи, бої, веселі гулянки. Сотні й сотні щасливих і не дуже, веселих і сумних днів, що їх прожив разом із побратимом. Коли був у неволі, думав, що не зустрінеться з ним уже ніколи. Але Бог вирішив по-іншому, звів ще раз давніх друзів, щоб незабаром розлучити навік. Ні, це для нього не було важким горем, він навіть радів, що Сипаха прийняв лицарську смерть, таку любу кожному справжньому козакові. Але смуток підіймався з глибин душі. Він згадував, що не почує Стецько більше голосу Трохима Сипахи, що залишився він сам на цій землі. Нема вже ні родичів, ні друзів дитинства, ні братчиків, що з ними гуляв у молоді літа. Всі вже лежать, невідомо хто де. Хто на високій могилі над степом, хто у монастирських кладовищах. А більша частина згинула безслідно, ніхто й не знає, де гайвороння і звір степовий розтягнули білі козацькі кістки. Ось і Сипахи нема. Загинув у бою. Серед своїх, січових братчиків. А коли ж його забере до себе Бог? Чи викопають йому товариші шаблями яму і поховають, а чи кинуть у кущі і забудуть? Єй, же єй! Гіркі думи обсіли старого немічного каліку. І він раз по раз вибивав із люльки, що подарував Сипаха, попіл, набивав її знову й знову підпалював. Мовчки зітхав, і худі груди підіймалися під благеньким витертим кожухом.
Тихо підійшли козаки, зняли шапки, перехрестилися. Попереду стояв кремезний Хвилон Беркут. Ранішній вітерець розкуйовдив його оселедець, а на вилицях проступили жовна. Постояв хвилину, потім струснув головою.
— Прости, батьку Трохиме, нема часу шану тобі віддати, достойну ділам твоїм. Відкозакував ти, залишив нам доробляти те, чого сам не встиг.
Курінний повернувся до козаків:
— Починайте, хлопці.
Наперед вийшли Горбоніс, Непийпиво, Кульбаба і Півторакожуха. Вони мовчки вбрали покійного в оксамитовий каптан, зверху жупан витертий і місцями полатаний, але все ще яскраво-червоний. На ноги взули жовті сап'янці, а на голову, витерши засохлу кров, одягнули високу баранячу шапку з довгим червоним шликом і срібною китицею. Оперезали китайчаним очкуром, за нього засунули два пістолі. Почепили на бік шаблю. Нарешті розігнули спини і перехрестилися. Підійшов панотець з кадилом в руках і великим срібним хрестом на грудях.
— Беріть з Богом, — сказав.
Козаки підняли ноші, щойно збиті зі свіжих соснових кілків. Неподалік підняли ще дві такі самі ноші з убитими козаками Пластунівського куреня…
За ношами Сипахи йшов увесь Переяславський курінь. Ніхто й не пам'ятав у курені когось старшого за нього, а тому його любили й поважали. Процесія рухалася до крутого берега Дністра.
На самій вершині стрімкого схилу чорніли три неглибокі ями. Козаки, за звичаєм, шаблями копали могили й полами жупанів виносили землю.
Наблизившись, спинилися, поставили ноші на землю. Три козаки, плечем до плеча, лежали в останній і вічній своїй постелі, як раніше, плечем до плеча зустрічали ворога. Панотець, вимахуючи кадилом, почав читати заупокійну. Кілька сотень запорожців стояли, похиливши голови.
Молитва закінчилася. До Сипахи, спираючись на руку Яцька, підійшов сліпий Пузир. Намацав руками, поцілував побратима в чоло. Потім дістав із кишені невеличку пляшечку з горілкою.
— А нумо, товариші, поставимо йому пляшку горілки у голови, бо покійничок любив-таки її! — помацавши в головах у Сипахи і не знайшовши місця, Пузир засунув пляшечку за пазуху жупана покійного. Туди само поклав череп'яну люльку, що її перед цим палив. — Дякую, побратиме, за люльку, хай буде при тобі. Куди козаку без люльки…
Яцько і Пузир відступили. Козаки обережно опустили ноші у могили й почали засипати вогкою землею. У цей час небо над дністровим берегом розірвалося від сотень пострілів. Січові лицарі віддавали останню шану своїм братчикам.
Через півгодини над схилом залишилися лише три горбики землі, три дубові хрести, а на них три білі прапорці — знак бездоганної чистоти померлих лицарів, захисників святої віри. А поряд із ними сотні, сотні й сотні таких самих скромних, невеличких горбів….
Після повернення у табір до Микити підбіг Дишло, джура кошового.
— Микито, тебе батько хоче бачити, поквапся, — мовив, переводячи подих.
— Де він? — звів зажурені очі козак.
— У себе, в шатрі.
— Добре.
Микита, не гаючись, попрямував до горба, на якому розташовувалася ставка кошового отамана. Слизька глина під ногами перетворилася на вкриту порохом стежку, збиту тисячами ніг. Через хвилину був уже в наметі.
— Діло до тебе маю, Микито, — відразу почав кошовий.
— Слухаю, — коротко відповів Микита.
— Гетьман домовився з поляками посилати за харчами обоз. Треба підібрати сотню козаків і вирушати в Кам'янець. Я хотів би, щоб наказним отаманом був ти. Досвід маєш.
— У Кам'янець, то в Кам'янець. Загоном керуватимуть поляки?
— Так. Ротмістр Віденський. Ви переходите до нього у розпорядження. Кажуть, що вояка славний, не підведе.
— Та знаю я їхніх славних панків… А що, окремо не можна?
— Не можемо, наказ гетьмана. І так буде доцільніше, повір мені! Ну хто вас там чекатиме? Треба ще голову ламати, де чого взяти. У селах і хуторах хіба чорта лисого знайдеш… А у Віденського до кам'янецького підстарости лист від Владислава. Всього діла, що навантажити вози. Та й рейтарів у нього три сотні. Якщо раптом татари наскочать, гуртом, одне слово, і батька бити легше…
Виїжджали пізно ввечері, щоб не помітили турки. Міст, що за ним став кошем Кантемір-мурза, довелося проминути. Кавалькада з трьох сотень вершників і двохсот возів риссю пройшла над Дністром і зникла, торохкотячи, за вкритими лісом горбами. Там, за десять верст проти течії, розвідка знайшла брід, яким можна було переправлятися на протилежний берег.
Микита їхав на чолі запорожців, на півмилі відтягнувшись від поляків. На небі світив повний місяць, і він міг розрізнити поляків далеко попереду. Нехтуючи словами кошового, не поспішав об'єднуватись із ляхами. Поганяв і поганяв коня: до ранку хотів перевезтися через Дністер. Скоро його наздогнав Максим. Зрівнявшись, потягнув за повід і поїхав поряд.
— Може б воно все ж наздогнати їх? — мовив ніби сам до себе.
— Встигнемо, — відповів Микита.
Якийсь час їхали мовчки. Максим більше нічого не говорив, Микита не відповідав. Нарешті не втримався і почав пояснювати:
— Зараз нема чого боятися. Тут ні татар, ні турків. Хіба що за рікою… Там і наздоженемо.
