Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (книга бесплатный формат TXT) 📗
— Усе, все за гроші, Розо, — відказав Нахман. — А ти наш цілий скарб, тому й назвали тебе Золотою.
Колишній ворог єзуїтів польний гетьман Жолкевський здобув для єзуїтів перемогу. Раннім літом 1607 року після погрому рокошан Зебжидовського під Гудзовом він, відмовившись від парадного бенкету в кам'яниці Гуттера і переночувавши в Низькому Замку, другого дня, не знаючи ще нічого про вбивство Массарі, виїхав із Львова до Жовкви. Сповідник пані Регіни Жолкевської патер Лятерна випередив гетьмана на цілу годину: він мав полагодити з гетьманом важливу справу на бенкеті, Жолкевський не прийшов — і добре. Поки дійде до нього чутка про смерть венеціанського консула, поки гяів добереться до його серця, Лятерна з Регіною владнають справу в Жовкві. Удосвіта патер мчав бричкою Волинським шляхом.
Гетьман їхав попереду своєї хоругви на білому яблукастому коні. Він був понурий, пригнічувала його пролита братня кров, а ще більше — відчуття цілковитої залежності від Зигмунта III і Петра Скарги. Жолкев-ський не хотів домашньої війни, а мусив стати пацифікатором Речі Посполитої, гетьман наперед бачить програш, а все одно незабаром вирушить із своїм військом на Москву, він знає, що єзуїти, проти яких виступили рокошани, за рік-два обплутають щупальцями всю Польщу, і стане вона жорстокою для самих поляків теократичною державою, але битву під Гудзовом виграв для них. Хоробрий і славний воїн Станіслав Жолкевськнй став сліпим знаряддям у руках короля і Скарги.
Гетьман бажав тепер тільки одного — спочити біля дружини Регіни перед московським походом.
Засурмили сурми на всіх вежах Жовківського замку, широко відчинилася брама, на баскому огирі в'їхав гетьман у дитинець і здивувався вельми: попереду двірської знаті й служб йшов назустріч переможцеві з хрестом у руці патер Лятерна — львівський єзуїтський суперіор без резиденції, який досі перебивався на квартирах у побожних католичок, права рука Соліковського.
Кров ударила до обличчя Жолкевському: з чийого повеління? Патер Лятерна підвів праву руку, щоб поблагословити регіментаря, ліву з розп'яттям протягнув уперед для поцілунку; Жолкевський зіскочив з коня і, минаючи патера, злий і рішучий, подався до гетьманського палацу: вже й Соліковський посягнув на свободу гетьмана? У дитинці запанувала напружена тиша.
З парадних дверей палацу вийшла в довгій чорній сукні пані Регіна — сама, без супроводу дам, вона підбігла до гетьмана і впала перед ним на коліна.
— Прости, мужу, мені страшно було без тебе... Але ж ти карав ворогів солідасів Ісуса, то до кого я мала звернутися за сповідником, як не до покровителя єзуїтів його ексцеленції Соліковського? А патер Лятерна спокій вселяв у мою розтривожену душу і напоумляв. Мужу мій, як шляхтянка шляхтича, благаю: втиши свою нехіть до святого Христового ордену, бо тільки його слуги надихнуть наш народ на боротьбу проти великого схизматицького світу, тільки вони зуміють вселити мужність і ненависть в серця наших воїнів, яких ти завтра поведеш на Москвуї
Жолкевський нагнувся, щоб підвести дружину з колін, та вона схопила його за руки і, не встаючи, благала далі:
— Станіславе, сон мені приснився... Я бачила схрещені, немов рапіри, хрест і меч. Меч у твоїй руці, хрест — в отця-єзуїта. Поклянись мені на цьому місці, що даси згоду ввести до безбожного іудейського храму, якому не місце в християнському Львові, святих отців-єзуїтів, щоб вони дім свій мали, щоб ще один хрест звівся над нашим містом. Обіцяй, мужу, я не встану з колін, поки...
Жолкевський зрозумів: все це робота Соліковського. Зашморг затягнуто, відступати нікуди — сам знищив своїх союзників під Гудзовом. «А хто зна, — подумав, — може, так і треба... Може, справді, єзуїти — перст божий?»
— Встань, жоно, — мовив похмуро. — Встань. Я обіцяю.
Сеньйор єврейської гміни Нахман Ізакович вийшов на галерею свого будинку, який заступав готичну, невисоку синагогу, притулену задньою стіною до міської зброярні, й перед мовчазним понурим натовпом розірвав на собі камзол.
Плач і ридання дружно вдарились об мур гетто. Старі жінки зривали намітки з голів і рвали волосся, чоловіки били себе кулаками в груди, дівчата співуче голосили, підводячи над головами заломлені руки, перелякані діти верещали — лемент, якого не бувало й під час погромів, пронісся над усім містом і раптом стих: Нахман застебнув камзол.
— Браття, плач не допоможе, тільки один бог, — він підвів руки й звернув до неба балухаті очі. — Ні одна сльоза хай не впаде більше з ваших вій, ні одна рука хай не сягне по камінь — влада прислала нам оцей страшний рескрипт, а всяка влада од бога. Тож помолімся йому, щоб зм'якшив свій тяжкий присуд. Молімся!
Єврейська громада разом упала на коліна, шепочучи, викрикуючи й виспівуючи псалми Давида, припав обличчям до поруччя галереї і Нахман, та ненадовго, він випростався і вийняв з кишені магістратський рескрипт.
— Браття, слухайте всі, що з божого повеління записано в цьому панствовому документі. В ньому записано, що євреям не можна мати в християнських містах своїх божниць...
— Ой вей, ой вей! — застогнав натовп.
— Ша! — викинув руку Нахман. — Рескрипт гласить, що італійський будівничий Павло Римлянин не міг збудувати нам цієї синагоги, бо як може християнин будувати єврейські святині? То коли він не міг збудувати, то, значить, не збудував, а коли не збудував, то її нема...
Здивований натовп мовчав.
— Дивуєтеся, куди ділась? А це не синагога, це молитовний дім родини Нахмана Ізаковича, яку спорудив він, або його батько, або його брат — сказано ж. що не Павло Римлянин!
— Йо, йо! — загомоніла юрба. — То справді молитовний дім пана сеньйора!
— Ша!.. Але в рескрипті львівського старости сказано ще й таке, що я незаконно взяв під свій молитовний дім плац, на якому колись стояв кінський млин одеського старости...
— Ну і що? — почувся вигук.
— Що — ну і що? Ша... Нам не можна ставити синагоги, і нам Павло Римлянин її не поставив. Так записано чорним по білому. Але ми незаконно забрали плац, і його треба в старости викупити. Нині треба викупити, бо завтра прийдуть сюди отці-єзуїти, здеруть із стіни священний сувій Мойсеевого П'ятикнижжя, винесуть стіл для святого письма, поламають свічники, перевернуть бочку з водою для миття рук, позривають світильники із стелі і залишать тільки лавки, а на даху поставлять хрест. А ви — ну і що...
— Ну то що? — знову впало з натовпу.
— Як ви питаєте, то я відповім: складайте зараз гроші на цей ось столик, біля мене!
Ніхто не зрушився з місця.
Тоді з гурту, з-поміж людських ніг, виповзла навкарачках жебрачка Хайка, яка жебрала під синагогою, підвелася й потюпала до галереї. Вийняла з великої торбини меншу й подала її Нахманові.
— Що — ну і що? — повернула голову до людей. — Я мушу дати, бо як заберуть синагогу, то де буду жебрати?
Євреї опустили голови, сеньйор Ізакович висипав з Хайчиної торбини на столик мідяки й срібло, порахував, потім глянув на людей і докірливо похитав головою.
— Вей мір, як не соромно — бідна Хайка пожертвувала дев'ять золотих і шість грошів, а ви — в шовкових мантіях, в оксамитових ярмулках — не хочете витрусити кишень? Ну-ну, Хайка зрозуміла, що не буде мати де жебрати, а чому бургомістр кагалу не подумає, де буде правити суд? А шкільник куди буде скликати правовірних на молитву? А де правитиме службу рабин? Де помолиться за добрі торги купець, де різник, шапкар, золотник випросять у бога удачі, де, врешті, грішник відмолить свої гріхи? Де, питаю? А грішні ми всі, всі!
Спочатку поодинці, а потім дружніше підходили євреї до ганку і кидали на столик гроші, купа коштовного металу росла, росла, а коли пройшла вся громада, знову притюпала до Нахмана Хайка і спитала:
— А ти святий, Нахмане, що не даєш нічого? Сеньйор не відповів. Повернувся, зайшов до кімнати, а потім вийшов — не сам. Поруч з ним стояла струнка чорноока жінка з довгими гебановими кучерями — Роза Нахманова, про красу якої говорили у всьому старостві.
