Клеркенвельські оповіді - Акройд Питер (книги без сокращений txt) 📗
Не встиг він почати розповідь про наступну реліквію, як побачив знайомого. Помічник настоятеля церкви Святого Варфоломія перейшов вулицю та повернув за ріг; Умбальд одразу ж упізнав Вільяма Ексмю: вони познайомилися на великому святі, що було влаштоване на честь «днів любові» лікарень Лондона. Він також вважав його ворогом, оскільки саме Ексмю впровадив перевірку зібраних продавцями індульгенцій пожертвувань для їх установи; саме Ексмю наполягав на системі точного підрахунку. Умбальд був зараз зобов'язаний вести підрахунок усіх тих, кому він продав індульгенції, що зменшувало його шанси на власний заробіток.
Ексмю чекав на розі вулиці; від поглядав на всі боки вулиці Чіпсайд і постійно то засукував, то розправляв рукава свого одягу. Умбальд припустив, що він прийшов у зазначений час Отже, хто, окрім Емнота Галінґа, може підійти до нього? Умбальд знав цього ерудита в обличчя, адже він знав усіх відомих людей міста. Вважалося, що Галінґ практикує чорну магію, а свої знання спрямовує проти блага церкви. Чому ж зараз він перебуває у супроводі помічника настоятеля?
Умбальд узяв свій капелюх, словами «Нехай Бог змилується та подарує вам легку смерть» привітав кількох людей із натовпу, що зібрався навколо нього, і повільно пішов у напрямку рогу вулиці. Продавець індульгенцій зупинився під Батоговим Деревом та прислухався.
— Чому ти захотів зустритись у такому людному місці? — Ексмю навіть не дочекався привітання «Бог з нами!».
— На нас тут не звернуть уваги» — відповів Емнот Галінг. — І я маю багато чого тобі повідомити.
— Про що саме?
— Про такого собі Томаса Ґантера.
— Ґантера? — Ексмю був здивований черговим згадуванням цього лікаря, але він не подав виду. — Хто такий Ґантер?
— Він практикує медицину у Баклрсберрі. Я розмовляв із ним під час обіду. Але він знає все, — і Емнот-Галінґ розповів Вільяму Ексмю про розмову в харчевні Роджера Верського.
— Чиї імена назвав лікар? — спитав його Ексмю.
— Законника. Вавасюра.
Ця новина знову стурбувала Ексмю, але йому знову вдалося приховати свої почуття.
— Цей лікар, Гантер, простий балакун. І до того ж, боягуз.
— У харчевні він розповів мені про п'ять кіл.
— Емноте Галінґ, тримай язика за зубами та не висовуйся.
— Я йому нічого не сказав. Але він знав про пожежу в церкві Сент-Майкл-лє-Керн, хоча вона ще не сталася. Звідки він це знає? Він не один із приречених.
— Тихіше, заспокойся. — Ексмю ретельно обмірковував ситуацію. — Подумай, які у цього Ґантера можуть бути наміри. Його воля незаконна.
— І що це значить?
— Він бажає нашої смерті.
— Але ми не можемо померти.
— У духовному сенсі — ні. Але нашу роботу на землі ще не закінчено. Його розмови мають припинитися. Треба покласти край його жовчності.
— Але він завжди був добрим до мене.
— Він замилює тобі очі, Емноте. Повір мені. Його пастки сіють тільки смерть.
Вони вирушили вздовж Чіпсайда в напрямку стапелів; продавець індульгенцій більше не міг непомітно стежити за ними.
— Емноте, чи відомо тобі, що коли нам хтось заважає, то на ньому буде Боже прокляття?
— Богові не потрібно проклинати його. Він уже достатньо проклятий. — Між ними виникла напружена тиша. — Так що там робити?
— Тобі — поки що нічого. У мене є для тебе інше завдання.
— Стосовно?
— Майлз Вавасюр. Він турбує мене. Він дізнався про нашу святу віру. Майлз підслуховує під дверима. Він притулився до землі, наче жайворонок, що вмирає, чи налякане курча. Він законник. Якщо ти вийшов із такого гнізда, тобі ніколи не забракує слів. Він базікає. Він шепоче. Йому треба закрити рота. Його гомін потрібно вгамувати. Ти ерудит. Ти знаєш французьку. Vous estes sa morte. Ти маєш не тільки загнуздувати коня. Ти маєш приборкати його навічно.
Емнот насторожився.
— За кого ж мені тремтіти: за себе чи за нього?
— Вбити означає бути вільним. Ми стоїмо над законом. Ми — царина любові. Коли любов міцна, вона не знає закону, — це була встановлена доктрина приречених, яка означала: вони можуть безкарно вбивати стільки, скільки цього вимагатиме їхній інстинкт або настрій; потім вони сповнювалися божественного подиху всіх істот та ставали священними. Бог убивав своїх створінь щомиті. Але приречені не могли вбивати заради прибутку або через злобу; отже, справа Майлза Вавасюра була сумнівною. — Емноте, я знаю, ти відданий душею і тілом. Чи відома тобі якась таємна та смертельна отрута?
— У мене є засоби, за допомогою яких я можу…
— Благаю Бога, щоб ти використав їх якомога скоріше. Нехай Господь буде з тобою. — Ексмю завзято почухав руку, — Я покладаюсь на Бога. Але на тебе покладаюся ще більше.
— Саме цього ви й бажаєте?
— Обріж повідь і відпусти його.
— Отже, я маю принести йому смерть?
— Господь із нами, — Ексмю підвів очі до неба. — Ходімо. День швидко минає.
На широких вулицях здіймався вітер, і вони, закутавшись у плащі, швидко вирушили в напрямку собору.
Продавець індульгенцій повільно йшов по Вуд-стрит, розпочинаючи знайому тужливу пісню: «О Єрусалиме! Єрусалиме! Де жаль? Де покора?» але для Емнота Галінґа та Вільяма Ексмю все це було не більше ніж завивання вітру.
Тільки-но Ексмю повернувся до своєї келії у монастирі Св. Варфоломія, він дістав перо та пергамент; у мерехтливому світлі лойової свічки недбало написав листа, що призначався Томасу Ґантеру, помешкання над вивіскою у вигляді ступки на Баклерсберрі, біля церкви Св. Стефана в Уолбруці. «Вітаю тебе, мій надійний та любий друже, — він попросив Ґантера зустрити автора цього листа у лісі біля Кентістоуна, на світанку, — щодо різних значних справ, які стосуються тебе, а саме: вогонь загрожує деяким церквам Лондона. Там на тебе чекатиме звістка від друга, котрий поділиться із тобою думками з приводу справи, що стосується твоїх інтересів і безпеки. Більше я писати не буду; але маю намір написати тобі ще раз, після нашої зустрічі, й навести справжні докази того, що я тобі передам. Хай Бог тебе боронить. Nota bene: Я обрав ліс Кентістоун через те, що там напевно нас ніхто не почує та не помітить. Упізнаєш мене, як побачиш».
Він покликав гінця та вручив йому пені за доставку листа, суворо наказавши доповісти адресатові, що лист відіслав незнайомець.
Розділ двадцятий
Оповідь шкіпера
Шкіпер Ґілберт Рослер зупинився біля заїзду для мандрівників; хоча зараз він і мешкав у Лондоні, йому подобалося постійно змінювати компанію, де кожен мав власну історію та потрапляв у пригоди; заводили його мандри й далеко на північ, аж до самої Ісландії; бував він і в Німеччині, й у Португалії; ходив він морем і до Генуї, а звідти — на острів Корфу; водив він свого корабля за різних часів на Кіпр, острови Родос та до Джафи. Однак у розмовах зі своїми випадковими знайомими він сягав найвіддаленіших, невідомих йому земель.
Його заїзд, розташований у провулку Св. Лоренса, було помічено звичайною для такого роду місць ознакою — вивіскою над дверима; була в тому готелі звичайнісінька спальня, в ній — сім висувних ліжок, в яких мандрівники спали по двоє. Для Ґілберта Рослера то було найбільш звичне відчуття на суші, бо так само відбувалося в нього в корабельній каюті; він називав ліжко «койкою», а компаньйонів — «помічниками». Спали вони оголеними, як того вимагав звичай. Та нагота не завдавала ані сорому, ані ніяковості; і взагалі, кажуть, нібито навіть змія злякається виду оголеного чоловіка. Іще нагота чомусь завжди асоціювалась із карою та убозтвом. Проте таким чином усі мандрівники охоче долучалися до спільноти оголених як до всього людяного. Ліжко можна було згодити на ніч за один пенні, або за шестипенсовик — на тиждень. Господиня, дама Маґа, мала й три окремі кімнати із засувом та під ключ, які можна було зайняти за шилінг на тиждень. Маґа страшенно боялася пожеж, як і всі домовласники Лондона. Оскільки найчастіше причиною пожеж ставало полум'я зі свічки, як воно займеться на соломі, пані Маґа утримувала всі свічки у себе; вона запалювала їх щоночі, а потім гасила годиною пізніше, як наставала темрява. Кілька місяців тому вона довірила шкіперові цю місію, бо її гідність не дозволяла їй ходити поміж голих чоловіків у спальні. Вона брала з нього лише два шилінги на тиждень за пансіон за кращим столом в залі заїзду. Ґілберт заробляв собі на помешкання та харчування транспортуванням баржею вугілля вгору річкою Фліт. Він плавав од причалу на провулку Сікоул-лейн, що в гирлі ріки, та на північ до лісів Кентістоуна чи містечка Кентіш, де ковалі заснували власне селище.
