Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Якби в мене було сто тисяч, я віддав би їх за маленький будинок для вас, — на березі моря; дві кімнати, кухня, веранда…
Схвилювався старий:
— Нічого мені не треба! Але від всього серця вдячний за турботу про мене.
Антон Никандрович ставився до своїх учнів, як старий ведмідь до ведмежат. Зробив би хто–небудь замах на їхнє життя — він став би на задні лапи і рушив назустріч напасникові, ревучи ревом лютости.
Пішли навколо надруйнованого фундаменту, над яким канни червоніли густою барвою, світлом аж пронизані. Крізь вибите віконце видно було в підземеллі купи картоплі між строго витесаними саркофагами подвижників.
Широчезний сірий плащ повисав на Антонові Никандровичу, наче в безвітряний день вітрило на щоглі.
Капелюх, обтягнений чорною стрічкою, кидав землистим обводом тінь на окулярні шкельця; а прямокутна борідка, перевита сивизною, яскравіла в ранньому освітленні.
Ласкаве почуття прийшло на душу старому:
— Скажіть, як вам живеться?
— Вічна тривога, — сказав Астряб.
— Це саме і в мене; я виробляю звичку — психічно не захищатися від кожної загрози. Як Серпокрил?
— Лається. Кожен цинік, коли його нахабство викликає протест, обурюється страшенно, при тому — щиро.
— Ох, от, от! Абсолютно вірно! — потверджує Антон Никандрович. — Як він поводиться з студентами?
— Цікавий бесідник: це дівчатам подобається. Від нього можна взнати нечувані речі з побуту забутих Богом і проклятих чортом кутків по всіх провінціях. Коли він оповідає, студентки слухають, як загіпнотизовані. В ньому є щось непогане; воно пробивається крізь його маніри авантурника. Але багатьох він гірко покривдив.
«…А–а! — помислив Антон Никандрович. — Таки правда, що спокусник».
Ворушиться в грудях клубок огненних гадюк і починає гризти стінки серця, впорскувати краплі, гострі, як голки.
В ненависти короткі, але пильні очі; в одну секунду, в раптовому сполохові уяви Антон Никандрович побачив чисто всього Серпокрила. Але знав, що почуття злоби ослаблює серце — валить з ніг.
— Забудьмо про Серпокрила! — сказав Астрябові. — Я хочу щось спитати.
— Будь ласка.
— Що ви знаєте про драконів?
— Драконами називаються крилаті потвори, що дихають огнем і вимагають собі на снідання прекрасних принцес. Іноді оберігають скарбниці в печерах. Здебільшого гинуть від меча хороброго лицаря.
— Ще одно запитання; коли з світового простору прилітає дракон і нищить людство, — що треба робити?
— Об’явити загальну мобілізацію і дати людству модерну зброю.
— Добре. Але сядьмо на цій лавці.
Коли вони сіли напроти «Дискобола», оточеного огниками квіту, Антон Никандрович сказав, зітхнувши:
— Нічого не вийде, бо людство розсвариться. Населення Землі стоїть перед небезпекою — обернутися в масу істот, що крутять колесо біля машини, а після того їдять консерву. Не переживають жодної драми людського духа. Я жахаюся, передбачаючи, як вселенська жадоба вип’є з людини духовні соки й зоставить оболонку, приречену на гниття. Будуть бездумні, страшенно задоволені з себе, з титулу, з заробітку, обіду, авта, краватки — раби електричного Ваала. З презирством коситимуть очі на готичні собори, схожі на кістяки від померлого полум’яного духа людського, який рвався до вівтаря в просторах Божого діяння. Або… — ні собору, ні заробітку, ні краватки: все обернеться в муравейник, над яким мордатий вождь заступить сонце.
— Може, врятує новий хрестоносний рух? — спитався Астярб.
— Може! Але в нас, починаючи згори, люди зникають; з’являються члени партії, вихалаштана худоба, якій заборонено мати в собі загальнолюдське. Процес партійного оскотинення можна спинити, якщо пробудити особистість. Людська одиниця становить центр земного життя: вона — дитя Боже, для неї створено світ; і партійна програма, яка б вона не була, варта для неї не більше, ніж зернина в колоску. Подивіться на цю статую! Що в ній приваблює?
— Я думаю, гармонія душевного і тілесного.
— Вірно. Ніхто не скаже, до якої партії належав «Дискобол» Мірона. Це — людина, це душа: без пашпорта, без партквитка, без обов’язку ремиґати, прочитавши парткомівську інструкцію. Це квіт героїки, гімн людській особистості, зображеній в ідеальній формі, що відповідає натурі всього людства. Світ стоїть перед вибором: або «Дискобол» Мірона, або компартійний орангутанг. Коли дуель?
— Сьогодні об одинадцятій годині вечора, біля ліхтаря, що перший від пристані.
ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ
Антон Никандрович підійшов до папіросного кіоска, якому, для закінченосте вигляду, бракувало курячої ноги — підпори на землі. З глибини кіоска дивився волохатий інтелігентний чоловік.
— Вам яких? — спитав він.
— Аероклюб, — відповів Антон Никандрович, риючись по кишенях. То була в нього давня звичка: запихати гроші — «рублі», «троячки», «п’ятірки» тощо — в першу–ліпшу кишеню, а потім довго шукати їх. Придбав папіроси старий, подимів попід каштанами, — надзвичайну думку подумав:
«Можна показати з успіхом фокус — він притінить штуки східніх магів і західних ілюзіоністів, будь ласка, беремо кіоск, де сидить лисуватий чоловік із довгим волоссям, а площу напроти обводимо колючим дротом і поселюємо десять тисяч громадян; ставимо навколо сторожу, озброєну рушницями з багнетами; начальник табору показує на кіоск і кричить: «Перед вами двірець академії, а людина, що там сидить, — великий поет Шекспір, який на тім світі почув про рай, де ви тепер живете, воскрес і продає папіроси, — понятно?..» В таборі мовчання. «Понятно? — я вас питаю. — Ну он ти, довгополий водолаз, понятно тобі чи ні?» Людина, що на неї показано, має сан священика; вона відповідає: «Ні», тоді начальник кричить: «Ні? Ах ти ж контра! (до сторожі) Розстрілять!» Старого розстрілюють зразу ж за табором, а начальник питає другого, третього і так далі; зрештою десятий визнає: «Так, можливо, перед нами академія, в ній Шекспір продає папіроси, а ми сидимо в раю»; а спитаний двадцятий піднесено виголошує: «Нехай живе учасник соціялістичного будівництва, дорогий товариш Шекспір!» — і навіть сам чоловік у кіоску переконується, що він — Шекспір, і звертається до блаженних: «Я, будучи Шекспіром, заявляю: спасибі нашому дорогому начальникові раю, батькові і сонцю всесвітнього пролетаріату, за щасливе життя!» — «Ура–а!» — хрипко кричить табір; експеримент продовжується тридцять років, замість поегріляних і померлих прибувають нові, зміняється чоловік у кіоску; всі (навіть начальник табору) твердо переконані, що в академії Шекспір продає папіроси, а напроти знаходиться рай, про який мріяли найсвітліші розуми протягом всієї історії, а начальник раю — це найгеніяльніший вождь всіх віків і всіх народів. — Між іншим, на десятому році експерименту місцевість обставляють високим муром із залізною брамою, і всім, хто проходить неподалеку, говорять: «Тут земний рай, і ви можете вибирати: або ріжте в ім’я його один одного попід мурами, або заходьте в браму, але назад ви вже не вийдете», — і роздають газети, де про це саме написано. На диво, знаходиться десять мільйонів осіб, третина — порядних і наївних, як курчата, третина — хитрющих шахраюг, третина — безнадійних для неба і землі ідіотів: вони починають кричати, що он будується рай, а хто заперечує, той реакціонер, ворог міжнародної робітничої кляси і «справжньої» демократії, підпалювач війни, причому все це вимовляється з інтонацією нецензурної московської лайки, у формах великого і малого"морського загибу"».
Зненацька Антон Никандрович сам собі перебиває міркування: «Стоп! Як зветься мій спосіб думання? Відомо»…
Повів старий головою на сторони, щоб пересвідчитись, чи часом не підглядає хто–небудь його думок?
Гірко всміхнувся сам до себе.
ВОРОГИ
