Бавдоліно - Эко Умберто (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Піди спитай його, що він робитиме, — сказав йому Ґваско.
А Бавдоліно йому:
— Ага, буду я вам шастати за Піренейські Альпи і назад, поки ви не домовитеся. Ні, вибачайте, наділіть повноваженнями двох з вас, хай вони поїдуть зі мною до імператора, і ми знайдемо вихід, який підійде усім. Коли Фрідріх знов побачить двох александрійців, його почне шляк трафляти, і побачите, що він погодиться на будь-що, аби лиш вони щезли йому з очей.
Отож вирушили з Бавдоліном два посланці міста — Ансельм Концані і Теобальд з роду Ґвасків. У Нюрнберзі вони зустрілися з імператором і дійшли з ним до порозуміння. Справу консулів теж було вирішено відразу, бо йшлося тільки про те, щоб дотримати формальностей — нехай александрійці вибирають їх собі, аби лише призначав їх потім імператор. Щодо віддання шани, Бавдоліно відвів Фрідріха убік і сказав йому:
— Отче мій, приїхати ти не зможеш, тому мусиш прислати свого посла. І пошлеш мене. Зрештою, я твій достойник, якого ти у безконечній доброті своїй посвятив у лицарі, отже, я — Ritter, [113] як тут кажуть.
— Так, але ти належиш до служивої шляхти, можеш мати свою вотчину, але не можеш давати землі у вотчину іншим, не маєш права мати васалів, і…
— Та хіба це обходить моїх земляків, яким досить того, що я їжджу верхи і належу до тих, хто наказує? Вони віддадуть шану твоєму представникові, а отже й тобі, але твоїм представником буду я, а я — один із них, тому їм не здаватиметься, що вони віддають шану тобі. Зрештою, якщо хочеш, нехай присягу і всі подібні речі вони складуть твоєму імперському камергерові, який буде разом зі мною, а вони навіть не втямлять, хто з нас двох важливіший. Ти ж повинен розуміти, як мислить цей люд. Коли ми назавжди залагодимо цю справу, хіба не буде добре всім?
І ось у середині березня року 1183-го церемонія ця звершилась. Бавдоліно вбрався у пишні шати, немов він більша цяця, ніж маркіз Монферратський, батьки не могли на нього намилуватися, коли він гарцював на білому коні, поклавши руку на руків'я меча. «Він прибраний, мов панський собака», — вражено сказала мати. У таких обставинах ніхто не звертав уваги на те, що поруч з ним гарцювали два хорунжі з імперськими відзнаками, імперський камергер Рудольф і ще чимало інших імперських достойників, а також стільки єпископів, що їх годі було порахувати. Але були тут і представники інших ломбардських міст, тобто Ланфранко з Комо, Сіро Салімбене з Павії, Філіп з Казале, Ґерард з Новари, Паттінерій з Оссони і Малавіска з Бреші.
Бавдоліно став прямо навпроти міських воріт, і ось всі александрійці стали виходити вервечкою, несучи на руках малих дітей і підтримуючи під руку стариків; хворих везли на возі, вивели навіть божевільних і калік, вийшли й герої облоги, які зосталися без ноги, без руки або сиділи голим задом на дощечці з коліщатами, штовхаючи себе вперед руками. А що вони не знали, скільки часу їм доведеться пробути поза містом, не один з них взяв із собою перекуску — хто хліб з ковбасою, хто смажених курей, хто кошики з фруктами, і в результаті все це виглядало, як гарний пікнік.
А насправді було ще холодно, поля вкривала паморозь, і сісти на землю ніхто не наважився. Осиротілі городяни стояли, тупаючи ногами і дмухаючи собі в долоні, а дехто казав: «То, може, покінчимо вже з цим циганським табором, у нас-бо там горщики на вогні залишились!»
Люди імператора ввійшли в місто, і ніхто не бачив, що вони там робили, навіть Бавдоліно, який за мурами чекав на їх урочисте повернення. У певний момент вийшов єпископ і оголосив, що місто це, ласкою священного римського імператора, зветься Кесарія. Імперські достойники, які стояли за Бавдоліном, віддали честь зброєю і відзнаками, голосячи славу великому Фрідріхові. Бавдоліно пустив коня клусом, під'їхав до перших рядів тих, хто вийшов з міста, і як імперський посланець проголосив, що Фрідріх тільки-но заснував шляхетний сей город із семи місцевостей Ґамондіо, Маренго, Берґольйо, Роборето, Солеро, Форо і Овільйо, нарікши його ім'ям Кесарія й дарувавши його мешканцями повищих селищ, які тут зібралися. Тоді запропонував їх взяти в посідання мурований сей дар.
Імперський камергер перелічив деякі статті угоди, але всім було холодно, тому вони пропустили повз вуха подробиці щодо імперських привілеїв, curadia, [114] мит і всіх тих заковик, які надають угоді чинності.
— Облиш, Рудольфе, — сказав Бавдоліно імперському камергерові, — усе це і так комедія, і чим її швидше закінчимо, тим ліпше.
Вигнанці вирушили назад; серед них були всі, крім Оберта з Форо, який не погодився на такий сором — віддавати шану Фрідріхові, якого він був переміг, і послав замість себе, як nuncii civitatis, [115] Ансельма Концані і Теобальда Ґваска.
Проходячи повз Бавдоліна, nuncii нової Кесарії склали формальну присягу, але вимовляли її такою жахливою латиною, що якби потім вони заявили, що присяглися в протилежному, не було б способу їм заперечити. Щодо інших, то вони проходили, абияк кланяючись, а дехто з них говорив: «Сервус, Бавдоліно, як маєшся, Бавдоліно, гей, Бавдоліно, ще побачимося, правда? Приїзди до нас!» Ґальявдо, проходячи, буркнув, що все це дурна кумедія, але йому вистачило такту зняти капелюха, а що зняв він його перед тим поганцем, своїм сином, то значило це більше, ніж якби він поцілував Фрідріхові ноги.
По закінченні церемонії ломбардці разом з тевтонцями чимшвидше від'їхали, немов їм було соромно. Натомість Бавдоліно ввійшов у місто разом із земляками й чув, як дехто з них говорить:
— Диви-но, яке гарне місто!
— А знаєш, воно таке подібне до того міста, що стояло тут раніше, — як там воно звалося?
— Дивіться-но, ото штуку втяли ті німаки — раз-два і збудували таке чудове місто!
— Диви-но там далі — ну викапана моя хата, ти ба, вибудувати точнісінько таку саму!
— Хлопці, — гукнув їм Бавдоліно, — дякуйте, що ви ще дешево відбулися!
— А ти не приндься так, бо врешті сам у це повіриш.
День видався гарний. Бавдоліно зняв усі відзнаки своєї влади і пішов святкувати. На соборній площі дівчата водили хоровод, і Бойді завів Бавдоліна в шинок — там сильно пахло часником і всі вже цідили собі вино просто з бочок, бо в той день не було ні хазяїв, ні слуг; зокрема не було служниць у шинку, бо їх вже забрали на верхній поверх, але ж відомо, що чоловіки завше намагаються щось вполювати.
— Кров Господня, — примовляв Ґальявдо, плеснувши трохи вина собі на рукав, щоб показати, що тканина його не ввібрала, а крапля залишилася цілою й виблискувала, мов рубін, — ознака того, що було то добре вино.
— Тепер кілька років доведеться нам звати його Кесарією, принаймні на пергаменах з печатями, — шепотів Бойді до Бавдоліна, — але потім ми знов називатимемо його по-старому, і ніхто навіть не помітить.
— Авжеж, — мовив Бавдоліно, — потім ви знову називатимете його по-старому, як називала його Коландрина, мій янгол. Щоб сюди могло знайти дорогу її благословення з раю.
— Мосьпане Никито, я сливе змирився зі своїми нещастями, бо принаймні зміг дати синові, якого ніколи не мав, і жоні, яку мав так недовго, це місто, яке не гнобитиме більш ніхто. Можливо, — додав Бавдоліно, заохочений ганусівкою, — колись Александрія стане новим Царгородом, третім Римом, вселенським дивом, повним веж і базилік.
— Дай Боже, — побажав Никита, піднімаючи чару.
20. Бавдоліно знаходить Зосиму
У квітні імператор і ліга ломбардських міст підписали в Констанці остаточну угоду. У червні надійшли плутані новини з Візантії.
Три роки до того помер Мануїл, і трон перейшов до його сина Алексія, який був ще геть хлопчиськом. До того ж зле вихованим хлопчиськом, прокоментував Никита: цілі дні він заживав скороминущих вражень, нічого ще не відаючи про радощі й страждання, і не знав інших занять, крім полювання й кінних прогулянок, а ще забав з іншими хлопчиськами. А тим часом при дворі всілякі зальотники тільки й думали про те, як здобути серце його матері-василіси: напахчувалися парфумами до неможливості й обв'язувалися намистами немов жінки; інші ж щосили розбазарювали державні гроші, і кожен намагався задовольнити свої власні хотіння у боротьбі з іншими — це було так, ніби опорна колона впала і вся будівля похилилася на бік.
