Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
Й тоді я стриножив коня та пустив на вигінець, пішов до воза. Йшов повільно, думки товклися в моїй голові, думка побивала думку, але я вже вирішив, що робитиму, ніхто не міг зупинити мене. Жаль на цих людей, жаль до цих людей прошив мене наскрізь, але не меншою була злість на них.
— За віщо це її? — запитав чоловіка, очі якого здалися мені присмученими й лагідними, але він відвернувся, натомість відповіла молодиця — пащекувата, з тих, які все знають, вважають, що тільки вони живуть правдою, а всі інші знемагають в гріхах.
— Відьма. Скрізь ідуть дощі, а в нас хоч би крапнуло… Сама бачила, як тримала у церкві свічку вогнем униз… І звізди з неба знімає, під коробку мучну кладе.
Сонце вже хилилося на захід, але пряжило немилосердно. Воно світило людям просто в очі, прокляте сонце, й розпалювало їхній гнів. Я бачив у очах жадобу цікавості, жадобу хворобливу, лиху. Що рухає всіма ними? Що рухає нами? Одна жінка в синьому очіпку стала на коліна й молилася. За кого? За цю нещасну, чи за те, щоб її дужче покарали?
О світе, стулений з чорних та білих пелюсток! Й ніхто не просив відпустити нещасну. Лише одні очі… Чорні й тверді. Я прочитав у них бажання, аби приречена на смерть вистояла, не просилася, вистояла в докір та покуту всім.
Я поглянув на чорну постать на возі, губився в здогадах: приречена на смерть читає молитву чи проклинає всіх? Вірить, що вона відьма? Тоді — нещасна тричі. Очі жінки були звернені вгору, на небо, яке горіло, неначе жар.
— А як дознали, що дощі через неї не йдуть?
— Певно дізнали… Увечері розіклали вогонь на горі, на перехресті доріг, і вона перша на нього вийшла. А хто першим на той вогонь вийде… В косах ходить, хоч і вінчана, і все співає, співає. Всі плачуть, а вона співає.
Затріщав очеретяний куль, і я рушив до воза. Звідкілясь узялася й кинулася під ноги чорна коза, я потурив її, вона рвонула на натовп, і той розчахнувся, подався назад.
Вогонь уже виїв дупло в кулеві, брав у зуби по очеретині, жував неохоче, потріскував. Жінка на возі сиділа непорушно, вона не кричала, не просилася, я не бачив її обличчя, його закривала чорна хустка. Вогонь уже перекинувся на другий куль, я поглянув, звідки віє вітер, став з того боку, розчепірив руки. Мене струснув дріж… Так тремтить линва в напрузі. Відчув легкість у тілі й силу в серці. Таке зі мною стається в круті хвилини, мій зір тоді на мить затуманюється, а далі вигострюється, я бачу пронизливо й далеко — далеко, тіло стає пружним, підвладним не моєму розуму, навіть не моїй волі, а мовби сповняє чиєсь веління. Я підвів руки вгору. Очеретяний куль затріщав, полум’я тріпнулося й згасло. Підпалювач здивовано озирнувся, знову вкляк на коліна, задмухав, замахав долонею, і з рудого попілу вихопився вогняний язичок, спритно побіг по очеретині, перестрибнув на куль околоту, й той спалахнув. Тепер дим зносило ліворуч, я зайшов звідти. Й знову простер руки, куль догорів, а очеретяні кулі полум’ям не бралися. Підпалювач зяпав ротом, велика синя бородавка на його нижній губі стрибала, здавалося, вона ось — ось одірветься і впаде на землю, в його очах димів туман страху. І все ж він знову хотів стати на коліна, але я схопив його за комір літника:
— Одійди, бо згориш сам.
Мабуть, я надто сильно скрутив його за шиворотки, бо він двічі кавкнув і позадкував від мене.
— Чаклун… Чаклун, — скинулося над натовпом. — І його у вогонь, — почувся тонкий жіночий скрик. То верещала баба, яка принесла черепочок з жаром. Я повернувся до натовпу. Він був неначе грозова туча — набухлий страхом і гнівом, і враз та туча посунула на мене. Йшли тільки жінки, вони позціплювали зуби, сукали кулаками, йшли виступцем, немов збиралися кинутися в танок…
Білокобилка збив на потилицю шапку, глузливо вперся руками в боки.
— Куми, подивіться, перед вами вода.
Баби та молодиці якусь мить затрималися, далі посунули вперед знову.
— Вам по кісточки! Гляньте, — і вказував рукою.
Жінки піднімали запаски та спідниці.
— Вже до колін!
Спідниці та запаски підскочили ще вище, оголюючи молоді дебелі стегна, жовтаві, в’ялі, поморщені — старечі…
— Вже по пояс.
Почулися зойки, в однієї молодиці запаска впала вниз, і вона підхопила її, стріпуючи від води, всі інші позаголювалися майже до пупа, але хоч і повільно, посувалися вперед. Позаду почулося кахикання, хтось з чоловіків нервово засміявся:
— Куми, потопитеся.
На обличчі Білокобилки проступило щось хиже, очі горіли жаско, простерта вперед лівиця тремтіла:
— Підете з головою!..
Жінки зупинилися.
— Вода приступає, піднімається! — гукнув Білокобилка.
Біла челядь посунула назад.
Й тоді біля одного з возів з горшками застрибав, затупотів ногами схожий на цигана чоловік у жовтій жилетці.
— Це дурисвіт, не бійтеся. Ніякої води немає. — Сіра злоба кипіла в його очах.
Білокобилка повільно повернувся до нього:
— Ти своєї справи доглядай. Он бачиш, скільки нашевкалося на твій віз псів. Чорних і білих… Повен віз.
Горщечник оглянувся. Охнув, круто вилаявся, миттю зняв люшню й заходився гамселити по возові:
— Цюцю, прокляті, пішли геть… Ось я вас…
Інші горщечники вхопили його під руки. Трусили, неначе пихтір з соломою:
— Матвію, отямся, нащо ти б’єш власні горшки.
Матвій крутив великою, в круглій кошлатій шапці — «мазниці» головою. Половину горшків та макітер він уже побив.
Білокобилка розкидав з одного боку хмиз та кулі, виліз на воза, дістав з — за пояса ножа, поперерізав мотузки, якими жінка була прив’язана до полудрабків. Підбив на потилицю шапку.
— Ходімо!
Жінка не ворушилася.
— Ходімо!!!
Жінка підвелася, неначе сновида. Білокобилка зсадив її з воза, взяв за руку, підвів до коня, розтриножив його й повів нагору. Натовп дивився на нього з лютою ворожістю, одначе ніхто не одважився зупинити.
— Тобі куди? Твоя хата там?
По юрбі пройшов дрож. Хтось стогнав, хтось ойкав, ще хтось тихо слав прокльони. Цей чоловік налякав їх. Маленький сухенький дідок з довгою, до пояса, бородою, плескатим носом щось бурмотів, виступив на два кроки й закляк, засукав старечими нестрашними кулачками:
— Ми все одно її спалимо. Вона дощ заказала.
Білокобилка бликнув з — під гострих брів. Його обличчя було неначе викуване з бронзи, ніс закібчився, очі горіли синім вогнем:
— Сьогодні вночі піде дощ.
Натовп охнув.
Я вів у поводі коня, вів за руку не знайому мені жінку (її рука була вузька й холодна). Жінка йшла мовчки, швиденько переставляла ноги в маленьких новеньких постоликах.
— Нам сюди? — запитав.
Жінка хитнула головою, хустка ще дужче насунулася їй на очі.
Від ставочка ми повернули нагору у вузеньку — чи й проїде віз — зарослу споришем вуличку, навіть не вуличку, а широку межу між городами, так — сяк загороджену з обох боків грушевим гіллям та терном.
— Як тебе звати?
Жінка не відповіла. Попереду з вишняка виглядала хатка, не хатка, а хатиночка, обмазана жовтою глиною, вікна обведені синім.
— А як не буде? — раптом мовила жінка. Я вперше почув її голос, він був м’який і трохи хрипкий. Я зрозумів, про що вона запитує.
— Буде.
— Звідки знаєш?
— Сьогодні вранці снідав… у старця. Сіль у ганчірочці відвільгла. Й ластівки низько літають, і горобці купаються в поросі… Дощ піде вночі.
— А все — таки, якщо не піде?
— Тоді ми втечемо. Під ранок.
— Куди? — Жінка зупинилася й посунула хустку на потилицю. Я теж зупинився вражений. Така вона була гарна та молода. Обличчя довгасте, чисте, тихе, в ньому вгадувалася чулість, з — під хустки ледь кучерявилося волосся, спадало кілечками на високе чоло, до половини закрило вухо, маленьке, ніби аж різьблене. Я стояв і дивився, якась чарівна сила прикувала до неї мій погляд. Надто вразили мене її очі, глибокі й темні, з зіницями в золотих обідочках.
— Як все — таки тебе звати? — запитав чомусь несміливо.
