Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
От, до речі, її Петруша: рідна російська кровинушка, син обожнюваної сестри… Але погляньте тільки, у яке некероване неприборкане страховисько, здатне налигатися і з приводу й без приводу, на якого грубіяна, що позаочі лає свою благодійницю, перетворило Петра Федоровича прусське виховання!.. Єлизавета Петрівна запросила його в Росію, наблизила, дала все, аж до дружини – а він, невдячна скотиняка, методично перетворює палац на хлів… або, точніше, на псарню!!! І головне: дотепер не може подарувати їй спадкоємця чоловічої статі…
І Катерина Олексіївна теж штучка: скільки можна вдавати із себе недотику й скаржитись на чоловіка?! Ну, подумаєш – солдафон і п'яниця! Ну, не надто приємно – але ж це не дає їй ніякого права постійно заявляти: «Великий князь Петро Федорович байдужий до мене…»
Ех, Катю, Катенько: усі знають, чия ти дочка! Мати твоя, маючи чоловіка-солдафона, хоч і шляхетних кровей, але так і скаче з однієї постелі в іншу. Ти сама начебто розумна – і раптом не можеш заманити в любовні тенета таке доросле дитя, як Петро Федорович, що дотепер бавиться грою в дерев'яні солдатики?!
Ех, хто ж вас, пруссаків і всяких інших німецьких князьків, розбере!..
Плин думок Єлизавети Петрівни був перерваний гучним шумом іззовні. Слідом за тим вхідні двері репнули під ударами, з жахливим гуркотом злетіли з петель, і з дверного отвору до зали влетів високий стрункий юнак у брудній мереживній нічній сорочці з найтоншого батисту. Зап'ястки його тонких гарних рук були стерті в кров залізними кайданами, гнівний погляд спрямований, здавалось, у саме серце імператриці…
– Негайно схопити самозванку!!! – крикнув він, указуючи на государиню. – У фортецю її!!! У Шліссельбурга! Заточити заразом й усіх, хто з нею!!! Заарештувати!..
Моторні солдати кинулися до імператриці, затисли їй рота так, що важко стало дихати, підхопили під руки. Зала наповнювалася озброєними до зубів вояками, вдягненими у дивовижні куці мундирчики. На спині в кожного красувалися дві вишиті латинські цифри: «VI».
– Куди її?! – звернувся до незнайомого юнака офіцер, на погонах якого були ще й великі літери «І».
– Я же сказав: у Шліссельбург!. Утім, ні: відправте її в монастир, як і хотіла моя бідолашна матінка! Тільки в глухий монастир, щоб подалі від столиці – ясно?!
– Так точно! А цих?
Офіцер широко повів рукою, вказуючи на полонених гостей.
– У каземати! А хто пручатиметься – стратити!!! Стратити негайно!..
Почувши це, Єлизавета Петрівна запекло мотнула головою. У такий спосіб позбувшись руки, що затискала рота, государиня запекло закричала:
– Ні-і-і!!! Ні-і-і!!! Тільки не в монастир!..
Парубок у брудній батистовій сорочці нагло зареготав, сів на казна-звідки виниклий трон і піджав під себе брудні босі ноги.
– Охорона, охорона!!! Заарештувати бунтівника!!! Хто ти такий і що собі дозволяєш?! – крикнула государиня. Втім, ніхто не прийшов на допомогу. Тупа безлика солдатська череда, що наповнила залу, вдоволено зареготала.
– Послухай-но, самозванко: я законний спадкоємець престолу!
Шум миттю змовк. І охорона, й заарештовані гості немов по команді впали на коліна, по залі поповз лиховісний шепіт:
– Іоанн Антонович!.. Це ж він… він самий!.. Шліссельбурзький бранець власною персоною!..
Перелякана Єлизавета Петрівна окинула пильним поглядом нахабного молодика, що з ногами вліз на її трон.
– Цього не може бути!.. Іоанн Антонович, ви ще зовсім малі…
– Неважливо. Я виросту, тоді й відправлю вас у монастир. А хто мені перешкодить? Хто, я вас запитую?! Нехай хоч хтось відповість!!!
Повзучий шепіт змовк, у залі запанувала могильна тиша. І з новою силою гримнув звучний голос спадкоємця Брауншвейзької династії:
– Можна подумати, пані, у вас є альтернатива з дому Романових!.. Великий князь Петро Федорович?! Або його дружина – Велика княгиня Катерина Олексіївна, зневажувана вами ж німкеня із зубожілого роду?! Не сподівайтеся, ця пара не подарує вам спадкоємця!!! Після вашої недалекої кончини вони поб'ються між собою, тоді або Катерину чоловік отруїть, а вона чоловіка відправить у монастир, або навпаки – він ненависну жіночку відправить, а вона отруїть!.. І тоді я прийду до влади!!! І відіграюся на всіх собі на втіху!!! Що відповісте на це, мила моя Єлизавето Петрівно?!
Вона вбито мовчала, зібравши в кулака всю волю, аби тільки не подумати про неї!..
– Отож! Збирайтеся в монастир, пані, не вдасться вам прикритися спадкоємцем романовської крові…
І тут сталося найжахливіше: скинута імператриця не втрималася й подумала про неї – про Августу!!! Миттєво прочитавши її тривожні думки, молодик на троні аж здригнувся від несподіванки, витріщив очі, заскреготав від злості зубами й, витягнувши брудну шию, люто проревів:
– Ах, он як?! Дочка улюблена?! От ти, виходить, як?! Та я ж її!..
Зрозумівши, що зараз станеться, Єлизавета Петрівна чи то від цілковитої безвиході, чи від переляку (а може, від того й іншого разом!) заволала:
– Олесю, Олесеньку, врятуй нас!!! Урятуй мене і кровиночку свою рідненьку!!! На допомогу, друже, на допомогу!..
І немовби пробиваючись крізь товсті стіни ненависного монастиря, до слуху імператриці донісся до болю рідний баритон:
– Я тут, моя панночко, біля дорогоцінних ніжок ваших! Я тут, не плачте, я з вами!.. І завжди з вами залишуся!.. Навіть якщо проженете – і тоді душею буду біля вас, стану охороняти сон ваш від жахіть і всякої погані, дорога моя панночко…
Імператриця відкрила очі. Був самий початок ранку, вона лежала на ліжку у своїй опочивальні, біля дверей стояла охорона, у кріслах спали фрейліни й лейб-медик, а поруч її ніг сидів вірний Олексій Розумовський.
– Боже, яке щастя!!! Це сон, усього лише сон!.. Страшний, страшний сон!.. – прошепотіла імператриця.
– Так, моя панночко, усього лише сон.
– І вона!.. Бідолашна дівчинка!..
Втім, розсудливість перемогла: фрейліни заворушилися у своїх кріслах, а стороннім зовсім ні до чого знати навіть про саме існування Августи. Заради блага самої ж дівчинки.
– Залиште нас самих, – слабким голосом попросила государиня. Заспані фрейліни і лейб-медик поспішили вийти.
– Охорони це також стосується.
Солдати покинули опочивальню.
– Учора я скривдила тебе, друже мій, – мовила винувато Єлизавета Петрівна, коли вони залишилися самі.
– Але панночко моя дорогоцінна!..
– Не переривай, Олесеньку! Я тебе скривдила, а ти однак залишився вірним мені. Тому тепер я бажаю тільки з тобою поділитися думкою, що останнім часом так і гризе аж до самих кісток… Ці міркування виводять мене з рівноваги, штовхають на нерозсудливі вчинки! Я кривджу тебе, мої дії отруюють наші стосунки. Олесеньку, як же я винувата перед тобою!..
– Моя панночко, ви не просто моя дружина перед Богом – ви государиня російська, управителька могутньої імперії, тому…
– Я ж попросила не переривати мене, милий мій друже!..
– Добре, моя панночко, мовчу, мовчу.
Він приклав палець до губ.
– Отож, Олесеньку, я зайняла престол, злякавшись перспективи прожити життя в монастирі, куди мене грозилася заточити Анна Леопольдівна. А зійшовши на трон – увесь час думаю про спадкоємця…
Олексій не втримався, здригнувся. Зрозумівши хід його думок, Єлизавета Петрівна мовила розважливо:
– Ні-ні, Олесеньку, за характером ми обидва занадто м'якосерді. І я, і навіть ти… Тому зійшовши на престол, я одразу ж викликала з-за кордону Петра Федоровича. Царювати будуть його нащадки, так буде краще для всіх нас, повір!
– Ну добре, моя панночко, вірю, вірю…
– Мені ж не хочеться віддавати трон першому-ліпшому! Тому за дружину Петрові Федоровичу я й вибрала Катерину Олексіївну – ти знаєш, яка вона рішуча. Але великокнязівська пара добре влаштувалася: кожен живе своїм життям, робить, що хоче, а про державне благо ніхто з них зовсім не думає! Особливо ця мерзотниця: ти знаєш, що Кирилко ласий на жіночу стать, от і довелося запроторити його в Академію наук – аби тільки від палацу подалі, бо Велика княгиня неодмінно впіймала би братика твого меншого в любовні тенета. Вона взагалі зваблює кого завгодно, тільки не чоловіка свого законного! Якби Катерина Олексіївна, не дай Боже, народила дитинча від Кирилка – уявляєш, яке б горе сталося?! Але й Петро Федорович гарний: ця доросла дитина оточила себе собаками й моїми фрейлінами, через що успішно ухиляється від відвідувань опочивальні Великої княгині. Що робити, не знаю!..
