Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
…От і все. Він зробив це. Він позбувся Яцька. Чому ж немає полегшення? Адже думав потай про помсту. Думав чимало разів протягом часу, що збіг після повернення до табору. Після величезної праці, що її було зроблено у Варшаві, після довгих тижнів поневірянь вкритими жовтим пилом шляхами Великопольщі, Підляшшя, Волині. Позаду небезпеки скелястих урочищ і темних лісів Молдавії, але й там не міг він пробачити Яцькові Неродичу особистої образи, нанесеної під час минулої Ради. Ради, що позбавила його булави… Але все скінчено, досить м'якотілості, досить вагань. Він візьме на душу цей гріх і відповість за нього. Тепер вже скоро. Пам'ять закарбувала останні слова Бородавки: «Незабаром зустрінемося, Петре…» Так, він мав рацію, вже не довго. Але спочатку потрібно виконати ще одну справу. І він, Петро Сагайдачний, виконає її будь-що, адже це на нього звернули свої погляди сорок тисяч воїнів, що їх він поведе у бій і з ними оборонить святу українську землю.
— А тоді я дам відповідь і перед Богом, і перед тобою, — прошепотів Сагайдачний, звертаючись до темряви і тиші.
З півночі, вкриваючи собою діамантову розсип Чумацького Шляху і холодне око місяця, набігли важкі чорні хмари. Сон вкрив усе накруги. Спала стародавня цитадель, спали колосальні табори на схилах. Відпочивали, щоб, прокинувшись, із новою силою вивергати до небес свою пекельну лють. Мовчали за Дністром руїни багатостраждального села Браги, і лише сам швидкий Дністер з шумом ніс свої хвилі до далекого моря. Йому було байдуже. До нового дня і чергової битви залишалися лічені години.
Книга друга
Нічна атака
Хмари, що вкрили небо вночі, до світанку зникли, залишивши над головою синю безодню, а в ранковому повітрі — ледь відчутний аромат осіннього поля. Незрівнянні ні з чим пахощі відчуваєш чарівної пори, коли ниви вже позбулися пишних хлібів, а в садах достигають важкі сизі сливи! На токах чути розмірені удари ціпів, а вздовж шляхів, що їх вереснева негода не торкнулася, витягуються довгі валки селянських возів. У них господарі везуть на ярмарок плоди своєї нелегкої багатомісячної праці. Тиха ідилія добробуту і мирного життя… На жаль, їй не було місця на південних кордонах Речі Посполитої буремної осені 1621 року.
Ранкове сонце ледь-ледь позолотило променями верхівки дерев у лісі на обрії, коли турки виступили з обозу і почали шикувати порядки до нового бою. В очах знову зарябіло від зелених плащів комонних сипахів, червоних кауків яничар-капрісі, прапорців і знамен із зображенням меча Зульфакара — одного зі священних символів ісламу. Синіми з білим гребінцем хвилями розсипалися по полю яничари. Над ними червоні плями комонних улуфажів. Поралися біля гармат гармаші-жопегси у дивних безформенних капелюхах. Ранішній вітерець тріпотів різноманітними прикрасами на чалмах пашів. Турки ставали широким фронтом, намагаючись узяти козацький табір у кільце. На крилах стояли татарські орди.
Сагайдачний дивився на все це у далекозору трубу й думав, яку вибрати тактику оборони. Підказав Ходкевич: Сагайдачний бачив, як полк прусської піхоти знявся з місця і зайняв позицію поряд із запорізьким табором.
Ландскнехти нашвидкуруч копали шанці й насипали вали. Тепер фронт дещо збільшився, і можна було зустрічати ворога в таборі, не боячись оточення. Турки чомусь тягнули.
Через годину яничари пішли у наступ. Татари, поганяючи своїх низькорослих коней, ладнали до стрільби луки. Козаки лежали у шанцях, мовчки очікуючи наближення ворога. Націлились у полите кров'ю поле хижі пащі гармат. Чавунні й олов'яні гостинці були готові вирватися зі стволів, шматувати тіла людей і тварин. Подекуди було видно комонних старшин, що об'їжджали позиції своїх козаків, підбадьорюючи їх словом і своїм бравим виглядом.
Першими напали татари. Вони підскочили впритул до окопів на флангах, охопивши їх навіть з боків, і почали засипати козаків і німців цілими хмарами стріл. З'явилися поранені, але козаки не відповідали вогнем, очікуючи наказу гетьмана.
Сагайдачний мовчав. Хвилина за хвилиною стікали у напруженні. Яничари підходили все ближче. Осмілілі татари подекуди почали вискакувати на окоп, вимахуючи шаблями і стріляючи з луків.
Нарешті яничари підійшли зовсім близько. Ще мить — і передні почнуть зіскакувати у рів перед окопом.
— Пора! — мовив гетьман і махнув рукою сурмачеві.
Над обозом задзвенів голос бойової сурми. У ту ж мить тисячі козаків звелись і підняли мушкети. Гармаші піднесли до гармат тліючі ґноти. Гримнув залп, і козацький табір покрився вогнем і димом. Від такої кількості пострілів здалося, що окопи загорілися. Турки, які були зовсім поряд, цілими пачками посипалися на землю. Кулі летіли у натовп, і кожна знаходила свою ціль. Над турецькими шеренгами фонтани крові змішались із хмарками збитого піску. Грізне «алла» змінилося стогоном тисяч скалічених людей. Наступ умить спинився, і налякані турки побігли назад. Перед окопами залишилися лише яничарські загони, які, мов зачаровані, лізли на вірну загибель. Намагалися відповідати злагодженими рушничними залпами, але земляні укріплення робили марними ці спроби.
Раптом козаки побачили, як із боку турецького табору виїхав великий бюлюк сипахів і, зі списами напереваги, кинувся назустріч тікаючим аскерам і татарським ордам. З перекошеними від злості й огиди обличчями вони завертали наляканих вояків, іменем падишаха наказуючи повернутися на поле бою. Тих, хто не підкорявся, безжально вбивали.
Нарешті сипахам вдалося зорганізувати розбиті війська, і вони кинулися всіма силами на позиції прусської піхоти. Турецькі командири добре бачили, що та сторона ворожого табору укріплена гірше за інші. Над полем знову залунало тисячоголосе «алла», й армія кинулася на армію.
Серед прусських піхотинців з'явилися жертви. Вони мужньо тримались у своїх неглибоких шанцях, вмираючи зі зброєю в руках. Через годину напруженого бою турки все ж відступили, залишивши під окопом нові сотні трупів.
Прочекавши чергового штурму майже до вечора і не дочекавшись, німці вийшли в поле перед обозом і почали зносити ворожі трупи на великі купи. Закладали мерців сухою травою та деревом і підпалювали, знявши з них усе, що становило хоч якусь цінність. Козаки поглядали на них з окопів, не випускаючи з рук рушниць. Турки могли напасти знову.
Пізно ввечері німці почали укріплювати табір. Перед окопами нарахували більш як три тисячі вбитих ворогів. Втомлені вояки вечеряли коло кабиць, вкладалися спати на вози і на землю.
Ранішні години наступного дня, дев'ятого вересня, пройшли досить спокійно. Ні турки, ні татари не намагалися піти на приступ. Сонце сховалося за низькими сивими хмарами, і все виглядало на те, що ось-ось піде дощ. Пронизливий вітер носив по полю пожовкле листя і залазив під козацькі жупани. Осінь усе більше брала гору.
За годину після полудня Осман II почав шикувати війська і ладнатися до бою. Він увесь ранок лютував від неспромоги здобути перемогу над ворогом, якого було втричі менше. Паші виходили з його розкішного шатра бліді, як стіна, з тремтячими руками і непевною ходою. На шибениці біля султанського шатра хиталися від вітру тіла трьох дезертирів, що їх упіймали цієї ночі. Посинілі обличчя поглядали виряченими очима на польський табір.
А перед ним шикувалися війська. Несподівано для всіх Ходкевич вивів у поле майже все польське військо. Полки, роти і хоругви завмерли на своїх місцях.
Ходкевич використовував тактику складного шикування, утворивши трапецію, спрямовану до ворога більшою стороною. Піхотні підрозділи поділилися на закутих у кираси пікінерів із довжелезними трисаженевими піками і мушкетерів, які застигли на флангах, сперши важку зброю на металеві сішки. Праворуч і ліворуч від трапеції розмістилися рейтари. Гусари поки не з'являлися — Ходкевича не безпідставно звинувачували у надмірних симпатіях до еліти польського війська. Гусари виходили до бою лише у крайніх випадках, що викликало у гарячих шляхтичів справедливе обурення. Сам рейментар виїжджав перед рядами пікінерів на чолі тисячного загону драгунів. Поглядав у півсаженеву далекозору трубу, стежачи за діями ворога. Два війська хизувалися міццю, не наважуючись напасти першими. Минали години.
