Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах — два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа, — той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий, отетерілий, безвольний, — і загорланив:
— Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище,поки не складете присягу в тому. Що всi господнi празники святкуватимете в однi днi з катаклицькою церквою. Спасайте душi, поки гнiв господва не впав на вашi голови. Покаранi бо жиди, якi не визнали вчення Христового, — не мають нинi своїх пророкiв. Вiдiбрав бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам'яті, щоб запам'ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!
Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки бог вдихнув у нього душу; потім зачинив райські врата, і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз; церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного — і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»
Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:
— Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися — як не нині, то завтра... Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом божим?
Я згадав проповідь попика — так, Грета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців: спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:
— А вірмени мають право? А євреї?
— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж діву Марію, не хочете визнати владикою папу, і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?
Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони:
«Русі багато, а русинів у Львові...» Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?»
Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі, — і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором[12] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.
Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное», — любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню божому.
Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:
— Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри — ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають... Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького — Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:
— Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих...
— А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? —спитав я несміливо.
— Тільки православна віра — єдина опора нашого народу, — відказав Вишенський, — і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити — покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати слово боже, яким нині торгують для своїх користей.
Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут... що від цього зміниться тут, коли кращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників — православних і католицьких?
— Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, —сказав Іван. —Та дійшов я до цієї ідеї через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ — хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше — злидні чи розкіш? Злидність, убогість — це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми — прозрілі мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!
— А коли всі — оті мужі прозрілі — почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?
— Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.
Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його? Десь ти, певно, подався слідом за Княгиницьким на Афон, і вас нема... А церкву нашу нині оплюгавили, молитви ваші нас не порятували, ми, мов отара, покірно розбрелись. А може... коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?
Я опинився знову біля церкви — з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць — величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Маленького, і завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм царства божого, шпиль його, напевно, вже на небесі, в раю, біля самого господа, а на твоїй землі ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всі піднімуться до твоїх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранітних піщинок, коли не втопчемо своїми ногами грунт, самі не станемо тим грунтом, то завалиться твій храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвіниця.
