Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

– Тоді прошу за мною, графе! Карета чекає на нас.

– Дякую, графе.

Вони вийшли з кімнати, спустились по сходах. Служнику, який чекав на розпорядження господаря, Сен-Жермен пояснив, що повернеться вже по обіді, а також велів подати шубу та решту теплого одягу. Вулиця зустріла їх тьмяними сутінками, що мало нагадували ранок (навіть зимовий), та неприємним вогким морозом. Стулений вітер поривами задував із затоки, тому Сен-Жермен поквапився прикрити обличчя кошлатим хутряним коміром.

– Так, графе, наш клімат значно суворіший від того, до якого звикли ви, – недбало кинув Бестужев-Рюмін.

– У Санкт-Петербурзі я відчуваю це кожного дня, графе. І між нами кажучи, було б зовсім непогано, якби світлої пам'яті імператор Петер збудував свою столицю бодай трохи південніше…

Сен-Жермен спробував ввічливо посміхнутись, та його зупинив крижаний (як вітер) тон Бестужева-Рюміна:

– Воля імператора Петра Великого не може оскаржуватись, графе.

– Ну, звісно, звісно! Перепрошую, я не мав жодних намірів…

– Ваші вибачення прийняті до уваги. Тільки дивіться, не скажіть чогось подібного у присутності Її Імператорської Величності.

– Що ви, графе! Я безкінечно поважаю…

– Гаразд, поїхали.

Четвірка сірих коней прудко потягнула карету на санних полозах заметеними петербурзькими вулицями. Дорогою зовсім не розмовляли. Сен-Жермен закутався у хутряний комір шуби й намагався триматись якнайдалі від дверцят карети, Бестужев-Рюмін час від часу зиркав на нього зверхньо і трохи презирливо.

У царському палаці на Сен-Жермена вже чекали, бо одразу ж, без жодних зволікань відвели до невеличкої потаємної кімнати, де на стільці з високою різною спинкою сиділа на самоті Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна. Як завжди, вона була усміхнено-привітною, велично-поважною та непоборно-жіночною водночас. До Сен-Жермена звернулась зі щирим вигуком по-французьки:

– Месьє граф, ви вже із самого ранку такий смурний, немовби снігова туча! – і вказуючи на другий стілець, спитала: – Що сталось?

– Клімат, Ваша Величносте! – також по-французьки відповів Сен-Жермен, шанобливо цілуючи простягнуту до нього руку вінценосної дочки Петра. – Для незвичної людини клімат цей непереносимий…

– А-а-а, розумію, – кивнула імператриця й додала: – Бо я грішним ділом подумала, що ви, можливо, знов посварилися з графом Бестужевим.

«Тоді навіщо було посилати до мене саме цього гінця?» – подумав Сен-Жермен, але уголос мовив:

– В жодному разі, Ваша Величносте, в жодному разі! Навпаки, сьогодні його світлість Бестужев-Рюмін – то сама люб'язність.

– Не сердьтесь на нього, прошу! – Єлизавета Петрівна посміхнулась найбезневиннішою посмішкою. – Граф Бестужев дуже милий, просто він надто болісно сприймає спроби Франції забезпечити свої інтереси тут, в Росії. Тож і ставиться до вас надто сторожко.

– Ваша Величносте! Хіба ж я або хтось із моїх служників був помічений у контактах з послом французького двору месьє Шетарді?!

– Ні-ні, графе, що ви! Проте…

– Проте що?..

– Ви ж так багато подорожували, графе, а ваша французька мова така досконала… Мені іноді навіть здається, що вона досконаліша, ніж була у месьє Рамбура1. Я би сказала, найчистіша літературна мова.

– Неймовірно точне спостереження, Ваша Величносте. Але воно зайвий раз засвідчує, що я не француз.

– Чому?

– Бо мова кожного корінного її носія не є досконалою. Тільки коли людина вивчала мову по книжках, вона скидатиметься на літературну.

– Переконливо, месьє, дуже переконливо. Гадаю, граф Бестужев рано чи пізно теж зрозуміє це, а відтак більш не підозрюватиме вас у тому, в чому ви ніколи не були винні.

– Я теж на це сподіваюсь, Ваша Величносте.

– Але ж під час ваших подорожей ви бували у Франції? Париж відвідували, чи не так?

– Авжеж, Ваша Величносте. Загалом я багато подорожував найрізноманітнішими країнами…

– І від цього маєте величезну користь, якою, на щастя, іноді ділитесь з іншими!

– Ваша Величність мають на увазі подаровані мною притирання та іншу косметику?

– Так, графе, так!

Близько години теревеніли про чудодійні засоби омолодження, що їх Сен-Жермен люб'язно підніс у подарунок Єлизаветі Петрівні ще торік під час знайомства. Її Величність визнавала, що косметика має просто чудодійну силу впливу на здоров'я. Потім почала обережно випитувати, чи не привіз Сен-Жермен з таємничого Сходу ще якихось засобів. О-о-о, так, звісно – це еліксир молодості, який і сам месьє граф вживає час від часу! Тому він і прожив декілька століть, тоді як виглядає років лиш на сорок… А чи не згоден месьє граф поділитися рецептом диво-еліксиру з російською імператрицею?..

– Ні, Ваша Величносте, перепрошую – це неможливо.

– Ніяк?

– Ніяким чином, Ваша Величносте!

– А якщо я накажу схопити вас, ув'язнити у Петропавлівській фортеці та утримувати там, доки ви не видасте таємницю еліксиру?

1 Гувернер-француз, що у дитячі роки Єлизавети І виховував її.

– Це ні до чого не призведе, Ваша Величносте: адже компонентів еліксиру тут, в Росії, не дістати!

– Де ж ви їх берете? Може, ці трави ростуть у вашому тірольському маєтку Сен-Жермен? То в мене є армія, і я накажу завоювати Альпи, чи де там той Тіроль знаходиться!..

Сен-Жермен лише посміхнувся:

– Це також ні до чого не призведе, бо понад три дюжини компонентів еліксиру завозять із двох десятків країн Сходу, включаючи окремі індійські князівства і Китай.

– То я накажу завоювати Схід!

– Це, Ваша Величносте, не вдалося ще нікому – навіть Александру Великому. А під його рукою перебувало півсвіту…

– Подумати тільки: півсвіту!.. Він переможно пройшов таку відстань! Ви теж півсвіту об'їздили, вам теж пощастило. А от я, знаєте, бачила зовсім небагато… Більше того, все дитинство прожила то у Преображенському, то в Ізмайлшському.

– Перепрошую, Ваша Величносте, що це за міста?

– Це села, графе, всього лише підмосковні села… Вам так поталанило побачити заморські дива не просто на власні очі, але, так би мовити, у їх природному середовищі. І загалом, світ такий великий та несподівано розмаїтий… Тільки уявіть, графе: нещодавно мені доповіли, що Велика Британія – це, виявляється, острів! А я й не здогадувалась.

– Ваша Величність, либонь, жартують…

– Аж ніяк. Просто месьє Рамбур та отець Дубянський [31] були добрими вихователями, проте не навчали мене таких мудрених речей.

– Ну, Росія – то далеко не острів. І теж величезна держава… Ну, може, трохи менша, ніж колишня імперія Александра Македонського.

– Зізнаюся по секрету, графе: керувати такою величезною державою – це так важко, так важко, що без допомоги добрих моїх конферентів Шувалова, Воронцова, Бестужева, Черкаського, Трубецького та інших я би нізащо не впоралась! Адже то Кабінет міністрів, від якого лише суцільні прогріхи у справах, ліквідувати треба, то Сенату права повертати, то у справах Берг-колегії чи Мануфактур-колегії розбиратися… То те то се…

– Як же Вашій Величності не пощастило: весь час у справах та й у справах… – зітхнув Сен-Жермен.

– Ні, графе, все ж таки ви не уявляєте, наскільки це складно! Це вам не якийсь тірольський маєток…

– Ним керує найнятий мною управитель, доки я подорожую.

– І непогано керує, мені здається.

– Що Ваша Величність мають на увазі?

– Маєток Сен-Жермен приносить вам, графе, непогані прибутки… якщо ви й справді не варите золото з міді, як стверджує мій добрий граф Бестужев.

Погляд імператриці на мить загострився, проте Сен-Жермен лише розсміявся:

– Треба мати кмітливого управителя… як, наприклад, граф Бестужев – і тоді навіть з маленького клаптика землі у горах матимеш великий зиск!

Єлизавета Петрівна теж розсміялась у відповідь. Ще хвилин сорок розмовляли про прикрі труднощі державного управління. Між іншим, імператриця напівсерйозно запропонувала:

– А ви, графе, не погодились би найнятись до мене придворним алхіміком, як це бувало в минулому?