Рай - Барка Василь (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Я.
Чоловічок поволі підвівся, поклавши дровиняку додолу, а сірники та пожмаканий папір тримаючи в руці. Пильно подивився юнакові в вічі.
— Покажіть мені, де дрова!
Мовчки повів його чоловічок до сараю; показав пальцем на двері і подав ключ. Астряб під руку відпровадив недужого в його кімнату, в дрібному будиночку, що в дворі, і заходився коло грубок. За півгодини в них аж стугоніло.
Через брак відвідувачів музей восени відкривали тільки в післяобідню пору, тому Астряб встигав після лекцій виконувати нові обов’язки. Приводив лікаря до недужого чоловічка, добував ліки і харчі. Чоловічок, полежавши з місяць, почувсь на силі навідуватися в музей, а на початку нового року й зовсім вернувся до своїх обов’язків.
Скоро після цього в Олександра почали з’являтися грецькі та латинські книжки. Наприкінці семестру, на черговому кольоквіюмі викладач і студенти здивувалися на чудо: Астряб, що вічно десь пропадав, Астряб, про якого говорили: хіба можна його виправити? він з безпритульних! — цей Астряб невідомо коли «визубрив» граматики і масу текстів, і взагалі, в грецькій та латинській мовах об’явився як «спец».
На перерві, за шаховою дошкою, лектор — «латиніст» приймав порошок від головного болю (шість годин щодня — не жарт!) і казав «грекістові» про своє враження:
— Вперше бачу, щоб студент так блискавично засвоював матеріял, який я подаю.
— Уявіть собі, — говорив «грекіст», — я дивувався не менше, ніж ви; в нього добра пам’ять.
«Грекіст» починав широкими клясичними фразами висловлювати враження, а «латиніст», на якого гаразд діяв порошок від головного болю, користався з моменту і давав мат.
Секрет Олександрових успіхів пояснювався просто: допомагав Адам Григорович.
Грубник музею, непомітний товариш Скаржинський, походив із західноукраїнських земель і належав до греко–католицької церкви. Події революції занесли його, як вихори, на схід. Він перепробував десятки занять, аж поки осів на південно–східному примор’ї. Мовчазно і ретельно виконував обов’язки служебника в музеї. Сіра зовнішність мало відповідала внутрішньому світові; під нею жила замкнутим життям могутня натура, багато обдарована від природи і сформована чіткою дисципліною, характерною для минулого оточення.
2.
Рівно поломеніють дві свічки на фігурних підсвічниках з бронзи. Столик застелено темно–червоною скатертиною; на ній біліє аркуш, помережаний текстом, писаним від руки, і почерк суворий, з енергійними натисками на трішки відхилених від простопаду елементах письма.
Прочитавши лист, Адам Скаржинський дивиться просто перед собою, в проміжок між свічками. Руки його лежать на скатертині, з щільно стиснутими пальцями, по обидва боки аркуша. Золотистий рефлекс жаріє на шорсткому, коротко підстриженому сивуватому чубі, на прямокутньому чолі, на носі з орлиною вигорблиною, на твердому підборідді, ледь–ледь розділеному надвоє. Тьмяно–карі очі світяться настроєм побожним і торжественним.
На скатертинці — лист, для Адама Григоровича — найсвятіший з тих, що доводилося читати за життя; лист, який він зберігав понад двадцять років у схованці, відомий тільки йому одному на світі; то копія з послання від Найсвятішого Отця до пастви, що зосталася бідувати невеликою жменькою серед розбурханого моря і виконувати кожного місяця подвиг віри. Адам Григорович засвічував свічі і ставив їх на столику; виймав лист із схованки і розгортав перед собою. Молився, підвівши очі на розп’яття, що висіло перед ним на стіні; потім читав послання. Поволі, з урочисто–святковим настроєм, як читають молитву, вишіптував старий Адам Григорович слова тексту з благословеннями.
Адам Григорович давно знав текст листа напам’ять, однак щомісяця перечитував його на самоті в убогій кімнатці.
Скінчивши читання, згортав аркуш удвоє, вкладав його в палітурку, обгортав атласною скатертиною і відносив до криївки: глибокої і вузької щілини під однією з дощок підлоги.
Тихо і непомітно жив Адам Григорович. Сумлінно виконував свої обов’язки, ставши незамінимою постаттю в збіднілому музеї. Був він в літах; сутулий і сухорлявий; середній на зріст. Одягався завжди в темний костюм, витертий і ретельно залатаний. Під час праці носив довгий сірий халат.
Говорив коротко, два–три слова; завжди щось робив: носив дрова, розпалював у печах, замітав, витирав вікна, змітав пилюку з вітрин і рам на картинах, лагодив стільці, виконував сотню інших дрібних робіт, від яких залежало існування музею.
Дивовижна точність його в щоденній праці і його ретельність була відома, крім адміністрації музею, також і постійним відвідувачам — аматорам краєзнавства.
Якби Адам Григорович відійшов з посади, то його могло б замінити хіба що троє інших службовців.
Багатьма надіями і думами жив він. Предки його походили з тієї української шляхти, що прийняла унію в XVII столітті і сполонізувалася, а в модерні часи відбула ідейну репатріяцію в ґрунтовній формі.
Адам Григорович, людина з енциклопедичними знаннями, був ентузіястичний «західник», европеїст, закоханий в священні чуда. Серед населення мав авторитет: десятки і сотні людей навчив різноманітному ремісництву і вмінню: від плекання квітів до поборювання хвороб у бджіл.
Під час навчання втрачав короткомовність і обертався в живий підручник, що послідовно і докладно висвітлював чисто всі деталі. Оживав, веселішав, ставав меткий і молодший за свої літа, і його захоплення передавалося слухачеві.
Видужавши від простуди, Адам Григорович почав учити Олександра грецької та латинської мов. Попередніх занять на факультеті було досить, щоб швидко піти вперед, взятися до текстів з Платона і Цезаря. Одночасно Адам Григорович почав детальний, за широко розробленим пляном, так би мовити, «факультативний курс»: Бог і держава в творах Августина Блаженного, — оснований на першоджерелах.
Ознайомлення з стрункою і всеосяжною системою релігійного мислителя, з її світлим ладом і доскональною ієрархією цінностей, з духом непохитної віри в перемогу добра, який проймає вчення — від основ до увінчання, — викликало в Олександровій свідомості переворот. Уявлення про життя ґрунтовно змінилося: намість картини світу, як картини простору, що в ньому діють, згідно з законами діялектики, сили «самодвижної» матерії, з’явився живий образ світу, як священного твору, що його буття і розвиток підкоряються проводові, таємничому і мудрому.
Марксистська наука про боротьбу кляс, як рушійну силу історичного процесу, і про насильницьку видозміну суспільства, пов’язану з кривавим масовим знищенням «інакомислящих», почала видаватися Олександрові такою страхітливою дивоглядністю, що він, навіть заперечуючи деякі сторони Августинового вчення, як от приміром — недоторканність навіки заведеного ладу, — починав обурюватися при одній думці про деспотичний ґвалт над народом. Як можна було, порвавши з тисячолітніми релігійними, моральними, національними та іншими традиціями, так безжалісно потворити організм суспільства?! Замість того, щоб здійснювати зміну відповідно до закономірностей живої тканини його, себто зміну, якої суспільство потребує, — та отак нав’язують залізом, огнем, кров’ю — каліцтво, від якого воно обертається у вир з найпотворнішими формами сірого існування.
3.
Олександер швидко перейшов через відділ громадянської війни, серед якого стояла, ніби диктуючи огненний закон, «трьохдюймовка», гармата з підбитими колесами. Зрештою, став на порозі антирелігійного відділу.
Біля стіни, на розкладній драбині трудився Адам Григорович, одягнутий у незмінний сірий халат: прибивав нові плякати, на яких релігія була осмішена і «розбита» вщент. Наставивши цвяшок на квадратову згорточку паперу, прикладену до кутика плякату, він обережно стукав молотком.
Картина, що з–під рук роботящого чоловічка відкривалася на плякаті, мала такий сюжет: могутньою колоною, в тіні червоних прапорів, маршують робітники та робітниці з молотками, селяни та селянки з серпами, учені з книжками, вояки з гвинтівками. За ними біліє з одного боку село, а з другого боку фабрика димарями курить. Попереду колони стоїть драбина, обперта об хмари, і по ній збираються на небо нерозчісані комсомольці; вони хапають за бороду переляканого діда в окулярах, який опирається в хмарах босими ногами, аж великі пальці повиверталися на сторони.
