Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Одне слово, сущий доброчинець…
— Цього я не казав. Річ у тім, що василевс може вживати свою владу, щоб чинити добро, але щоб зберегти цю владу, він мусить чинити зло. Ти теж жив поруч з чоловіком, наділеним владою, і ти теж визнавав, що він бував водночас шляхетним і безжалісним, чинив утиски і турбувався про загальне добро. Єдиним способом не допускатися гріха є оселитися на верхівці стовпа, як це робили колись святі отці, але тепер стовпи ці давно вже занепали.
— Не хочу сперечатися з тобою про те, як слід правити цією імперією. Це ваша імперія, принаймні, була вашою. Повернусь до своєї оповіді. Ми оселились тут, серед ґенуезців, бо ти вже, певно, зрозумів, що саме вони були моїми вірними вивідачами. І саме Боямондо якось дізнався, що ввечері того ж дня василевс збирається у старовинну крипту в Катабаті, щоб бути присутнім на обрядах віщування і чаклунства. Була то добра нагода вислідити Зосиму.
Коли звечоріло, вони пішли до Константинових мурів, де, неподалік від церкви Пресвятих Апостолів, було щось на кшталт невеличкого павільйону. Боямондо сказав, що звідси можна дістатися прямо до тієї крипти, не проходячи через монастирську церкву. Він відчинив двері, звелів їм спуститися кількома слизькими сходинками, і вони опинились у коридорі, де пахло пліснявою та вологою.
— Значить так, — сказав Боямондо, — пройдіть трохи вперед і дійдете до крипти.
— А ти з нами не йдеш?
— Я не ходжу в місця, де роблять всілякі штуки з мертвяками. Я волію робити всілякі штуки з живими, бажано з жінками.
Далі вони пішли самі; під низькими склепіннями видніли триклінії з неприбраними ложами, розкидані по землі чаші, немиті тарілки з недоїдками. Очевидно, той ласолюбець Зосима не тільки звершував там унизу свої обряди з мертвяками, але й робив ще всілякі штуки, від яких не відмовився б і Боямондо. Але всі атрибути оргій тепер були немов поспіхом звалені купами в темних закутках, адже в той вечір Зосима мав зустрітися з василевсом, щоб дати йому змогу порозмовляти з мертвими, а не з блудницями, бо ж відомо, примовляв Бавдоліно, коли йдеться про мертвих, людина готова повірити у все, що завгодно.
За цим приміщенням уже видніли світла, і далі вони ввійшли в круглу крипту, освітлену двома вже запаленими триногами. Уздовж стін крипти тяглася колонада, а за колонами видно було виходи в кілька коридорів чи підземних ходів, які вели хтозна-куди.
У центрі крипти стояла балія, повна води; краї її утворювали щось схоже на жолоб, який оточував поверхню рідини — у ньому була якась оліїста субстанція. Поруч з балією, на невисокому стовпчику лежало щось незрозуміле, вкрите червоною тканиною. Із чуток, які він зібрав, Бавдоліно зрозумів, що Андроник, спершу понадіявшись на черевомовців і звіздарів, після марних пошуків у Візантії когось, хто, як давні греки, вмів би передбачати майбутнє за летом птахів, і вже не вірячи тим нікчемам, які вихвалялися, буцімто вміють тлумачити сни, врешті довірився гідромантам — тобто тим, хто, як Зосима, вмів пророкувати майбутнє, занурюючи в воду річ, яка належала якомусь небіжчикові.
Вони пройшли позаду вівтаря і, обернувшись, побачили іконостас, на якому царював Христос Пантократор, утупивши в них суворі, широко розплющені очі.
Бавдоліно зауважив, що, за відомостями Боямонда, сюди невдовзі хтось прийде, тому треба сховатися. Вони розташувалися в тій частині колонади, куди не досягали відблиски світла від триніг, і якраз вчасно, бо вже чулися кроки людей, які надходили.
Вони побачили, як зліва з-за іконостаса вийшов Зосима, загорнутий у хламиду, схожу на хламиду Раббі Соломона. Бавдоліно відчув інстинктивний спалах люті — йому кортіло вийти зі схованки і нам'яти чуба тому зрадникові. За повним шаноби монахом ішов чоловік у пишному одінні, а за ним — ще двоє людей. З шанобливої постави цих двох можна було зрозуміти, що той, хто йшов перед ними, був василевс Андроник.
Зненацька монарх зупинився, вражений цією мізансценою. Він побожно перехрестився перед іконостасом, а тоді спитав у Зосими:
— Навіщо ти мене сюди привів?
— Володарю мій, — відповів Зосима, — я привів тебе сюди тому, що тільки у посвячених місцях можна справляти обряди правдивої гідромантії, які дозволяють спілкуватися З царством померлих.
— Я не легкодух, — мовив василевс, знову хрестячись, — але сам ти не боїшся викликати померлих?
Зосима самовпевнено засміявся:
— Володарю, варто мені піднести свої руки, як ті, хто спить у десяти тисячах склепів Царгорода, покірно припадуть мені до ніг. Але я не потребую покликати до життя ці тіла. Я володію чародійним предметом, який допоможе мені швидше встановити зв'язок зі світом пітьми.
Він запалив від однієї з триніг головешку і підніс її до жолоба на краю балії. Олія загорілася, і віночок язичків полум'я пробіг навколо поверхні води, освітлюючи її мінливими відблисками.
— Я все ще нічого не бачу, — мовив василевс, нахиляючись над балією. — Спитай у цієї води, хто готується зайняти моє місце. Передбачаю заколот у місті і хочу знати, кого мені слід знищити, щоб не боятися зради.
Зосима підійшов до предмета, укритого червоною тканиною, що лежав на стовпчику, театральним жестом зняв покров, узяв у руки якусь сливе круглу річ і подав її василевсові. Наші друзі не могли бачити, що це таке, але помітили, що василевс затремтів і відсахнувся, немов намагаючись уникнути нестерпного видовища.
— Ні, ні, — сказав він, — тільки не це! Ти попросив її в мене для своїх обрядів, але я не думав, що ти підсунеш її мені!
Зосима підніс догори свій трофей, немов ковчег, навсібіч демонструючи його якомусь невидимому зібранню. То була голова трупа хлопчика: риси обличчя залишилися незміненими, немов її тільки-но відрізали від тулуба, очі заплющені, ніздрі гострого носика розширені, невеличкі губи ледь розтулені, відкриваючи неторкнутий ряд зубів. Нерухомість і дивна ілюзія життя на цьому обличчі справляли ще величавіше враження через те, що було воно рівномірного золотистого кольору й мерехтіло у світлі язиків полум'я, до яких Зосима тепер їх наближав.
— Щоб виконати обряд, — казав Зосима василевсу, — я мусив використати голову небожа твого Алексія. Його зв'язували з тобою кровні узи, і саме через його посередництво ти зможеш встановити зв'язок з царством тих, кого вже нема. — Тоді він повільно занурив ту невеличку страхітливу річ у рідину і дав їй опуститися на дно балії, а Андроник схилився над нею, наскільки це дозволяв йому полум'яний ореол. — Вода мутніє, — одним подихом мовив він. — Вона знайшла в Алексії земний елемент, який вона шукала, і тепер розпитує його, — прошепотів Зосима. — Почекаймо, аж хмара ця розійдеться.
Наші друзі не могли бачити, що діється у воді, але зрозуміли, що в певний момент вона знову стала прозорою, і на дні балії завиднілося обличчя неповнолітнього василевса.
— Хай йому грець, до нього повертається колишній колір обличчя, — белькотів Андроник, — і на чолі його з'являються знаки… О чудо… Йота, сигма…
Не треба було бути гідромантами, щоб зрозуміти, що діється. Зосима взяв голову хлопчика-імператора, вирізав йому на чолі дві літери, а тоді покрив її позолотою, розчинною у воді. І коли штучний наліт цей розчинився, бідолашна жертва явила винуватцеві свого вбивства послання, яке хотів, очевидно, навіяти йому Зосима або ті, чиї накази він виконував.
І справді, Андроник раз у раз повторював ці літери: «Йота, сигма — ІС… ІС…» Він випростався, кілька разів накрутив собі бороду на пальці — йому аж іскри сипалися з очей, тоді нахилив голову в розмислі, а потім підвів її, немов гарячий кінь, який нетерпеливиться:
— Ісаак! — загорлав він. — Той ворог — це Ісаак Комнин! Що задумав він там, на Кіпрі? Я пошлю туди свій флот і знищу його, ще заки він рушиться, гнида!
Один з людей, які його супроводжували, вийшов з тіні, і Бавдоліна вразило його обличчя: він виглядав так, немов був здатний підсмажити власну матір, якби за трапезою йому забракло м'яса.
