Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (хороший книги онлайн бесплатно TXT, FB2) 📗
<sup>— Монталом? — у мене всередині все похололо. — Монтал був тут?</sup><sup>Запала мовчанка. А тоді зненацька маска вибухнула гучним реготом.</sup><sup>— Звісно, що був… І то значно довше, ніж ти гадаєш! Власне кажучи, мені, як і тобі, цей текст став відомим завдяки його редакції. Але я <i>знав</i>, що «Печера» приховує в собі ключ, тож замкнув Монтала тут і змусив шукати цей ключ. Він зазнав невдачі.</sup><sup>Останні слова тюремник вимовив так, немовби «невдача» — це саме те, чого він очікував від своїх в’язнів. Він замовк, а усмішка маски, здавалось, поширшала.</sup><sup>— Мені урвався терпець, — мовив тюремник далі, — і я дозволив своїм псам поласувати ним… А потім викинув труп у лісі. Влада вирішила, що його загризли вовки.</sup><sup>Він знову помовчав, а тоді додав:</sup><sup>— Але не хвилюйся. Мине ще чимало часу, перш ніж мені урветься терпець із тобою.</sup><sup>Мій страх вилився в лють.</sup><sup>— Ти… ти — жахливий, безжальний… — я затнувся, силкуючись дібрати відповідного слова. «Убивця? Злочинець? Кат?» Урешті, збагнувши, що мою відразу до цієї людини не витлумачити словами, я в розпачі вигукнув: — …бозна-хто! — і виклично додав: — Гадаєш, ти мене залякав?.. Це ти боїшся, і тому ховаєш обличчя під маскою!</sup><sup>— Хочеш зняти з мене маску? — урвав мене тюремник.</sup><sup>Запала глибока тиша.</sup><sup>— Ні, — урешті відказав я.</sup><sup>— Чому ж?</sup><sup>— Бо знаю: якщо побачу твоє обличчя, ніколи не вийду звідси живим…</sup><sup>Знову почулося його ненависне хихотіння.</sup><sup>— Отже, щоб почуватися в <i>безпеці</i>, ти потребуєш моєї маски, а я <i>для того самого</i> — твоєї присутності! Це означає, що нам не можна розлучатися! — він попрямував до дверей, вийшов і зачинив їх, перш ніж я дістався до них. Крізь шпарини до мене долинув його голос. — Перекладай далі. І подумай ось про що: якщо ключ є, і ти його знайдеш, я тебе випущу. Але якщо його нема, ти ніколи не вийдеш звідси. Тож <i>насамперед</i> ти зацікавлений у тому, щоб цей ключ існував, чи не так?</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
10*
__________
<sup>* «Пронизливо пахне жінкою. А на дотик… о, ця гладенька пружність! Немовби м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Такий абсурдний опис подає Монтал, розповідаючи про текстуру папірусу з десятим розділом.</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Хочеш зняти з мене маску?
— Ні, бо тоді не вийду звідси живим.**
__________
<sup>** Цей пароль (за якусь хвилю ми дізнаємося, що це пароль) із дивною точністю відтворює уривок моєї розмови з тюремником кілька годин тому. Ще одна «ейдетична приманка»?</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Вони стояли перед темним входом-ротом, вирубаним у скелі. Ледь-ледь вигинаючись, фриз разом із порогом скидалися на величезні жіночі губи. Однак невідомий скульптор вирізьбив на фризі мармурові андрогінні вуса, оздобивши їх постатями оголених і войовничих парубків. Це був невеликий храм Афродіти у північному схилі Пніксу [65], але, проникаючи всередину, годі було уникнути враження, що спускаєшся у глибоке провалля, печеру в Гефестових володіннях.
— Певними ночами щомісяця, — дорогою пояснював Геракл Діагорові, — приховані двері всередині відчиняються і впускають відвідувачів до поплутаних переходів, що пронизують цей схил пагорба. Перед входом стоїть вартовий у масці й темному плащі; це може бути як чоловік, так і жінка. Потрібно правильно відповісти на його запитання, інакше він нас не пропустить. На щастя, мені відомо, який сьогодні пароль…
Сходи були широкі. До того ж спуск полегшувало світло рівномірно розміщених смолоскипів. Міцний запах диму й пахощів дужчав із кожною сходиною. Чути було замасковані відлунням солодкаві запитання гобоя і мужні відповіді кимвалів, а також голос рапсода [66] невизначеної статі. Наприкінці сходів, за поворотом, була невеличка кімната, що мала, як видавалося, два виходи: вузький і темний тунель ліворуч та приладнана до каменю завіса праворуч. Повітря було задушливе, майже непридатне для дихання. Біля завіси стояла якась особа. Її маска зображала гримасу жаху. На особі був коротенький, майже непристойний хітон, але більшу частину голизни затушковувала темрява, і тому важко було зрозуміти, хто перед ними: неймовірно худорлявий юнак чи дівчина з пласкими грудьми. Побачивши новоприбулих, особа відвернулася, взяла щось із прикріпленої до кам’яної стіни полички і вручила це їм. Юним голосом, що міг належати як чоловікові, так і жінці, вона сказала:
— Ваші маски. Священний Діоніс Бромій. Священний Діоніс Бромій.
Філософ не мав багато часу розглядати свою. Вона була схожа на маски хоревтів у трагедіях: держак знизу, виготовлений із тої самої глини, що й усе решта, і вираз, який удавав радість чи божевілля. Діагор не роздивився, чиє було лице: чоловіче чи жіноче. Важила маска відчутно. Він узяв її за держак, підніс до обличчя й поглянув на все крізь сповнені таємничості отвори для очей. Власний віддих затуманив йому огляд.
Істота (яка дала їм маски і стать якої Діагор досі не міг визначити: здавалося, вона з кожним рухом, із кожним словом коливалася бентежливо й нерішуче то на один бік, то на другий) відтулила завісу і пропустила їх.
— Обережно. Знову сходи, — попередив Геракл.
Замкнений простір підземелля наводив на думку про материне лоно, перший прихисток нового життя. Стіни, наче перлами, спливали червоними краплями, а ніс забивав гострий запах диму й пахощів. У глибині здіймався не надто великий дерев’яний поміст, на якому стояли рапсод і музúки. На мізерному клаптику простору перед помостом громадилися глядачі: невиразні тіні, які похитували головами, вільною рукою — тою, що не тримала маски, — торкалися плеча сусіда. Посередині печери видніла позолочена чаша на тринозі. Геракл та Діагор розмістилися позаду всіх і стали чекати. Філософ припустив, що шмаття смолоскипів і вугілля курильниць, які звисали зі стелі, містять якісь трави-барвники, бо язики полум’я, що здіймалися від них, мали незвичний вогненно-червоний колір рум’янцю.
— Що це? — запитав він. — Ще один підпільний театр?
— Ні. Це обряди, — відказав Геракл з-під маски. — Але не Священні містерії, а інші. У Афінах повно такого.
Зненацька у просторі, що його охоплював Діагорів погляд крізь очні отвори, з’явилася рука: вона пропонувала йому невеличкий кратер із темною рідиною. Філософ відхилив маску й побачив навпроти себе іншу личину. Червонясте світло заважало визначити колір, але вигляд її жахав: довжелезний ніс старої відьми, по краях — чудово відтворені косми волосся. Постать — чи то чоловік, чи то жінка — мала на собі легесеньку туніку, подібну до тих, які гетери одягають на розпусні учти, щоб збудити гостей. Утім, знову ж таки, стать була прихована неймовірно вміло.
![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗](/uploads/posts/books/51651/51651.jpg)
