Шабля і стріла - Покальчук Юрко (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
—Я належу тобі, ти знаєш.
— Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому
світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось
зараз належати. Немає. Вже немає.
— І в мене немає, — сказав Айдар. — В мене, крім тебе, нікого немає. Вже
немає.
— Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого
гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що
ти надбав за життя.
— Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця
дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?
— Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома
проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна
подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.
—Де це? І що це?
— На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько
Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в
біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а
людей цих називають запорозькими козаками.
—Козак — це ж як казах..
— От бачиш! Є слова близькі, а що казах, що козак — аби товариш був добрий.
Мови нашої української я тебе почну вчити вже зараз потроху, поки
мандруватимемо, а там вивчишся, аби добратися. А що прізвища нема в тебе, то
завжди щось вигадається, ось хоч би Тушканом тебе назвати! Щось в тобі таки є від
тих ховрахів, яких ти так полюбляєш підстрілювати у степу. . Ну як?. Згода?
Айдарові стало на мить страшно полишити назавжди степ, полинути геть
кудись на чужину.
Але він подивився на Данила, який говорив весело, трохи збуджено і трохи
надмір весело, а зараз чекав доволі напружено на Ай-дарову відповідь. А якою
могла вона бути?
Лишитися тут в степу гнаним і цькованим, відщепенцем, проклятим своїм
родом?
Відмовитися від єдиної опори в навколишньому світі цьому, ось у цьому
світлоокому чоловікові, який став йому тепер ріднішим за всіх?
—Що мене питати, Данку? Разом — то разом. Тепер куди ти, туди і я. Все.
Данило обійняв Айдара за плечі і ще трохи стояв отак мовчки, а тоді сказав:
—Перш ніж зберемось в дорогу. . Є ще одне. Ми пролили чи
мало крові один за одного. Є у нас такий звичай на Україні: коли
двоє козаків, таких, як ми, знаходять отак один одного і відчувають водночас, що
віднині дорога у них спільна на все життя, то стають вони кревними братами, а в
нас кажуть — побратимами. . Вина в нас немає, най буде вода, то
природніше...
Данило зняв кинджал, витяг його із піхов і набрав у піхви води. Тоді кінцем
кинджала розрізав собі мізинець на лівій руці і вицідив у піхви з водою кілька
крапель крові. Тоді мовчки простягнув кинджал Айдарові. Той проробив те ж
саме.
Піхви були широкі, бо кинджал великий, і Данило кінцем ножа сколотив у
них воду і кров змішалась з водою.
Данило глянув на Айдара мовчки впрост, ніби в останню мить ще вивіряючи
або зазираючи крізь очі хлопця до нього всередину, і випив половину того, що було
в піхвах. Решту подав Айдарові. Той випив до кінця.
Погляд Данила потеплішав, але вираз обличчя у нього й далі був поважний.
Він підійшов до Айдара і поцілував його тричі навхрест, Айдар повторив його
дію.—Ось і все, Айдаре, — сказав, усміхаючись, Данило. — Тепер
в цьому світі ти не один і я не один. Нас двоє братів, розумієш?
Бо в тобі тече тепер частка моєї крові, а в мені — частка твоєї. І так
буде до самої нашої смерті, до кінця нашого, який би він де і коли
не був.
Немає у нас спільного бога, але чи є він взагалі і в кого він є, коли допускає
такі лиха над людьми? Але нехай. Є у нас спільне небо і сонце спільне, є спільні
зорі і спільний вогонь, є віра спільна в нас: моя — в тебе, а твоя — в мене. А це
міцніше за будь-яку іншу віру. Я чую в собі зараз подвійну силу, бо.людина повинна
хоч би у щось вірити, а якщо можна в когось, то можна вважати себе доволі
щасливим...
, — Зачекай, Данку, — мовив Айдар. — Я — кипчак, у нас свої звичаї. Я хочу, щоби й так, як мої предки, за їхнім звичаєм ти став моїм братом...
Він скинув з себе чапан, а потім сорочку і лишився голий до пояса. Данило
слідував його прикладу, чекаючи.
Айдар підійшов до нього й обійняв його, торкаючись худорлявим білим своїм
тілом могутнього торсу Данила.
— Треба, щоби відкритими грудьми ти торкнувся відкритих гру
дей брата, щоби нічого не стояло між нами, тіло проти тіла, і все.
А тепер віддай мені свою сорочку і свій чапан, а візьми мою. І зброю: візьми мої ножі, а мені лиши свої. І коней поміняємо. Ось і все.
Це означає, що кожен з нас живе, окрім свого життя, ще й життям іншого, що моє — твоє, що твоє — моє. Це рідкісний звичай у нас, але коли його вже
виконали, то цей обряд священний, і хто його порушить — смерть, як за зраду
рідного брата.
— Так само й у нас. Таке трапляється нечасто, а на зраду див
ляться ще гірше, ніж коли зрадив брата, бо побратима сам собі
вибираєш, брата ж бо доля вибирає.
І раптом Час зупинив свій стрімкий біг і застиг на місці. Саме в що
хвилину, в цю мить завмерло все, народжуючи нове, народжуючи початок.
Все, що нас оточує, — незмірна, велетенська загадка, і навіть коли не
сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас
— загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе
дорівнює всьому — камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з
повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.
Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить — це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу
людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому
житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме
прагнення творить світ.
Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди
лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість
своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке
дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає
межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж
широкою, і безмежність — це і є правда.
Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у
Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму — Айдарові.
Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не
дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і
розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то
колись та проросте.
Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще
вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже
знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до
найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті
згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він
самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.
