Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
Катерина Іванівна вилетіла з кабінету, голосно грюкнувши дверима.
Отакої, подумав Кирило Григорович, може, справді було помилкою запросити сюди матінку?.. Минуло лише пару днів, а його лагідна жіночка перетворилася на справжню фурію! Але в чім же річ?! Бідолашна матінка робить усе можливе, щоб сподобатися невістці. Як жінка практична, вона перемінила ледачу й неповоротку петербурзьку прислугу, що тільки проїдає їхні гроші. Тепер от Катерині допомогла з прибиранням – що ж їй ще треба?!
Ох, недарма кажуть, що невістка і свекруха в одному будинку не уживуться!..
Ох, ці вже жіночі ревнощі…
Ледь гетьман довів роздуми до цього місця, як у двері тихенько постукали, у кабінет зазирнула одна з «сиріток» і сором'язливо мовила:
– Матінка-графиня просить дозволу ввійти до пана графа. Можна?..
– Як же ж неможна?! Обов'язково проси!
Ну от: Катенька говорить, що ці нещасні дівчата нахабні й грубі. Все навпаки: з незрозумілої причини шляхетна пані перетворилася зі смиренної ласкавої жіночки на дику вовчицю…
У кімнату невпевнено ввійшла заплакана матінка.
– Синку, – почала графиня, – а жіночка твоя справді кровей царських?
– Зрозуміло, матінка, зрозуміло! Наришкіни – найшляхетніший князівський рід у всій імперії… А в чому річ?
– Занадто Катерина дріб'язкова й скаредна! Кричить, немов остання селянка на базарі. І скривдила вона мене дуже: я ж хочу як краще – труджуся як бджола, для тебе, Кирилко, кожну копійку заощаджую. А що тобі за прислугу підсунули?! Ой, Кирилко, кинув би ти її! А хочеш, я перед государинею імператрицею поклопочуся – і тоді ми твою Катерину в монастир запроторимо?! А тобі, Кирилко, вмить нову наречену знайдемо – крашу цієї! До того ж, дивлюся, якась вона худа й бліда: може, сухотна? І до всього іншого, ненавидить мене – а за що?!
– Я і сам нічогісінько зрозуміти не можу, матінко. Не знаю, що з Катенькою сталося – але її начебто підмінили, слово честі!
– Я тут вирішила речі коштовні в скрині поховати – так немає ж у вас скринь у достатній кількості!.. – продовжувала в тім же дусі Наталя Дем'янівна. – Довелося у вузли зав'язати, у кімнати порожні забрати й на замок закрити. Чи вірно я зробила, синку?
– Ну, забрали, то й забрали, – машинально повторив Кирило Григорович, усе ще перебуваючи під ураженням від витівок дружини. Як вона могла скривдити добру матінку?!
– От і я кажу – під замок… А речей, речей у жіночки твоєї – сила-силенна! Напевно, багато років збирала. Та було б що збирати: речі всі як одна нікчемні, зношені, тонкі, їх надягнути – ганьба суцільна… От я одежку стару сиріткам і віддала, щоб носили або на ганчірки пустили. Не пропадати ж добру, так?
– Так, мамо! Не розумію я вас, жінок: спочатку збираєте мотлох роками, а як інші забрали – то і край… А де ти їх взяла, до речі?
– У ящиках у дружини твоєї й взяла. Великі такі ящики, а речі там навіть не складені були, а на ціпках отаких хитрих розвішані. Коли їх знімали з ціпків, частина речей від старості порвалася – такі от тонкі та ветхі! А Катерина як у ящик цей полізла, так одразу заголосила, залаялася, то Париж якийсь, то Рим згадувала, то в істериці билася, то затихала. Що з нею таке? Не зрозумію!..
Очманіла думка майнула раптом в голові в Кирила Григоровича, і він поцікавився:
– То ви, матінко, в якому ящику дивилися? Поясніть, бо я не зрозумів.
– У великому такому, безглуздому, дивно поставленому, що у кімнаті в Катерини твоєї. Тут ще дівка її – ця ледарка Настасія як заволає: мовляв, не дам речі барині моєї брати! Довелося їй шмаганням пригрозити, щоб не суперечила… Правильно?
Тільки тепер до Кирила Григоровича дійшло, що ж насправді сталося в їхньому будинку.
– А чи ви, матінко, багато речей звідти взяли?
– Ой, Кирилко, зовсім небагато! Може, половину, а може, і менше половини. Я й обувку теж звідти брала, тільки от розміром мала обувка ця: жодній з моїх сиріток не підійшла… То ми назад усе поскладали. Напевно, дружина твоя дитячу обувку свою дотепер зберігає.
От біда, подумав Кирило Григорович. Через непорозуміння матінка перевела половину дорогих, просто безцінних туалетів Катерини Іванівни! Але ж Катенька їх місяцями чекала, із самого Парижа та з Рима виписувала… От біда! Добре хоч взуття недоторканим залишилось.
Але ненавмисно ж матінка це зробила?! Вона ж від чистого серця допомогти невістці намагалася…
– Ви от що, матінко: більше в кімнату Катерини Іванівни не заходьте й, заради всього святого, не прибирайте там! І взагалі, речей її не чіпайте. Добре?
– Добре, синку! Не стану більше там прибирати, нехай хоч мохом усе поросте! І речей її ношених не чіпатиму: ніякого задоволення немає мені від цих зойків так голосінь, немов за небіжчиком… І взагалі, Кирилко, я з нею бачитися не бажаю – ти вже вибач свою матінку за слова такі! Палац у вас, слава Богові, великий, місця всім вистачить, щоб віч-на-віч не зіштовхуватися ні вранці, ні ввечері.
– От і добре.
Побажавши синові добраніч, Наталя Дем'янівна пішла геть. А Кирило Григорович зрозумів, що сьогодні краще відсидітися в кабінеті, нічого не роблячи, аби тільки не вислуховувати чергової порції докорів за так зване «генеральне прибирання» від розгніваної дружини.
Наступні три дні матінка поводилася тихо, а на четвертий вирішила на стайні лад навести. Катерина Іванівна весь цей час із чоловіком не розмовляла, до їдальні не виходила, пославшись на хворобу.
Наступного тижня гетьман вирішив з'їздити до Батурина: треба було перевірити, як там справи з будівництвом?.. За чверть години після відданого розпорядження карету чомусь усе ще не подали. Кирило Григорович послав козачка Грицька довідатися, у чому справа. Грицько збігав на стайню й доповів, що карета, виявляється, зламалася, а ремонт попереду серйозний.
Ну що ж, подумав гетьман, от і добре, що матінка за наведення порядку на стайні взялася: виявляється, карета зламалася – а розпорядитися щодо лагодження нема кому!..
Оскільки поїздка до Батурина відкладалася, Кирило Григорович відправився попрацювати в кабінет. Проходячи через головну залу, звернув увагу, що подарований самою государинею імператрицею годинник з купідонами зник з коминкової полиці.
– Де годинник? – запитав у дебелої «сирітки», що вправно клацала горіхи в кутку зали. На що одержав загадкову відповідь:
– У сховищі.
Оце вже край, подумав Кирило Григорович, зовсім некерованою стала його Катенька, якщо від матінки речі ховає в якесь там «сховище». Треба буде з дружиною серйозно поговорити…
Тільки-но встиг подумати про це, як з дитячої долинув несамовитий жіночий лемент. Поспішивши туди, Кирило Григорович став мимовільним свідком того, як матінка звільнила від виконання обов'язків годувальницю свого наймолодшого онучка Андрійка – Лізоньку.
– Жени ти її до чорта лисого, Кирилко: у цієї дурепи молока нема, а я не хочу, щоб мій малюсінький онучок голодним залишився! – цим розпачливим криком Наталя Дем'янівна зустріла сина.
– Ой, пане, ой, неправда, є в мене молоко! – голосила Лізонька. – Я як погодую панича, то ще повний кухоль зціджую, от!
– Немає в неї молока, у брехухи цієї! Ця негідниця не годує його зовсім, тому-то немовлятко весь час спить, навіть кричати сил не має.
Лізонька розридалася, не маючи сил заперечити щось, і тепер лише мовчки розмазувала по обличчю сльози.
– Не дам прибрати Лізоньку!!! – заступилася за годувальницю Катерина Іванівна. – Вона і Натусеньку, й Олеся вигодувала, і ніяких проблем у неї не було ні з молоком, ані з будь-чим іншим!
Але матінка кричала голосніше від усіх:
– А ти, Кирилко, подивись на Ганну й подумай, у кого з них молока більше і з ким синочку твоєму краще буде!!!
І з цими словами втягла у дитячу дебелу пишну Ганну, налиті груди якої, визираючи з-під сорочки, нагадували два іігантськіх глеки. Кирило Григорович подивився на неї, перевів погляд на маленьку, аж мініатюрну Лізоньку… Хоч як шкода було розставатися з нею, однак питання було негайно вирішене самим гетьманом на користь матусиної протеже. Почувши вердикт, Лізонька впала непритомною.
