Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Літа пливуть за водою… А що я знала?.. Опріч злиднів. Кого знала? Три курки зузулясті… Та ще ось його,
Клубка, — вказала на чорно — білого веселого котика, який дзиґою крутився на чисто вимазаній долівці, ганяючись за власним хвостом.
Це була скарга й не скарга, я відчув, що Мальвина оповідь правдива й чиста, і ще відчув, що біля неї, поруч неї і сам стаю чистішим та кращим, що, виявляється, в мені ще багато доброго, спочутливого, нерозтраченого, нерозвіяного по Дикому полю, по Чорному морю, по горах Кримських та на порогах Дніпрових. Ще я подумав, що людський рід жорстокий і несправедливий, що в світі важко прожити людині правдивій та беззахисній.
…Куліш давно з’їдений. А ми сиділи й сиділи, і говорили, й мовчали, я трохи оповів їй про себе — і вдихав п’янкий до запаморочення запах мальви: Мальва відтулила одну дощечку, яка була замість шиби, і квітка заглянула до хати. Я й сьогодні думаю, що все, що було далі, сотворив мальвин чар.
Почало вечоріти. Я прип’яв у бережку коня, Мальва помила миски, й ми ще трохи посиділи на призьбі під зорями. Вони тремтіли (я знову відмітив — на дощ), і місяць стояв у короні, й підпадьомкав перепел біля ставу, й дикі качки тягнули кудись понад хатою — було чути посвист їхніх крил.
Ми сиділи близенько одне біля одного, я діткався плечем її плеча й, відчувши, що вона тремтить, скинув уже добряче замицьканого, а подекуди й пошарпаного, синього жупана, та накинув на Мальву, й не пам’ятаю, як її тонка рука опинилася в моїй широкій долоні, але вона забрала її й сказала:
— Давай погадаю.
Не знаю чому, але я злякався.
— Не хочу… Моя путь позаду важка, боюся, що й попереду не легша. Ліпше не відати про те, що з тобою станеться. Погадай тільки на нас удвох.
Вона стрепенулася.
— На нас?.. А що на нас гадати… Ти мене врятував. Завтра поїдеш…
— Мушу їхати.
— Ось бачиш.
— Але я вернуся.
— Для чого?
— Щоб бути біля тебе.
— Для чого біля мене?.. Моя путь рокована…
— Моя також…
— Я тебе не знаю.
— Узнаєш. Я не лихий.
Мальва повернула до мене голову. В її очах зблиснуло зоряне світло. На шиї беззахисно чорніла родима цяточка.
— Я це знаю…
— З чого?
— З твоєї руки…. З твого голосу. З того, що ти вчинив сьогодні. Адже тебе могли і вбити.
— Мене вбити не можна.
— Овва!
— Ось тобі й овва. Я дужий… Вельми дужий. — І обійняв її за стан. Вона випручалася.
— Пора спати.
Я хотів розіслати на долівці куль, але Мальва розібрала для мене постіль, на якій було безліч подушок: більших, менших і зовсім маленьких.
— Ти давно не спав на подушках?
— Не знаю й коли.
— Поспи, відпочинь. Тобі завтра в дорогу…
— Звідки знаєш?
— Сам казав.
Я чомусь губився перед Мальвою, іноді відповідав не до ладу.
…Погашено маленький сліпачик. Потушена лампада перед образами Христа та Марії. Запах сухих трав лоскоче горло. Бентежно. Тривожно. Я не сплю. Чую, що й Мальва не спить на лежанці. Чую навіть її дихання. І думаю про те, аби взяти її на руки й перенести на ліжко. Й не одважуюся. Бунтую проти себе. Й боюся образити Мальву. Адже вона може подумати, що вимагаю відплати. Цвіркоче на покуті цвіркун. Кажуть, на покуті — не на добро. «Заступи й сохрани її, Боже…»
І допоможи мені… Пережити оцю ніч. І поїхати, й вернутися в оцю хату. Вона так мені й не відповіла, чи жаданий я тут…
…Пробудився від грюкоту. І від шепоту Мальви:
— Прийшли, вони прийшли!
— Хто вони?
— Прийшли по мене. Господи…
— Йди сюди…
— Куди?
— До мене… Йди…
І відчув біля себе туге тіло. Мальва тремтіла, неначе кленовий листочок на вітрі. Вчора вона не боялася нічого, спокійно чекала смерті, а сьогодні страх трусив її. Так буває часто, врятувавшись один раз, людина починає боятися того самого лиха.
— То грім, — тихо мовив я і пригорнув Мальву до себе. — Починається дощ.
Тугі перса вперлися мені в груди. Я притискав її до себе дужче й дужче, і вже наші тіла були як одне.
Мигнула блискавиця, вкинула у малесеньке віконечко жменю світла й оглушливо вдарив грім. Він уже не вмовкав, розколював небо, гахкав, здавалося, десь там, угорі, перекочується велетенське каміння та колоддя, мигавиці в’язали свої вогняні петлі, але ми вже нічого не чули й не бачили…
Я прокинувся від сонячної радості в грудях. Не одразу збагнув, де я, а збагнувши й розглянувшись, тихо засміявся. Сонячна радість плинула з самого себе, бо сонця не було, за вікном повис сірий дощовий ранок. Раз чи двічі прогуркотів грім і пошкандибав кудись за околицю села, а дощ йшов і далі, густий та рівний. Я був у хаті сам. На лаві стояла циберка з водою, з усього видно, внесена недавно, біля печі лежала скручена перевеслом в’язка хмизу. Мальва готувалася топити піч, але її десь не було. Від одної згадки про неї, про те полум’я, яке вночі запліскувало мене, стало так хороше, що я вдруге засміявся. Я знав, відчував, що те полум’я нікуди не поділося, що воно в мені, його багато — багато, відчув себе молодим, донедавна мав себе трохи не за діда (я на рік пережив Христа), а тепер відчув, що за одну ніч вернувся в молодість. Лежав дужий, скорений ласкою, не схожий на себе.
Скрипнули двері, до хати увійшла Мальва, в нап’ятому на голову мішечку кобкою. Скинула сірого кропив’яного мішечка, скинула свитку й постала переді мною струнка та легка, неначе молода сосонка. Мальва ховала очі, соромилася дивитися на мене.
— Я переп’яла твого коня, — мовила й почала лагодитись, аби затопити піч. А я дивився на неї і постеріг, що в неї дуже легка і граційна хода, хода — це півжінки, а може, й більше, я міг би одружитися на самій ході.
— Чого ти так дурникувато усміхаєшся? — нараз запитала Мальва й везькнула мене по щоці качиним крилом, яким підмітала комин.
— Не знаю…
Але я знав. Причина одкрилася мені враз, наче сині небеса від повіву вітру. Я об’їхав півсвіту… Він такий великий… Й виходило, що об’їхав його, аби зустріти її, Мальву. Я довідався, що на світі є небеса й що для них треба жити.
Я довго жив чеканням, яке іноді переходило в безпричинну тугу, і зараз побачив, що туги немає, що вона пропала навіки, й далі нарікати на долю не маю права.
Донедавна я ні за чим не шкодував, мене не гнітила самотність, я вмію бути самотнім і серед товариства, хоч, що там казати, люблю людський тлум, людське кипіння, добру бесіду, добру чарку, і аж тепер пошкодував, що не зустрів раніше Мальви, що стільки змарнував часу. І вже думав, що й жити мені немає для чого. Валасався по світу, чогось шукав і не знаходив. А воно так просто — жінка, в якої зіниці з золотими обідками, й сміх — наче цвіт мальви. «Кохана» — несподівано обізвалося десь у самій глибині серця досі незнайоме мені слово. Либонь, мої мандри по світу доходять кінця. Привезу Непийводі наказ Бурого, приїду сюди, заберу Мальву, й подамося до Самарської паланки. Все, митарю, кінчаться твої митарства.
…Не знаю, де Мальва роздобула сиру та сметани (либонь, після того, як пішов дощ, їй би дав будь — хто в селі, людське серце такою ж мірою добре, як і люте), але таких вареників я не їв ніколи. Мальва заслала стіл поверх убрусу вишиваним рушником, і макітерка з варениками стояла на ньому, неначе квітка. То не був просто сніданок, то було пригощання, причащання, прилучення до великої таїни. Хоч говорили ми казна про що, й навіть бавилися, й перчили розмову шкилюванням.
— То вони правду казали про тебе?
— Хто вони?
— Люди. Що ти парубків і чоловіків зманюєш?
— Цього не казали, а думали.
— А що ж вони тобі ставили в стид?
— Що в зимі з парубками на крутьолі каталася.
— А таки крутилася?
— Крутилася.
— І що на Купайла через вогонь стрибала?
— А стрибала.
…Після сніданку ми знову лежали в подушках. І лущили лісові горішки, ще торішні, ворочок яких Мальвадістала з ковбишки біля комина. І знову толочили подушки. Й так до вечора. А дощ ішов, біля призьби вже плюскотіло, й мальва за вікном плакала великими рожевими сльозами. Чого вона плакала?
