Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Воно й «благоденствувало»… До повернення у Фінляндію генерал-лейтенанта російської служби Карла Густава Маннергейма…
«Коли до влади в Росії прийшли більшовики, з’явилися й сили, які поривалися зруйнувати громадську будову Фінляндії» — К. Г. Маннергейм.
Але це ще й м’яко сказано: поривалися.
Не поривалися червонозоряні сили, а робили все, аби перетворити Фінляндію на автономну область неозорої Країни Рад. І для цього вони мали предосить військової сили і ледь-ледь було не зробили свою чорну справу, як, наприклад, з Україною, в якої не знайшлося в 1917–1918 роках свого Маннергейма, а натомість до керівництва щойно проголошеною, а відтак і нетривкою незалежністю прийшла трійця непрофесіоналів: професор-історик (непоганий загалом історик, навіть видатний, глава цілої школи істориків, та все ж — історик, кабінетний учений), письменник (загалом добрий письменник, та все ж письменник, служитель муз, соціаліст — наївняк, автор оповідань та повістей з життя сільської бідноти) та редактор, публіцист (а це значить — без певної професії), видавець російськомовного журналу «Украинская Жизнь». І це все, що знайшлося в Україні в роках 1917–1918–х, незважаючи на ледь чи не десятикратну перевагу в кількості населення — якщо порівнювати Україну з Фінляндією — і таку історію — одна козаччина чого варта! Всі вони — згадувана трійця — були великими патріотами України, але загалом страшенно далекі від військової справи — як, між іншим, і від професійної політики! Тож і виявилось, що одного патріотизму і бажання зробити Україну справді незалежною — замало. Більше того, письменник наївно гадав і втілював те своє дилетантське гадання в життя, що армія незалежній Україні взагалі не потрібна, бо ж Ленін щось там пообіцяв Україні. (Коли ж той Ленін, всупереч своїм обіцянкам, кине проти України банду п’яної — але добре вишколеної матросні під орудою полковника — всього лише полковника! — Муравйова, — трійця з поквапу кине їм навстріч під Крути… Кого б ви думали? Та школярів-гімназистів! Рятуйте, мовляв незалежну Україну! Що ж — діткам полеглим — вічна слава, а тодішньому керівництву незалежної України — вічна ганьба!) Та ось нарешті поводирі схаменуться — хоч уже й пізно було — що армія все ж таки потрібна, головним отаманом (а втім, отаманщина — вона і є отаманщина, і ще жоден отаман ніколи й нічого не вигравав, за винятком дрібних сутичок-наскоків) військ УНР став… публіцист та редактор, який до того й на гарматний постріл не наближався до армії! Який взагалі в ній нічого не тямив (як у політиці його «співправителі», історик та письменник), і трійця дрімучих непрофесіоналів благополучно довела Україну до повного краху, ставши, щоправда, через роки національними героями все тієї ж України. Історик, програвши визвольні змагання й емігрувавши — власне, втікши — за кордон, згодом покається перед своїми переможцями, засудить свою «контрреволюційну діяльність» на посту глави незалежної України, буде прощений і повернеться в окуповану більшовиками Україну, аби й далі… писати історичні праці. Чим йому й треба було займатися, а він необачно зайнявся національно-визвольною справою, хоч самого лише авторитету вченого та розкішної бороди для цього виявилося замало… Бідна-бідна Україна — маючи десятки мільйонів синів і дочок, так і не спромоглася знайти в себе професіонала-військовика, свого Маннергейма, як знайшла його маленька Фінляндія. Але що сталося — те сталося. Чи, як через десятиліття скаже перший всенародно обраний президент України: маємо те, що маємо. У даному випадку: мали те, що мали. Публіцист же, згодом вже в статусі головного отамана, теж емігрує за кордон і видасть там у 1923 році брошурку «Сучасна українська еміграція і її завдання» (під псевдонімом), ще ставитиме невідомо перед ким невідомо які завдання, аж доки не загине від кулі більшовицького агента, якогось Шльоми! Письменник же і в еміграції займатиметься тим, чим йому й треба було все життя займатися — писати твори, у яких когось чомусь повчатиме… Загалом же трійця своїм гірким досвідом (власне, відсутністю потрібного досвіду) успішно спростує відому нахвалку Ульянова-Леніна про те, що навіть кухарка може керувати державою. Не може. Навіть шеф-кухар, не кажучи вже про рядових працівників кухні. І це стало очевидним навіть для сліпих і глухих, але тільки не Україні сьогоднішній, яка вперто хоче доказати, що це не так, а тому в нас, як гриби з води, плодяться Герої України, коли це звання роздають ледь чи не за рознарядкою і навіть за виконання двох-трьох популярних пісень на естраді… Себто Україна все ще успішно наступає на одні й ті самі граблі, ще й дивується: чого це у нас не йдуть справи, як маємо стільки Героїв? А ми — процитуємо ще раз першого всенародно обраного президента України, — всього лише маємо те, що… маємо. А маємо ми всього нічого.
Загальна численність з’єднань російських військ у Фінляндії в січні 1918 року складала приблизно 40 тисяч чоловік, до речі, добре озброєних, і для маленької країни Суомі це була значна сила, яку треба було будь-що розбити. А ще ж більшовиками була спішно створена т. з. «червона гвардія», до якої увійшло багато своїх, себто фінів, що їх більшовики величали — як і всіх перекинчиків — інтернаціоналістами, а патріоти — зрадниками, запроданцями і взагалі безбатченками, слугами і наймитами російської імперії. Червона гвардія — «добровільні формування збройних сил пролетаріату в період боротьби за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції і тріумфального походу Радянської влади» (так в УРЕ, наприклад, чорним по білому й написано: «для тріумфального походу Радянської влади») спішно створювалась у всіх частинах колишньої імперії, які вирвались на волю — для придушення національно-визвольного руху й повернення народів у ярмо нової імперії, тепер вже червоної. В Україні аналог ч. г. — так зване «Червоне козацтво». Для все того ж «тріумфального походу» за встановлення радянської влади і подальшого приєднання республік до імперії більшовиків. Подібний «тріумфальний похід» планувався і в Фінляндії, але там несподівано для більшовиків вийшла осічка. Хоча спершу більшовики і взяли було на якийсь час верх. Особливо небезпечним для фінів та їхньої молодої незалежної республіки став Балтійський флот, що базувався в Гельсінгфорсі, матроси якого повстали і разом з солдатами створили Раду солдатських, матроських і робітничих депутатів. В кінці квітня більшовики Балтфлоту та військових частин створили Гельсінгфорський комітет РСДРП (більшовиків), на чию сторону й перейшли. Згодом про ці події радянська енциклопедія — рупор більшовицької ідеології — так писатиме: «Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії в Фінляндії склалася революційна ситуація… Робітники озброювались і формували загони Червоної гвардії. В багатьох містах і промислових центрах влада виявилась фактично в руках робітників…
…Налякана листопадовими подіями буржуазія Фінляндії стала гарячковито готуватися до придушення революційного руху, посилилася підготовка шюцкорівських загонів… 12 січня 1918 року сейм надав сенату надзвичайні повноваження. Призначений головнокомандуючим фінляндською армією ген. К. Г. Маннергейм розпочав підготовку контрреволюційних сил для збройної розправи з пролетаріатом…»
Тим часом «рада солдатських депутатів», яка керувала російськими військами, матросами і «червоною гвардією», знаходячись у Виборзі, створила в підпіллі новий, покірний більшовикам фінляндський уряд, себто якраз і зайнялася контрреволюцією. Той уряд мав скинути законний і приєднати Фінляндію до червоної Росії. Тож треба було квапитись, бо ж і справді, як застерігав більшовицький вождь, «промедление — смерти подобно».
«Хоч яка-небудь Росія погодиться на справжню — не паперову, а на ділі — незалежність Фінляндії?» — міркував у ті дні Маннергейм.
І справді, з трьох Росій, які він до того знав, дві — самодержавна відмовилась, червона (більшовицька) на папері погодилась про людське око, мовби визнала незалежність Фінляндії, а насправді почала з нею війну. Лишалася третя — біла.
