Хотин - Сорока Юрій В. (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений txt) 📗
— Товариство, — мовив, — не маю я сили гетьманувати. Простіть великодушно. Старий я вже, та ще й поранений. Виберіть достойнішого!
— Куди? — залунали голоси. — Кидаєш нас? На кого?!
— Бери булаву, сказано!
Піднесли булаву. Із сумним зітханням Сагайдачний захитав головою.
— Не маю сили я, дітки.
— Бери, — кажуть, — а то порубаємо!
Осавул, що вже повернувся від намету, де залишив Бородавку, простягнув Сагайдачному срібну гетьманську булаву, прикрашену золотою насічкою, діамантами і смарагдами.
За давнім звичаєм Сагайдачний замотав головою, перший раз відмовляючись від запропонованої честі. Відмовився і вдруге. Лише на третій раз узяв до рук символ гетьманської влади, високо піднявши булаву над головою. Гучно забив у литаври довбуш, вітаючи обраного гетьмана. З натовпу відділилося декілька сивовусих дідів і, по черзі підходячи до Сагайдачного, насипали йому на голову землі, на знак того, що він вибраний із них, із простих людей, і щоби не забував цього.
— Не намагайся, пане ясновельможний, над товариством піднятися. Пам'ятай, що з багна виліз і хто тебе у пани вибрав.
Сагайдачний подякував старим за честь і поклонився на всі чотири сторони.
— Дякую і вам, славне лицарство, за довіру.
— Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединого віку, а журавлиного крику! — почулися голоси.
Сагайдачний хвилину помовчав, очікуючи, коли вгамуються пристрасті, потім одягнув шапку. Майже тридцять тисяч душ стояли мовчки. Здавалося, що все навкруги завмерло.
Усе це Сагайдачний бачив багато разів. Мужні обличчя у світлі вогнищ, пишні вбрання, начищена до блиску зброя. Кожний чекав, що скаже гетьман.
— Лицарство! — почав він схвильовано. — Славне козацтво запорізьке! Ваша воля для мене закон. Ось єдина причина того, що булава тепер у мене в руці. Але я волів би, щоби всі знали: моє слово тепер для вас все! За порушення наказів буду карати страшно і немилосердно. Півтора року тому ви не захотіли бачити мене своїм батьком, і я знаю чому. Суворим був для вас. Тепер нічого не змінилося. Тож знайте одразу: або ми разом переможемо, або поляжемо кістьми. Жодних розмов про змову з турками. Сьогодні ми з поляками, і з поляками до кінця! Багато з вас були зі мною і в морі, і в Криму. Багато хто пам'ятає московські походи. Завжди я намагався здобути перемогу, честь і славу. І фортуна була прихильною до мене і до вас. Я вірю, що так буде і цього разу. Тож уперед! До перемоги!
За якусь мить людське море вибухнуло і заклекотало. Вгору полетіли тисячі шапок. Крики змусили прокинутися турецький табір. Там забігали вогники, залунали безладні постріли.
До Сагайдачного наблизився Ходкевич із почтом. Польський гетьман прибув привітати гетьмана запорізького. Пишно вбрані шляхтичі терпляче чекали, поки козаки припинять гучні привітання. У душі Ходкевич тамував злість за те, що його примушують чекати «хами».
Нарешті стало тихо. Ходкевич потис руку Сагайдачному.
— Вітаю вас, панмость, вітаю! Не покривлю душею, коли скажу, що саме такого розвитку подій я й очікував.
— Дякую, пане Ходкевич. Ваші вітання особливо приємні, бо вони вилетіли з вуст такого славного воїна і оборонця корони, — вклонився Сагайдачний.
— Ну що ви! Ваша слава ніяк не менша за мою. А щодо корони, то ваша прихильність усім відома. Ясновельможний пан Владислав уже вдруге отримує вашу неоціненну допомогу. Він просив вітати вас і від його імені.
— Пан Владислав не прибув, напевне, зайнятий? — примружився Сагайдачний.
— Його ясновельможність погано почувається. У нього лихоманка, тож він вирішив не залишати палац, — стримано відповів Ходкевич.
— У такому разі прошу передати йому мою дяку і пошану. А також побажання швидкого одужання і довгих років життя.
— Обов'язково передам… Я маю надію… — Ходкевич помовчав — Я маю надію, що славне лицарство запорізьке буде і надалі допомагати нам боронити християнську віру.
— Неодмінно.
— Я в цьому і не сумнівався.
Ходкевич повернувся і ляснув у долоні. До нього наблизився драгун у синьому жупані. За повід він вів тонконогого високого жеребця в повному бойовому рондику. Кінь косив оком і ступав добре поставленою ходою. Наблизившись до Ходкевича, драгун передав повід генералові.
— Дозвольте вручити вам мій подарунок. Це з моєї власної стайні. На такому коні мав би за честь сидіти будь-хто з ясновельможних панів.
Сагайдачний погладив коня по шиї здоровою рукою. Благородна тварина спокійно позирала на нього розумними очима.
— Дякую, пане гетьмане. Подарунок насправді королівський. Як я маю віддячити вашмості?
— Не варто. Хіба що відвідинами бенкету, що його я на честь славного козацького гетьмана накажу приготувати у замку.
Сагайдачний у відповідь похитав головою.
— Чемно дякую панові, але повинен відхилити ваше запрошення. Бенкетувати будемо після перемоги над ворогом.
Ходкевич не образився. У голосі Сагайдачного він відчував приховану ворожість. Очевидно, події четвертого вересня Сагайдачний йому не забуде. Ходкевич був готовий до такого ставлення, тож продовжив безтурботним тоном:
— О! Це, прошу пана, питання часу! Кілька останніх днів показали, на чийому боці сила. Гадаю, не за горами той день, коли можна буде готуватися до генерального бою.
Сагайдачний промовчав. Не бачив доцільності починати суперечку про те, чого не повернеш. Хотів лише швидше закінчити цю розмову. У цей час до Ходкевича наблизився «товариш» з повідомленням від Любомирського. Щось зашепотів на вухо, і Ходкевич ураз почав поспішати.
— Перепрошую пана, — мовив до Сагайдачного. — До мене гонець зі Львова, від його королівської милості.
— Його милість не у Варшаві? — здійняв брови Сагайдачний.
— Ні, він у Львові. Вирішив зайнятися полюванням на зайців.
— Що ж… Слушний момент. — Сагайдачний відкланявся.
Козаки почали розходитись, і невдовзі на галявині залишилася лише купка старшин, котрі очікували розпоряджень гетьмана. Намагаючись заховати у глибини свідомості почуття провини, попрямував до них. Залишалася ще одна неприємна справа. Зупинився біля осавула. Той похмуро смоктав люльку.
— Візьми десяток козаків, Тарасе… — почав, не дивлячись Ганжі в очі. — Ні, стривай, ліпше два десятки. В обозі набереш кілька полонених турків. На кожного нехай буде мушкет та один заряд. Потім беріть Яцька… Ведіть до замку. Одне слово, ти знаєш, що робити. Я буду чекати на березі Дністра.
Через годину під вежею Смертників, що нависала над кам'янистим, порослим рідкими кущами берегом, стояло три десятки темних постатей. П'ятеро турків, котрі нічого не розуміли, тримали напоготові мушкети. Їх обступили озброєні пістолями козаки Київського полку. За два десятки кроків від них стояв на березі річки Бородавка. Поглядав на швидку течію у примарному світлі молодика. Неквапно палив люльку. Допалив і встромив у кишеню. Повернувся до націлених на нього мушкетів. Завмер, заклавши руки за спину.
— Готуйсь! — пролунав голос Тараса Ганжі.
— Стривай, — притримав його Сагайдачний. — Яцьку, може, щось сказати маєш?
Бородавка знизав плечима.
— Навіщо?
— Ну, то прости нам, як ми тобі прощаемо.
— Прощаю. Незабаром зустрінемося, Петре. Запиши моє ім'я до свого поминальника. Зробиш?
— Зроблю.
— Прощавайте. Командуй, осавуле.
— Готуйсь! — вдруге махнув рукою Ганжа. Турки підняли мушкети. Бородавка сміливо дивився в очі смерті.
— Вогонь!
Загуркотів, загримів, відбиваючись луною від стін фортеці, різкий залп. Вогняний смерч зніс Бородавку з кручі, і холодні хвилі Дністра прийняли в себе скалічене тіло того, хто ще кілька днів тому був командувачем українського війська. Тихі хвилі навіки зімкнулися над головою Яцька Неродича-Бородавки.
Сагайдачний довгим поглядом дивився на темне плесо, ніби хотів побачити щось у глибині. Від задуми відірвав голос Ганжі:
— А з цими що? — вказав на турків.
Кілька секунд Сагайдачний не розумів, що від нього хочуть. Зрозумівши, красномовно провів великим пальцем по шиї. Турків швидко постріляли з пістолів. Мовчки, без розмов поверталися до табору.
