Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (хороший книги онлайн бесплатно TXT, FB2) 📗

Хосе Карлос Сомоса

Печера ідей

LA CAVERNA DE LAS IDEAS

© José Carlos Somoza, 2000

Переклад здійснено за виданням:

La caverna de las ideas by José Carlos Somoza / Random House Mondadori S. A., Travessera de Grácia, 47–49. 08021 Barcelona, 2011

1*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тіло лежало розпростерте на хистких марах із березових гілок. Огруддя й живіт — пошматовані численними рваними ранами, що, наче цвіллю, взялися кіркою спеченої крові й засохлого болота. Голова й руки, утім, були в кращому стані. Воїн відгорнув був покривало, щоб Асхіл оглянув труп, і довкола почали збиратися глядьки — спершу несміливо, а відтак потяглися цілою юрбою, оточивши моторошні останки. Волосся стовбурчилося від холоду на синій шкірі Ночі, а Борей хвилював золотаві чуприни смолоскипів, темні подоли хламид і густі гриви шоломів. Тиша дивилася широко розплющеними очима: усі погляди були прикуті до того жахливого огляду, що його лікар проводив при світлі каганця, якого тримав раб, заслоняючи долонею від пазурів вітру. Рухами баби-повитухи Асхіл розтуляв губи ран і занурював руки в страшні отвори із зосередженою ретельністю читця, що водить пальцем по літерах на папірусі. Мовчали всі, крім старого Кандала: коли прийшли вартові з тілом, він зчинив посеред вулиці такий вереск, що побудив усіх сусідів, і відгомін того галасу немовби досі не покинув його. Холод, здавалося, не турбував старого, дарма що той майже нічого не мав на собі; він шкутильгав довкола юрби, волочачи всохлу ліву ногу, схожу на почорнілу ратицю сатира, простягав бадилини худющих рук, щоби спертися на когось, і лементував:

— Це бог… Гляньте на нього!.. Боги зійшли з Олімпу… Не торкайтеся його!.. Хіба не казав я вам?.. Це бог… Поклянися, Каллімаху!.. І ти теж, Евфорбе!..

На кутастій голові, немов продовження його безумства, колихалися від вітру довгі білі космаки, затуляючи половину обличчя. Однак на нього майже не звертали уваги: людей більше цікавив мрець, а не божевільний.

Начальник прикордонної варти в супроводі двох воїнів вийшов із найближчого будинку й тепер знову надівав шолом із великим гребенем: очевидно, вважав, що слід показати народові свої військові ознаки. Оглянувши присутніх крізь темні очні отвори, він спинив погляд на Кандалові й указав на нього з тою зневажливістю, з якою, либонь, відмахнувся б від надокучливої мухи.

— Заткніть йому пельку, Зевса ради, — наказав він, не звертаючись ні до кого конкретно.

Котрийсь воїн підійшов до старого й, узявши спис посередині, тупим кінцем ударив у низ живота, шкіра якого скидалася на пожмаканий папірус. Кандал захлинувся на півслові; його безгучно зігнуло навпіл, наче волосину, яку хилить додолу вітер. Упавши на землю, він лишився лежати, корчачись і скімлячи від болю. Люди вдячно сприйняли раптове закінчення його лементу.

— Доповідай, знахарю!

Лікар Асхіл не квапився відповідати й навіть не звів очей на начальника варти. Йому було не до вподоби, коли його називали знахарем, тим паче таким тоном, власник якого, здавалося, ставився зі зневагою до всіх, крім самого себе. Асхіл не був військовиком, однак походив з давнього аристократичного роду і здобув виняткову освіту: він добре знав Афоризми, неухильно дотримував Присяги й тривалий час провів на острові Кос, навчаючись священного мистецтва асклепіадів, учнів і послідовників Гіппократа. А отже, не був тим, кого начальник прикордонної варти міг запросто принижувати. Лікар і без цього почувався ображеним: вартові розбудили його темної та непевної передсвітанкової години, змусивши просто посеред вулиці оглядати труп юнака, якого принесли сюди на ношах з гори Лікавіт. Після огляду, вочевидь, від нього чекали якогось звіту. Одначе він, Асхіл, — і це всім було добре відомо — працює з живими, а не з мертвими, а тому вважав, що таке негідне завдання ганьбить його фах. Він вийняв руки з пошматованого трупа. Довгі волосини кривавого слизу звисали з них, і раб поквапився їх обтерти змоченою в очисній воді шматинкою. Перш ніж почати, Асхіл двічі прокашлявся, а тоді мовив:

— Вовки. Гадаю, на нього напала голодна зграя. Укуси, подряпини… Серця нема. Звірі, схоже, вирвали його. Порожнина теплих рідин [1] частково пуста…

Довгогривий Гомін пробіг вустами присутніх.

— Ти чув, Гемодоре? — прошепотів один чоловік іншому. — Вовки.

— Із цим треба щось робити, — відказав його розмовник. — Ми обговоримо цю справу на Раді [2]…

— Матір уже повідомлено, — оголосив начальник варти, твердістю в голосі притлумлюючи перешіптування. — Я не хотів розповідати їй подробиці. Вона знає лише те, що її син помер, і не побачить тіла, доки не прибуде Дамін із Клазобіона — він єдиний чоловік у родині, і йому вирішувати, що робити далі, — вартовий говорив гучним, звиклим до покори голосом, широко розставивши ноги й упершись кулаками в боки. Він звертався начебто до своїх підлеглих, однак було помітно, що увага простолюду йому приємна. — Що ж до нас, то наша робота тут завершена!

Він обернувся до натовпу й додав:

— Громадяни, розходьтеся по домівках! Тут більше нема на що дивитися! Ідіть спати, якщо зможете заснути… Ніч іще не скінчилася!

Наче густа чуприна, яку куйовдить примхливий вітер і кожна волосина в якій обирає, куди їй хилитися, так невеличка юрба розтеклася навсібіч. Хто пішов у гурті, хто — самотою, хто — мовчки, а хто — обговорюючи жахливу подію.

— Авжеж, Гемодоре, вовків на Лікавіті сила-силенна. Я чув, вони напали на кількох селян…

— А тепер… і на цього бідолашного ефеба [3]! Треба порушити це питання на Раді…

Невисокий на зріст, гладючий чоловік не рушив із місця. Він стояв у трупа в ногах, тихомирно розглядав його, примруживши очі, і повне, але охайне лице чоловіка не виражало нічого. Здавалося, він немовби заснув навстоячки: інші люди обходили гладуна, не дивлячись на нього, наче то була колона чи кам’яна статуя. До нього підійшов воїн і смикнув за плащ.

— Іди додому, громадянине. Чи ти не чув, що сказав начальник?

Чоловік не звернув уваги: він і далі не відривав очей від трупа, товстими пальцями тим часом погладжуючи акуратно підстрижену, посріблену сивиною борідку. Воїн, гадаючи, що чоловік глухий, злегка штовхнув його і здійняв голос.

— Агов! Я до тебе звертаюся! Ти хіба не чув, що сказав начальник? Іди додому!

— Даруйте мені, — відказав чоловік таким тоном, наче втручання воїна його анітрохи не потурбувало. — Я вже йду.

— Що ти там видивляєшся?

Гладун двічі кліпнув і відвів погляд від тіла, яке інший вартовий накривав плащем.

— Нічого, — сказав він. — Я думав.

— Думай краще у себе в ліжку.