Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович (читаемые книги читать TXT) 📗
Між греками й скіфами часто виникали суперечки, які Любиця вмів швидко гамувати, та одного разу він, почувши галас у тісному натовпі серед стану, встряв і сам у змагання. Якийсь техніт, а чи купець насміхався:
— Що то за кумири ваші? Хіба то кумири? Вони й хоромів собі не мають. А в нас…
І почав нахвалювати хороми священної площі: й Зевсів, і Посідонів, й Аполлонів, і розкішні жертовники, й бронзові та срібні триноги, й тесані вівтарі перед кожним святилищем. А ви, варвари, тільки, мовляв, і знаєте хором свого Арея, якого називаєте Юром.
— А ви влітку світите голим тілом — ноги аж за коліна видно, гидко дивитися! — відповів еллінові котрийсь воїн.
— Зате ви п'єте кров убитого ворога! — повернув йому еллін.
— Хто се тобі казав?!..
— Ми всі знаємо. Й здираєте з убитих скіру на голові й шиєте з таких скір собі хламиди. Або ж робите з них утиральники.
Від такої образи всім косакам заціпило, й ніхто не міг здобутися на достойну відповідь. Устряли й інші греки, які вміли розмовляти по-скіфському, й почали повторювати всілякі вигадки про варварів, що ціле життя живуть на своїх возах і навіть не вмиваються.
Купатися в поході таки не було умов, і греки-посмішники брали гору.
— Де ваші жони? Обходитеся й без жін? — зухвало натякнув той самий техніт з гончарної вулиці.
Князеві Любиці хотілось пояснити грекам, що такий закон у скіфського воїнства — тримати жону в стані доти, поки вона виповниться, щоб не меншало люду в їхній великій землі. А непорожніх жін закони велять відправляти назад. Вигодувавши ж маля, жона знову приїздить до свого можа по нову дитину, бо так заведено серед воїв, які вже понад шістдесят літ, після перської навали, стережуть землю та яких елліни прозивають «царськими скіфами»…
Так хотів сказати сіверський князь Любиця Пугачич і вже був почав проштовхуватись до сперечальників, як раптом спинився. До нього тільки тепер дійшло, на віщо натякають осі ольбійці, й у животі йому похололо від нечуваної образи. Він розметав натовп і вхопив того техніта за барки:
— Що плетеш ти, цапе бородатий! Та то ж ви, греки, без жін обходитеся! Коли вам обридає жона, ви беретеся до молодих отроків! Не ми, а ви! В нас би за се — голову! Йди з-відсюду, аби-м я тебе тута й не видів, паскуднику!..
Вої, до яких теж тільки тепер дійшло, в чому їх винять греки, ошаліли й почали шмагати посмішників бичами й плазом мечів, а греки втікали, затуляючись, аж курява знялася по них на примерзлому сухому вигоні.
Іншим разом косаки почали доводити грекам, що грецькі кумири неправдиві й нечисті — змушують людей своїх брехати й калічити собі душу, а то й уподібнюватися хижим звірям на тих вурдалацьких святах, що звуться «орґіями». Греки щось там заперечували, й котрийсь вигукнув:
— Ми хіба самі собі кумирів повигадували?
Сьому грекові сказали:
— Ми — також не самі. Нам вигадали їх наші прадіди. Та якби нам ті кумири веліли чинити таке, як вам велять ваші, ми б смо вигадали собі нових!
І князь Любиця Пугачич се теж чув, а потім, коли стрівся з Великим князем, що навідався подивитись, як улаштовано табір, — переповів йому. Володар з підозрою поглянув на свого вельможа, та так і не зрозумів, до чого той хилить і нащо оповідає, хоч і був певен, що з доброго дива сей северин нікому нічого не каже, тим паче — своєму велителеві.
Соболь уторопав ту причту тільки тепер і роздратовано повторив Герміоні:
— Й що се дасть, як стану елліном?
Після тієї розмови з князем Любицею Великий князь наказав поставити й свою сторожу біля ольбійських брам.
— Для чого? — здивувався Любиця.
Але Соболь мов і не чув того запитання. Він сказав:
— Коли котрийсь воїн або чільник переступить бодай поріг — велю стяти голову! Хоч хай би він хто був!
І тільки по тому, як Любиці від несподіваного повеління скам'яніло обличчя, Великий князь розтлумачив:
— Щоб не було тих сварок.
Хоч на думці мав далеко не тільки се. Зовсім не се.
Й тепер, у ложу, розмовляючи з Герміною, Скіл-Соболь бачив перед собою те рудовусе й чуже, стерпле від зненависті обличчя. Було прикро, що теж належить до того дикого племені, й соромно за себе. Й він раптом усе розповів жоні, яка мовчки пестила пальцями його довгі чорні вуса.
— Варвари, — лагідним голосом проказала Герміона, й Скіл-Соболь аж підвівся й заглянув їй у вічі — настільки не в'язалось те слово з її голосом. Але вона так само тихо й незворушно лежала, до грудей укрита чесаним баранячим хутром, і дивилася на сволок, де грали жовті відблиски світильника. — Я не хочу, щоб ти був навіть басилевсом варварів, Скіле.
— А над ким же я володарюватиму?
— Над еллінами.
— Що?!
— Над еллінами.
Тепер у її голос уплелася ледь чутна тремка ниточка, й Скіл-Соболь нашорошився.
— Де ж я їх візьму? — спитав він, хоча все знав наперед і про все вже тисячу разів думав. І Герміона теж се знала, тому не відповіла на його непотрібне запитання.
— За три дні починаються Малі Діонісії, — сказала Герміона, й він не відгукнувся. Він знав, що то таке й навіщо Герміона говорить йому про Діонісієві торжества. — Щоб стати басилевсом над еллінами, треба й самому стати елліном.
Соболь знову ліг на узголів'я й відчув під потилицею м'яку й теплу руку Герміони. Герміона промовляла голосом його матері, й стало ніяково, що досі так грубо й, власне, по-дурному сперечався. Він поклав долоню на її пружне персо, й для неї се стало мовби новим поштовхом.
— Ти станеш елліном і владарюватимеш над усіма — й еллінами, й скіфами, — сказала вона. — Й хто не вклониться тобі й не визнає твоєї мови, хай буде робом, і діти його теж нехай будуть робами. З твоєю силою ти станеш найбільшим еллінським героєм.
— Як Геракл? — ніби жартома спитав Соболь і гигикнув.
Герміона кивнула головою, а Соболеві стало неймовірно соромно за те гигикання й по-дитячому бовкнуте слово, й він одвернув обличчя до високого бронзового світильника. Тоді думки заполонили його знову, й Скіл-Соболь віддався на ласку їхніх хвиль, які заколисували й змивали з нього все чуже й непотрібне.
Тоді Герміона тихим пристрасним шепотом промовила йому на саме вухо:
— Посвятися, чуєш?
То було слово, якого вони обоє боялися вимовити ввесь сей час, і яке так старанно обминали. Тепер слово вилетіло й його не владен був ніхто завернути. Соболеві пересохло в горлі, він устав, підійшов до низенького столика й напився розведеного вина зі здвоєного золотого ритончика. Й коли заговорив, голос його бринів дужо й дзвінко, мов у нутро тієї химерної судини з двома вінцями:
— Отой афінянин минулого літа, отой Протаґор, усе підбивав мене до раті з аґафірсами. Він казав, ніби Афіни споможуть мені й гоплітами, й зброєю, й трієрами, й чим завгодно. Я знаю, чого від мене хочуть Афіни: землі для нових поселень! Тепер я не дам їм ані клаптя землі. Я посвящуся, й Афіни схиляться переді мною. Хай тоді ставлять нові міста — тільки вже під моєю рукою!
Герміона захоплено слухала його відверті й рішучі слова, яких чекала вже так давно, тоді підійшла й притулилася до нього гарячим тілом:
— Афіни схиляться, Скіле! Ти зараз — наймогутніший у світі володар, а після того, як посвятишся, станеш напівбогом, і горде місто Афіни Паллади, й Спарта, і Корінф, і Мілет, і всі острови визнають тебе за свого володаря! А сі наші ольбійські евпатриди розводитимуть вино в твоєму кратері. А ті, афінські, будуватимуть тобі теремниці, а ввечері гратимуть на лірах і співатимуть оди на твою честь!
Він палко обійняв її і поніс до ложа, й уже на м'якій постелі Герміона крізь рожеву млість прошепотіла:
— А я буду твоєю басилісою, народжу тобі синів і митиму тобі ноги в золотій мивниці, коли входитимеш у наш таламус…
Соболеві на мить майнуло в голові, що Герміона в нього — третя жона, власне, й не жона, а наліжниця, бо мати заплатила її вітцеві два таланти срібла, отже, гетера, та се вже не мало значення, бо що було досі, належало скіфам, а що робитиметься відтепер, буде справжнім, еллінським…
