Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Року 1677–го, коли за допомогою Самойловича було позбавлено булави непоступливого Дорошенка і відправлено його у безстрокове вигнання в Москву без права повернення в Україну, Москва ініціювала (одних старшин застрахала, інших підкупила соболями) на козацькій раді вибори нового гетьмана. Висунула, звичайно ж, Івана Самойловича на посаду гетьмана «обох боків Дніпра», і покірна старшина (підкуплена — теж) покірно обрала Поповича гетьманом «обох боків Дніпра», після чого було складено цареві присягу на вірність і — для цього й затівався фарс з новими виборами гетьмана, — на вічне — ВІЧНЕ!!! — підданство. Старий, традиційно-український гетьманський прапор у Самойловича було відібрано (малиновий, він нагадував про волю України), а гетьману було піднесено новий, виготовлений у білокам’яній, «вірнопідданий» прапор, що мав уже підкреслювати залежність України від Московії — білий з білого атласу з малиновою оторочкою і двоголовим орлом посередині.
Ось тоді український (ніби ж український!) гетьман з чужим двоголовим пернатим хижаком на своєму прапорі подумав, що він уже ухопив самого Бога за бороду. А невдовзі виявиться, що таки й справді ухопив, але — шилом патоки. Проте, навіть засліплений вірністю московському цареві, навіть виступаючи тепер під двоголовим царським орлом, що мав його, гетьмана, тримати у своїх пазурах, як тримає орел якогось там ховрашка, Самойлович, як ще раніше інший великий прихильник Московії гетьман Многогрішний, почав прозрівати — та й не був же він викінченим ворогом України, щось українське, попри все, у ньому таки жевріло, гетьман ще пам’ятав, чийого він роду-народу, і бачив, що Москва хоче утнути з його батьківщиною, особливо після того, як у 1686 році вона уклала з Польщею мир — за рахунок України та поділу її на дві частини. Тоді ж цареві нишпорки в Україні доносили в Москву: гетьман Самойлович починає виявляти незадоволення московською політикою щодо України. Це насторожило Москву, а тут і зручний випадок трапився, аби розквитатися з гетьманом, що вже почав — посмів! — зводитись з колін. У 1687 році російсько-козацькі війська під спільним командуванням князя Голіцина та гетьмана Самойловича вирушили в Крим. Літо й без того видалось засушливим, на додачу татари заходилися випалювати степи, все на шляху просування військ куріло, залишаючи попіл і обгорілу землю, обрії днями були затягнені ядучим димом. Татари почали витіснювати Голіцина зі степу. Об’єднане військо губило коней, до всього ж спалахнув голод. Боячись потрапити в полон, Голіцин спішно повернув на Україну, але вину за свій безславний похід звалив на Самойловича — це він, мовляв, намовив татар підпалити степ.
Самойловича схопили й спішно відправили під посиленим конвоєм до Москви — звичайно ж, в ранзі «ізмєнніка і вора». Там його жорстоко допитували на дибі… А тим часом в Україні майно його розікрадуть, щось конфіскують, але більшу частину заберуть собі воєводи — навіть золотий ланцюг московський з двома діамантовими клейнодами. І гетьман з гіркотою збагне, що це вже все, що навіть вірність цареві не порятувала його від розправи самого ж царя, що підступніших за московитів годі й шукати, але було пізно вже що-небудь робити. Молодшого сина гетьмана після жорстоких тортур буде обезголовлено (посмів, бачте, протестувати проти безчинств росіян в Україні), а старшого разом з батьком етапом відправлять на заслання до Сибіру, як збіглих каторжників, де гетьман і помре у місті Тобольську через три роки бідування. Усіма забутий, нікому ні в Україні не потрібний, ні тим більше в Москві, якій він так ревно служив. За ту ревність і поплатився. А прозрівати почав, — як і свого часу гетьман Многогрішний, — занадто пізно і нерішуче.
Але що з того Дорошенкові, що головного ворога його було повержено, і він навіть пережив його. Радощів від того Петро Дорофійович не мав, хоч завдяки старанням Самойловича і був позбавлений булави, а потім і батьківщини. Минулі обиди, жадоба помсти вже зійшли нанівець. Мабуть, час таки й справді великий лікар, як казали ще давні греки, — принаймні гострота образ притупилася, на часі стало інше. Та свої ж вони таки, українці. Гетьмани України. Самойлович, хоч часом і дурнуватим бував (пізніше Тарас Шевченко назве його «дурним Поповичем») і аж надто вислужувався перед Москвою (чи — змушений був вислужуватися, коли не стачило зваги проти неї виступити), проте навіть він хотів служити перш за все Україні, її інтересам, але підкорявся — не був все ж таки борцем! — силі. Він по-своєму розумів незалежність України і щиро багнув її (водночас слугуючи цареві, себто мимовільно виступав проти незалежності), хотів об’єднати Україну, розчахнуту навпіл підступним Андрусівським перемир’ям імперії з королівством, але йому не вистачило рішучості, що врешті-решт і призвело його до трагічного кінця. Та й хотів — це була його головна похибка, що коштувала йому свободи і життя — гетьманувати під скіпетром російського царя. І поплатився за свою віру в білого царя.
Є в мудрих греків слівце: paradoxos, що означає несподіваний, дивний. Парадокс. Тож парадокс полягав у тому, що обидва вони потерпіли від Росії. Тільки він, Дорошенко, за те, що не корився Росії, а Самойлович навпаки, за те, що їй вірно слугував. До всього ж його покарано ще жорстокіше за Дорошенка, якого хоч і забрали в полон, але ж і село подарували, а Поповича в Тобольськ на каторгу відправили. Цим, мабуть, і незбагненна Росія, що від її підступності не рятує навіть вірна їй служба.
Коли дізнався через дяків Малоросійського приказу, що вчинено з Самойловичем, довго не міг знайти собі місця — виходить, навіть вірний підніжок, яким був Іван Самойлович, став прозрівати. Але не встиг. Сконав у Сибіру, десь його там і слід охолов.
А він живе ніби паном, село має, підданих, кохану дружину, подаровану йому, синів… Тільки й того, що із забороною повертатися в Україну. Але так йому було того дня не по собі, так мулько на душі, що хоч кричи криком…
Нудьгуючи, взяв плескату пляшку з царським вином, сунув її до кишені й потяг ноги до Лами — там і просидів до вечора. Прикладався нахильці до пляшки — що з ним траплялося рідко — казав подумки: за упокій твоєї душі, Самойловичу. Хоч і насолив ти мені добряче, і Україні нашкодив через свою сліпоту й нерішучість (а може, й відсутність зваги?), а чомусь шкода тебе… А могли удвох — я ж тобі пропонував і не раз, — об’єднатися і за волю України спільно поборотися. Удвох могли б і виграти. А напевне б, виграли. Ти не пристав. Бо хотів, щоб булава була в тебе, боявся, що я її відберу. А я ж казав тобі: козацька рада збереться, кого вона вибере гетьманом, той ним і буде. Мене чи тебе. Чи кого третього, більш достойнішого. Але ти ризикувати булавою не захотів. Щоб вона в тебе була, ти ладен був орудувати нею і під владою чужого царя… Жаль… Мир душі твоїй, яка витає десь там, у сибірських небесах холодних…
Популярність Дорошенка в Україні була великою (особливо на початку гетьманства, коли його репутацію ще не підмочили ненадійні союзники з мусульманського світу), і до нього, як до судді, зверталися не тільки козаки та старшини, а й поспільство — в пошуках правди, захисту, допомоги. І він нікому не відмовляв, допомагав усім. Пошана до нього збереглася в Україні й тоді, коли Петра Дорофійовича вже вивезли до Москви, в «почесне» заслання. Його пам’ятали і, приїжджаючи у справах до Москви, козаки й міщани зверталися до нього (мовби ж позбавленого прав) за допомогою. Він і в Москві ніколи й нікому не відмовляв, часто й сам пропонував потерпілим свої послуги і радий був, коли вдавалося допомогти одноплемінникам, а вдавалося йому майже завжди. («Ти тільки одному українцеві безсилий допомогти, — зітхнула якось Агафія Борисівна. — Кому? — Та самому собі!»). І справді, сам перебуваючи в біді, зазнаючи пені-халепи, він в той же час завзято допомагав усім, хто б до нього не звернувся. Сідлав коня і вирушав московськими вулицями в Кремль, до Малоросійського приказу, і дяки вже й не дивувалися його з’яві.
— Викладай, Пйотр, за кого із своїх малоросів приїхав клопотатися?
