Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Печатка ціла, – відповів Кирило Григорович, діловито оглянувши шнурок і синій восковий кружечок. – А навіщо такі застереження?
– Опісля зрозумієш, Кирилко! Зараз же сховай скриньку й нікому не показуй, а як додому приїдеш – тоді лише подивишся. Та так улаштуй справу, щоб ніхто окрім тебе не бачив, що в скриньці заховано. А ти, Тимоше, нікому не кажи, що віддав цю скриньку братикові моєму Кирилку. Зрозумів?
– Та чого вже тут не зрозуміти! Змовчу, не видам, – підтвердив старий.
– Дякую, Тимоше. Буду за тебе з того світу молитися, щоб Бог послав тобі всякого добра в житті, що він тобі відміряв.
– І все-таки, що там?! – не вгамовувався Кирило Григорович. – Ну, хоча б натякни!
– Тимоше, поклич інших, – попросив Олексій Григорович. І коли старий служник вийшов за двері, щоб виконати прохання, хворий потягнув до себе брата й свистячим шепотом видихнув:
– Там наше з Єлизаветою Петрівною минуле, але водночас майбутнє Августи, твоє й усієї Украйни!..
Петергоф, кінець вересня 1773 року.
– Начальник Таємної експедиції пан Шешковський просить прийняти його у справі, що не терпить зволікання!
Государиня скривилася: несподівані, тим паче невідкладні візити глави розшукового відомства не обіцяли нічого доброго. Цікаво, про яку капость він збирається повідати цього разу?
Бабине літо тішило дивовижною теплою погодою, прозоре повітря, напоєне пахощами листя, що лише починало в'янути, зрідка прорізали сріблясті пунктири летючих павутинок, крони дерев майоріли жовто-рудими плямами. У таку прекрасну пору варто проводити час на природі, розмірковуючи про все одразу й ні про що конкретно – адже через тиждень-другий почнуться холодні заливні дощі, потім землю скують перші заморозки, тоді мимовільно доведеться їхати звідси до столиці, у Зимовий палац…
Загалом, розбирати сьогодні державні справи ну зовсім не хотілося! Як раптом на тобі: немов перший сніг на голову, звалився Шешковський, щоб зіпсувати враження від чудової прогулянки затишними петергофськими алейками!!! Які зараз можуть бути справи, що за дурня?!
З іншого ж боку, хтозна, із чим прийшов Степан Іванович – може, дійсно щось термінове?..
Намагаючись нічим не видати своїх почуттів, Катерина Олексіївна звернулася до лакея, що приніс неприємну звістку:
– Що ж, нехай підійде.
Потім обернулася до двох фрейлін, що невідступно супроводжували государиню, і мовила:
– На сусідній алеї є фонтан-вертушка, поруч альтанка – чекайте на мене там. Буде ліпше, якщо ми зі Степаном Івановичем переговоримо тет-а-тет.
Уклонившись, фрейліни поспішно пішли: начальника Таємної експедиції ніхто не любив… а багато хто навіть побоювалися, причому небезпідставно – бо було через що!..
– Кому ви сьогодні послання складаєте, государине-матінко?
Порипуючи елегантними черевиками по гравію алеї, відвідувач наближався з того боку, куди тільки-но пішли фрейліни.
– Панові Вольтеру. Щоправда, до самого послання я ще не приступала, досі обмірковую зміст… Але з чого ти це взяв, люб'язний?!
– Все просто, государине: одна із фрейлін несла теку з паперами. Це означає лише одне: ви зайняті листуванням. Залишилося з'ясувати, з ким! – І Степан Іванович подивився на імператрицю маленькими розумними оченятками.
– Так-так, вона читала мені вголос останні листи месьє Вольтера. На жаль, справи у старого кепські, я б навіть сказала, у його житті починається смуга нещасть, тож поговорити винятково про філософічні предмети, як бувало колись, не виходить. Загалом же – осінь, суцільна осінь і в житті, і взагалі навкруги…
Катерина Олексіївна зробила широкий жест руками, тим самим натякаючи на свій ліричний настрій і небажання говорити на серйозні теми.
– Ви допоможете старому? – обережно поцікавився Шешковський.
– Звісно ж, Степане Івановичу, допоможу!
– А хто допоможе вам і державі, якою ви управляєте?
Ліричний настрій немов вітром здуло. Імператриця раптом з особливою силою відчула, що до неї, правительки могутньої імперії, прийшов у терміновій справі начальник Таємної експедиції. Якщо він ризикнув потурбувати государиню в годину відпочинку, отже…
Отже!..
– Що ти кажеш, люб'язний?! Висловлюйся читкіше, без цих твоїх натяків!
– А якщо без натяків, государине-матінко, то річ в наступному: з'явився в лавах яїцького козацтва самозванець, що нагло йменує себе Петром III – вашим законним чоловіком і, більше того, законним самодержцем російським.
– Що-о-о?!
– Саме так, Ваша Імператорська Величність, ні більше, ні менше! Тож самі поміркуйте, що для майбутності важливіше: осінь життя месьє Вольтера – або ж приборкування новоявленого самозванця…
– Приборкування, кажеш? – використане Шешковським слово їй не сподобалося.
– Саме так, Ваша Імператорська Величність.
– Невже він знайшов підтримку в народі?
– Самозванець…
– До речі, як там його звуть по-справжньому?
– Хорунжий Омелька Пугачов…
– Ага, Омелька Пугачов… – вимовляючи ім'я зухвалого бунтаря, імператриця прислухалася до його звучання, потім ще якийсь час слухала шелест навколишніх дерев. – То як, Степане Івановичу, чи багато хто пішов за самозванцем?
– З огляду на те, що незадовго перед цим яїцьке козацтво було охоплене бунтом, до того ж підтриманим місцевою голотою з башкирів – охочі примкнути до новоявленого заколотника знайшлися. У всякому разі, у мене є записи, що приблизно передають зміст указу самозванця, зверненого до яїцького козацтва й неодноразово зачитаного в хуторах і містечках, що впали до його ніг.
– Он як?!
– Саме так, Ваша Імператорська Величність. На жаль, заколот поширюється, і ми поки що неспроможні зупинити його поширення.
– І що тепер?
– Наскільки я можу припустити, одержавши ряд дрібних перемог місцевого значення, нині бунтівники пішли походом на Оренбург. Швидше за все, місто потрапить в облогу. Навряд чи вона буде успішною, але…
– Але?..
– Усе в цьому світі перебуває у владі Божій.
– Ти от що, Степане Івановичу… Ти на Бога своїх власних промахів не звалюй!
Ліричний настрій імператриці розвіявся зовсім. Роздратована огидною звісткою, вона говорила сухо, уривчасто, з неприхованим презирством.
– Так хіба ж я один винуватий!..
– Звісно ж, не ти один, але хоч на тебе я могла б розраховувати?!
– Ви можете розраховувати на мене і нині, й надалі.
– А от зараз перевіримо… Кажи негайно, звідки взявся цей бунтівник і що він взагалі собою являє?!
– Будь ласка, Ваша Імператорська Величність! Отже, хорунжий Омелька Пугачов походить із донських козаків. Брав участь у Семилітній війні в нашому війську, потім був відряджений до Польщі…
– Куди, куди?! – миттю насторожилася государиня.
– До Польщі, Ваша Імператорська Величність, з метою піймання старообрядників, що втекли туди.
– Ах, он як…
– До цієї теми ми ще повернемося, – Шешковський ледь помітно вклонився й продовжував. – Отже, після повернення в діючу армію Омелька Пугачов брав участь у війні з турками, зокрема, виявив дива хоробрості при взятті Бендер. Але коли потім у нього нібито почали гнити ноги й груди, він попросився у відставку.
– Що ж було насправді?
– Насправді хитрий козак попрямував до Таганрога, де допоміг укритися від військової служби зятеві своєму Семену Павлову. Коли ж місцеве начальство намірилося покарати нахабу, Омелька Пугачов втік до Польщі, де назвався старообрядником…
– До Польщі?! Знов до Польщі!!! – гнівно стиснувши кулаки, майже простогнала Катерина Олексіївна.
– Саме так, Ваша Імператорська Величність.
– О-о-о, коли ж поляки нарешті вгомоняться?! Я так розраховувала, що після розділу польських земель король Станіслав-Август приборкає підступних своїх панів, стисне нарешті свою державу в кулаці так міцно, що ми ніколи більше не відчуємо ніякої загрози звідти. А він тим часом!..
– Цілком справедливо, Ваша Імператорська Величність, король Станіслав-Август і в цьому випадку виявив себе аж ніяк не з кращого…
