Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗

А Пушкін так небагато хотів від своєї дружини — всього нічого, як по великому рахунку! Претензії до сімейного життя у нього були аж надто скромні:

Але навіть і цим, найскромнішим і таким природним бажанням не судитиметься збутися.

Після весілля — такого романтичного, незвичайного, швидко почнуться будні. Звичайно ж, сірі, рожевих буднів не буває. А з буднями почнеться вперта, довготривала й виснажлива війна з тещею, яка мала погану (але, звісно, традиційну для всіх тещ всіх епох і чи не всіх народів) звичку — совати носа в життя молодих. Вважала, що без її мудрих порад вони житимуть зовсім не так, як треба жити. Наталія Іванівна як не старалася навчити зятя уму-розуму, але він чомусь брикався, не хотів приймати її дармові поради, які вона щедро видавала щодня на-гора. Як уже втрачав терпіння, стомлено скаржився: «Теща моя не унимается». Довго і вперто боровся поет з тещею, оберігаючи свою сім’ю, як суверенну державу, від чиїх би то не було зазіхань, (пхе, який банальний сьогодні конфлікт, вже навіть гумористи і ті почали уникати його висміювати), аж доки, даруйте, не відшив тещу від границь своєї сім’ї, і вона, образившись, хряпнула нарешті дверима: «Ну й живіть як хочете!» і залишила молодих у спокої, що й потрібно було молодим. Потім йому доведеться поповоювати ще й з рідною «женушкой».

Друзі його були невисокої думки про його дружину (вродлива — так, але ж у сімейному житті самою вродою ситий не будеш і на вроді далеко не поїдеш!), вважаючи її по уму й характеру значно нижчою середнього рівня. Дехто навіть називав її «глупенькой», але він не ображався, бо й сам був десь приблизно такої ж думки. Але ніякої трагедії в тому не вбачав, як і нічого особливого не чекав від своєї молоденької «женушки». Як кажуть, бачили очі, що купували…

А ще дозоляло хронічне безгрошів’я. А втім, у цьому вони були обоє рябоє. Як і в тому, з якою швидкістю вони залазили в нові борги.

Із свідчень пушкіністів: «Часто вспоминала Наталия Николаевна (вже після загибелі чоловіка) крайности, испытанные ею с первых шагов супружеской жизни. Бывали дни, после редкого выигрыша или крупной литературной получки, когда мгновенно являлось в дом изобиліе во всем, деньги тратились без удержа и расчета, точно всякій стремился наверстать испытанное лишеніе. Муж старался не только исполнять, но предугадывать ея желанія. Минуты эти были скоротечны и быстро сменялись полным безденежьем, когда не только речи быть не могло о какой-нибудь прихоти, но требовалось все напряженіе ума, чтобы извернуться и достать самое необходимое для жизненаго существованія».

Гірше, що йому доводилось постійно її супроводжувати на вечори і бали, що тяглися безконечною вервечкою (у деякі свята змушений був відвідувати по два бали в день), і він заздрив тим приятелям, у яких дружини не були красунями. І в той же час йому приємно було слухати, що дружина його красуня — це лестило його самолюбству. Але водночас скаржився, що в нього немає вільного життя, необхідного для письменника.

«Жизнь моя в Петербурге — ни то, ни се, — писатиме в листі до приятеля. — Заботы о жизни мешают мне скучать. Но нет у меня досуга, вольной холостой жизни, необходимой для писателя. Кружусь в свете, жена моя в большой моде; все это требует денег, деньги достаются мне через труды, а труды требуют уединенія… Путешествия мне нужны нравственно и физически…»

Він і їздив багато — Нижній, Казань, Симбірськ, Оренбург (Пугачевщина). Писав іноді з дороги радісно:

«…Уже чувствую, что дурь на меня находит, — и я в коляске сочиняю, что уж будет в постели».

Радів, що в нього така вродлива дружина, тішився неймовірно.

«…гляделась ли ты в зеркало и уверилась ли ты, что с твоим лицом ничего сравнить нельзя на свете? А душу твою я люблю еще более твоего лица…» І в той же час дорікав їй кокетством: «Недаром кокетство… почитается признаком дурного тона. В нем толку мало. Ты радуешься, что за тобой, как за сучкой, бегают кобели… есть чему радоваться!»

Між ними була фізична близькість, але не було духовної. «Она жила, как живут дети, без размышленій, без забот; для нея жизнь была рядом празднеств, балов, туалетов, прогулок — и, как только ей делали ласковое лицо, воображала, что ее обожают».

Зашморг на шиї поета почав затягуватись. Свою долю з юною дружиною поет явно почав передчувати, бо якось з дороги написав їй: «…знаешь русскую песню? Не дай Бог хорошей жены, хорошую жену часто в пир зовут, а бедному-то мужу в чужом пиру похмелье, да и в своем тошнит…»

Пересуди вже заганяли його в глухий кут, з якого не було виходу. Недаром він у відчаї писатиме у 1836 році: «Черт догадал меня родиться в Россіи с душою и с талантом. Весело, нечего сказать!»

Його становище у вищому світі ставало нестерпним. Досить було однієї іскри… І вона загрозливо зблиснула в листопаді 1836 року, коли він отримає анонімний пасквіль про те, що його вибирають в Орден Рогоносців і заодно історіографом цього малосимпатичного закладу.

Він повстав і рішив іти ва-банк!

«Я принадлежу стране и хочу, чтобы имя мое было неприкосновенно повсюду, где оно известно».

До кривавої розв’язки було рукою подати…

«Мой Ангел, кажется, я глупо сделал, что оставил тебя и начал опять кочевую жизнь».

В другій половині серпня 1833 року Пушкін знову подався в мандри — цього разу в село Ярополче — за сімейними обставинами. Із Санкт-Петербурга поїхав через Москву, далі до Звенигорода, потім на Волоколамськ, а звідти в Ярополче (тоді, як і тепер — Ярополець) в гості до тещі Наталі Іванівни Гончарової, яка все літо перебувала в селі, у своєму маєтку.

Дороги (польові путівці), як скаржився він у листах, були «скверныя», «меня надсилу тащили шестерней», до всього ж ямщики постійно «стращали меня грязными проселочными дорогами» і взагалі мандрівнику не щастило з каретниками, бо доводилось на станціях по кілька годин чекати коней. І все ж він з кожного міста писав дружині бадьорі листи, адресуючи їх в Санкт-Петербург, на Чорну Річку, на Мілерову дачу Наталі Миколаївні Пушкіній:

«Милая женка, вот тебе подробная моя Одиссея…»

Але про гостювання в тещі листа написав не в Ярополці, а вже повертаючись додому, з Москви, де зупинявся на кілька днів:

«В Ярополец приехал я в среду поздно. Наталья Ивановна встретила меня хорошо, как нельзя лучше. Я нашел ее здоровою, хотя подле нее лежала палка, без которой далеко ходить не может. Четверг я провел у нее… Она живет очень уединенно и тихо в своем разоренном дворце и (увага! — В. Ч.) разводит огороды над прахом твоего прадедушки [9] Дорошенки, к которому ходил я на поклоненіе. Сем. Фед. (керуючий маєтком Н. Гончарової — В. Ч.) водил меня на его гробницу…»

Не обминув і практичної сторони поїздки, повідавши, що оглянув стару бібліотеку в маєтку і відібрав десятків зо три книг (теща дозволила), застеріг, що вони прибудуть разом з варенням і наливками.

«Таким образом мой набег на Ярополец был вовсе не напрасен».

Ну й слава Богу!

Того року, як Олександр Пушкін побував у Яропольці в гостях у тещі, минала 135 річниця з дня смерті гетьмана Дорошенка. І хоч покійник за свого життя «больше всех» ненавидів руських, поет до праху гетьмана все ж таки пішов. І ходив, як сам у листі уточнив, не просто так, а — «на поклонение», і на тім спасибі!

Могила «прадедушки» виявилась занедбаною, це поета вразило й обурило. Не втримавшись, зауважив братові тещі про те, що могили предків «надобно почитать». Брат, відчувши себе незручно, вину поспішив звалити на сестру (хоч сам постійно жив у Яропольці і на відміну від сестри був ще й чоловіком): то вона, мовляв, така неуважна, прадіда свого не шанує (хоча покійний гетьман в такій же мірі, як і сестрі, був і йому прадідом), треба їй нагадати…