Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Погода тим часом хутко псувалася, мжичка посилювалась. Петро Дорофійович відчув, що в нього вже мокрі плечі, а місцями й спина. Пориви холодного вітру наростали, він почав на коні промерзати. Повернув би додому, але згадав, що комусь з дітей не дістанеться хвостика, і поїхав у рідкий чагарник, де, бачив, бігали зайці. Траплялися серед них і вже наполовину білі — відчуваючи, що зима вже ось-ось, не за горами, а за лісами на обрії, і щоб вона не застала їх зненацька, зарані готувалися її зустріти в білих шубках, невидимих на білому снігу. Буває, що зима забариться, і тоді білі зайці на рудій жухлій траві здалеку себе викривають і в першу чергу гинуть у вовчих зубах, бо серед багряного листопаду їм, білим, сховатися ніде.
За одним з таких, наполовину вже в білому кожушку, і спрямував Гнідка. Довговухий кинувся до рятівного ліска. Заєць був нічогенький, нагуляв за літо вагу. Дорошенко пустив коня йому напереріз. Заєць зник в низинці. Полювальник подумав: доки сірий її пробіжить, він, горою скоротивши шлях, вже чекатиме його на виході з видолинка, біля чагарів. І встиг першим. Ще мить, і з низинки, як очманілий, вилетів сірий, високо закидаючи на бігу довгі задні ноги, ледь чи не перекидаючись через себе. Петро Дорофійович притис приклад до плеча, спіймав довговухого на цівку рушниці, але вистрілити не встиг, бо з-за куща напереріз зайцю вискочив вовк.
«Еге-ге, — подивувався Дорошенко, — виходить, на цього зайця є ще один полювальник? Ну й лови у мене назрівають…»
Вовк був здоровенний, як півтеляти завбільшки, і когось йому нагадував. Ба, ба, та це ж той… Що взимку у вікно до нього заглядав. Він, вовчище з розпанаханим вухом.
Треба було б стріляти вже по вовкові, але Дорошенко чомусь — сам потім дивуватиметься — опустив рушницю. А заєць навіть не встиг і загледіти, звідки на нього звалилась ще одна біда, як вовчі щелепи зімкнулися на його спині… Крикнув довговухий востаннє — пронизливо, якось по-дитячому, почувся хрускіт його кісточок, і все стихло.
Густо сіялась мжичка, груди і спина в Дорошенка вже були мокрими, а він сидів на коні (у вухах все ще лунав передсмертний дитячий крик зайця), не відчуваючи навіть холодного вітру, що пронизував його наскрізь. Мокрі голі дерева плакали, кінь струшував з себе вологу…
Вовк спровкола повернув голову, подивився на Дорошенка і неквапом пішов у чагарі, несучи в зубах мертвого зайця… Дорошенко ще міг би йому вистрілити в зад, але не став того робити, зачудований сміливістю сірого розбійника. І його нахабністю.
Вовк зник за кущами…
Мжичка вже переростала в дощ, по лицю Дорошенка дзюрили дощові патьоки, заливали очі, й вони щеміли, він мокрим рукавом намагався їх протерти. Вітер посилювався, гуло в степу. Петро Дорофійович повернув коня до села, вже не відчуваючи холоду, тіло наче закам’яніло.
Додому дістався геть закоцюблий і мокрий, сухого рубця не було. Зуби дрібно цокотіли, він нічого не міг з ними вдіяти.
— Та ти ж увесь мокрий, як хлющ, — жахнулася Агафія і притьмом заходилася стягувати з нього одіж, що липла до його тіла. — У твоєму віці ще не вистачало застудитися… Восени мжичка з холодним вітром — гірше морозу взимку… Господи, хоч би груди не застудив…
Груди він якраз і застудив.
Всю ніч не міг зігрітися, хоч Агафія і витерла його спиртом, вовняною хусткою обмотала та кожухом вкрила, але він все одно тремтів і не міг зігрітися та все скаржився, що йому холодно… що йому холодно… що йому холодно… Зуби дрібно цокотіли. Всю ніч його тіпала пропасниця, Агафія насильно — пити він не хотів — влила йому в рот царського вина, але й воно не зігріло чоловіка. З’явився сухий надривний кашлюк, Петро Дорофійович скаржився на тупий біль у грудях і в боці, дихав важко, з тонким присвистом. Горів.
Вранці Агафія послала за сільською знахаркою, бабця причовгала, сама ойкаючи та скаржачись на свої болячки. Ніби її для того й було покликано, оглянула хворого, похитала головою.
— Летюча пропасниця в твого судженого, — шепнула Агафії. — Трудно її буде спиняти, ой, трудно. Либонь, Дорофійович вже й догорає. І чого він в таку негоду пішов на охоту?
— Так зранку ж було сонце…
— Було та загуло. В таке времня погода по сім разів на день міняється. А коли намокнеш, а вітер холоднющий до кісток пробирає — худо буде. Ой, худо. Та й не парубок він, — перехрестилася. — Як Бог дасть, так і буде. Може, він Дорофійовича вже до себе забирає — нам Господні наміри невідомі. Я зілля приготую, але… Поки що він при пам’яті — дітей приводь… Прощатися. Та й сама попрощайся, скажи йому…
— Ой, що ж я маю сказати! — заголосила Агафія.
— Не голоси, він ще живий. Та, може, й чує. А кажи йому… Що хочеш скажи. Що за життя не встигла йому повідати…
— Головне, як я його люблю, — я йому сказала…
Як чоловік з гарячки виринав, то все клопотався, чи з добутих ним зайців познімали шкурки?
— Щоб дітям не забули хвостики дати…
Злякані діти стояли біля батька, а він їх вже й не впізнавав. Тільки раз за добу виринув з полум’я, що його терзало й пекло, при тямі до жони обізвався. Власне, поскаржився, що болить йому…
— Що болить? Де болить?..
— Душа, — хрипів надсилу і важко. — Що залишаю дітей своїх пізніх такими малими та дрібними — кого підлітком, а кого ще й малям… Стривай, почекай, — комусь казав невидимому, хто, певно, вже тягнув його за собою. — Зараз підемо. Ось ще тільки запитаю…
Проте запитати не встиг. Губи ще ворушилися, він силкувався щось сокровенне сказати наостанку, але голос вже його залишив, злетівши з уст у вічність…
Ковтаючи сльози, Агафія низько схилилась над чоловіком і по шевелінню губ збагнула, що він востаннє у житті її прохав… А збагнувши, посміхнулась (що їй те коштувало!) і заспівала, як заридала:
Певно, вгадала і уволила його останнє прохання, бо він заусміхався, з останніх сил ще втримуючись у цьому світі, кивнув їй, жоні, та дітям на прощання віями, і тієї ж миті його очі навічно закрились, він полегшено зітхнув, що юдоль його земна нарешті скінчилась, і застиг умиротворений та спокійний…
А Солодка Гапочка, похитуючись, чи плакала, чи співала:
За життя Петро Дорофійович любив намугикувати цю пісню, і вона, слухаючи її не один раз, непомітно й вивчила і тішила його неймовірно, коли співала — не так піснею тішила, як мовою його рідною, що злітала з її рожевих губок…
Лежатиме Дорошенко в труні такий молодий, ані тобі сивини, лице біле, вуса чорні. Козак!
— Ой, Божечку ж мій, Божечку, за віщо ж така несправедливість? — причитатиме Агафія, забувши, що смерть ніколи не буває справедливою, — до добрих, звичайно, людей.
Все Ярополче прийде того дня до церкви Святої Параскеви, де відспівуватимуть небіжчика. За життя ярополці шанували Петра Дорофійовича, як «зело доброго» до них, захисника їхнього й покровителя, тож і щем прощання з ним був щирим і сердечним.
— Як нам без Дорофійовича жити далі? — бідкались селяни.
— А як мені без Петруся мого жити? — кричатиме Агафія і втрачатиме свідомість, і її відливатимуть водою.
А біля труни разом із заплаканою матір’ю, враз постарілою, колись стрункою, а в ту мить згорбленою старою жінкою стоятиме четверо дітей. Старшому в рік смерті батька виповниться тринадцять, середньому синові — десять, найменшому — вісім, дочці — чотири рочки…
