Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Помираючи, повторюватимуть його тяжкі слова, що Господь не дав «ствердити навіки незалежність і вольність нашу», і його великі наступники — Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. І їм теж, незважаючи на їхні зусилля створити те, що не вдалося Богдану, хоч вони задля незалежності України і віддали своє життя.
Не вдасться через 270 років по тому і останньому гетьману. Він у відчаї майже дослівно повторить розпачливі слова першого гетьмана України. (Пригадуєте Богданову гіркоту: «Не дав мені Господь… ствердити навіки незалежність і вольність нашу»).
«Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебував. Бог не дав мені сили справитися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади.
Павло Скоропадський.
14 грудня 1918 року, місто Київ».
«Бог не дав мені…» — так останній гетьман України через 270 років повторив слова першого гетьмана України.
І посмертна доля їх нещаслива. Богдан помре загадковою смертю на порозі розриву з підступною Москвою, буде похований у Суботові в кам’яній церкві, яку він спорудив, але року 1664 польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалить Суботів і звелить викинути з домовини першого гетьмана України.
Івана Виговського розстріляють поляки у 1664 році, і досі невідомо, де його могила; Іван Мазепа скінчить свої дні у вигнанні в Румунії в 1709 році, і десь там його прах — невідомо й де, Петро Дорошенко…
По смерті Дорошенка Україна у ставленні до його пам’яті розділилася на два табори: одні ганитимуть гетьмана, складаючи різні плачі про те, що «За Дорошенка гетьмана пуста Україна стала» (ремствували на татарські набіги, а всім відомо було, що татар на Україну в якості союзників у боротьбі з Москвою запрошував він, покійний гетьман), другі від карпатського підгір’я до Дону співали про нього пісні зовсім інші, героїчні:
Одні його величатимуть (як автор «Истории Русов») «злодеем и зверем в роде человеческом», інші не менш емоційні ярлики чіплятимуть на гетьманове ім’я, як ось історик Бантиш-Каменський, який, на жаль, так і не збагнув — будучи надто вірнопідданим руському цареві — державницьких устремлінь Дорошенка, його глибокого патріотизму і вірності не чужому цареві, що її зберігали всі його хулителі, а рідній Україні, тож і писав у своїй «Історії…», що Дорошенко був «дерзким и предприимчивым», «честолюбивым и вероломным», «мстительным» «возмутителем общаго покоя» — нічим не мотивуючи ці свої твердження, схожі на звичайнісінькі лайки базарних бабів, а не на лексику вченого. Називав він гетьмана і «вредным для России», «полезным одной Турции», що він, Дорошенко, так і не зміг «снискать любовь обладателя России» — останнє вірно. Бо якби ціною зради своєї Батьківщини «снискал» любов у «обладателя России», тоді б і владу, звичайно, мав би.
До хору очорнителів пам’яті Дорошенка охоче приєднався обдарований історик Микола Маркевич: у його подачі Дорошенко «хитрый, умный, буйный, властолюбивый, он не щадил ни родины, ни веры християнской», Україна «его не любила, как полководца храброго и дальновидного (що так, то так — В. Ч.) и возненавидела, когда на знаменах его появилась луна». Було й таке, коли за турецьку орієнтацію Дорошенка — перефразуємо відомі слова, — поминали і злим, і не тихим словом — було. Це коли турки, яких він запрошував на допомогу, грабували українські села.
Але ж було й інше. Стряпчий Василій Тяпкін, об’їздивши чи не всю Україну (1667 р.), повідомляв царя, що в Україні немає жодного «вірного» (до Москви — В. Ч.) й «доброго», «ані з якого стану, всі — бунтарі й хитруни, ані одному слову їх не можна вірити і це по всіх містах». Як бачимо, у ті часи не один гетьман Дорошенко не мав любові до москалів.
Всі «злодіяння» Дорошенка на переконання подібних істориків (підцензурних, до речі, в умовах деспотичної Росії) зводилися до одного: гетьман бив Москву — це за те, що вона закабалювала Україну — і цим, бачте, завдавав величезних збитків російській державі.
Але вже Котляревський згадував у своїй «Енеїді» Дорошенка з повагою. Тарас Шевченко писав про нього з любов’ю, як про славного гетьмана. Леся Українка високо цінувала його, як українського національного героя.
Великий український історик В. Антонович у своїй біографії гетьмана («Исторіческіе деятели Юго-Западной Россіи», що вийшла у 1885 році) писав: «Не вважаючи на помилки і неуспіх, Дорошенко серед сучасних йому козацьких провідників є відрадною появою: не дрібний егоїзм, не бажання наживи або особистих користей керували цим гетьманом: він щиро дбав про добро батьківщини, серед найтяжчих обставин, з неймовірною енергією й завзяттям береться за нього і падає з гідністю та свідомістю виконаного обов’язку».
В іншій праці В. Антонович зазначає, що Дорошенко серед гетьманів після Б. Хмельницького був «безперечно, найталановитішим, найрозумнішим, справжнім патріотом, котрий дбав про долю свого народу». А те, що турецької орієнтації Дорошенка багато хто в Україні не сприймав, історик пояснює «силою звички — двісті бо років воював український народ з турками». І додає: «Люди більш патріотичні й розумніші, Дорошенка зрозуміли й пішли за ним».
Ф. Уманець у монографії про дорошенківця Івана Мазепу пише, що покоління, яке саме вмирало за Україну, мириться мимоволі з Дорошенком задля його політичної програми. «Всі цінили у ньому непохитну вірність національній ідеї. Він не досяг мети, але для багатьох було ясно, що доля поклала на нього завдання вирішити політичну квадратуру круга». Що Дорошенко був «громадянин, цілою душею відданий інтересам батьківщини, талановитий вояк, зручний дипломат, претендент на політичну спадщину Хмельницького».
Михайло Грушевський, «Ілюстрована історія України»: Дорошенко «був чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України; приймаючи булаву з рук ханських, він вертався до старої гадки Хмельницького — поставити Україну в нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію».
Дмитро Дорошенко: «Український народ тоді не виробив ще в собі свідомого устремління до політичної самостійности, розумів його (Дорошенка) душею й молився за свого „Богом даного гетьмана Петра“. Слова: „отчизна“, „заплакана матка Україна“ в устах Дорошенка бринять щиро й свідчать про живе, гаряче почуття. „Цілість“ отчизни стоїть у Дорошенка на першому плані: і коли він говорить про „упадлую отчизну малоросійськую“, то плачуть навіть запорожці… Людина бистрого розуму, красномовна, з сильною залізною логікою, волею й неустрашима, з високим почуттям власної гідності, Дорошенко імпонував своєю особою й своїм, і чужим…»
На початку 1670 року наказний гетьман Яків Лизогуб від імені Дорошенкової старшини надіслав листа до козаків, старшин і товариства в Лубнах, до осіб духовного й світського стану, до мирян і черні, які було захиталися «у вірності Дорошенку» і почали гадати, чи не перейти їм під руку царя, у якому, зокрема, писалося:
«…Гадаю, кожен з вас пам’ятає, як багато гетьманів в недавні часи було учинилося в Україні, отчизні нашій, за допущенієм московським: як багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як багато крові неповинних душ з народу нашого розлито по зруйнуванні різних міст в Україні, як багато і по сей час братії нашої… перебуває на московському засланні у неволі: те все діялось на наших очах і за нашої пам’яти… Чи це для добра нашого народу чи для його знищення Москва нацьковує народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один одного різали? Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитись? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнячись, усім укупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись. До цього маємо ми доброго й справедливого провідника, пана гетьмана Петра Дорошенка, котрий ні про що інше, як тільки про те, щоб Україна ніколи не була роздвоєна і порізнена, мислить; …бо як не будемо між собою триматись одної думки, то якої вольности і якої безпечности кожен з народу нашого може потім сподіватись? Про це поміркуймо… Пощо нам чуже військо на поміч закликати? Самі б могли, кого треба, приборкати, якби тільки одної думки трималися. Пан гетьман завжди про те дбає, щоб Україна, отчизна наша, ніколи не була поділена, але перебувала б у повній єдності. Самі тільки не пожалійте старання, а ми з свого боку, під проводом пана гетьмана, готові життя своє покласти за нашу оборону; нехай вороги не сміються більше з нашої отчизни і Війська Запорозького».
