Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Я не можу взяти на себе обов’язок провести вашого месника. Я пошлю посланця до герцога. Якщо він дасть схвальну відповідь, клянуся кров'ю Христа, я сам проведу його, — відповів Гуго де Гурне.
— Чи довго нам доведеться чекати?
— Ви отримаєте відповідь сьогодні ввечері.
— Гаразд, ми зачекаємо до вечора.
Другу половину дня французи складали трупи на вози, яких було замало, щоб забрати всіх полеглих. Перша валка вирушила під проводом ченця. Вціліле населення Мортмера, Омалі, Дренкура юрмилося на узбіччі дороги, сміялося, плескало в долоні й глумилося над мерцями.
Решта трупів, що їх не забрали вози, лежали на купі серед руїн церкви, які ще курилися і на яких старий священик відправляв службу. Пилип та його товариші теж святобливо молилися.
Незадовго до заходу сонця повернувся посланець Гуго де Гурне.
— Герцог добре пам’ятає турнір у Фекані й того, хто на ньому переміг, — промовив посланець. — Спершу він хотів відмовитися прийняти виклик чоловіка, який не є рицарем. Герцог збирався призначити замість себе іншого воїна. Але, поміркувавши, вирішив, що той, хто зважився помститись за полеглих на війні, мабуть, шляхетний і хоробрий чоловік. Тож герцог погоджується на поєдинок, але за умови, що він відбудеться в Руані за всіма правилами: пішки, з підтятими вище вух чубами, з кийками, покритими шкірою, та щитами. Чи пристаєте ви на ці умови?
— В ім'я наших полеглих пристаємо!
— Тоді вклякайте всі навколішки й помолімося!
Після молитви Гуго де Гурне розпорядився, хоч настала вже темна ніч, позав'язувати Пилипові, Олів’є та Ланселену очі, і вони в супроводі охорони вирушили в дорогу.
Пов'язки з очей їм зняли аж на світанку. Перед ними розгорнулася широка стрічка Сени, що, попри рештки туману, виблискувала під вранішнім сонцем біля підніжжя Руана, над будинками якого здіймалися стовпи диму. Ранкове світло сліпило їм очі, і Пилип зі щемом у серці дивився на місто, яке так нагадувало йому Новгород…
Гуго де Гурне завів французів до заїзду, де їх прийняли з усіма почестями як високих гостей герцога.
Їм подали ситний сніданок, потім повели до лазні. Через кілька годин їх прийняв у залі руанського замку герцог Вільгельм разом з усім своїм двором — герцогинею Матільдою, єпископом міста Байє братом Готьє Жіффаром, переможцем Мортмерської битви Вільгельмом Крепеном, графом Вексенським та Робертом Ейським. Гуго де Гурне вклонився, а тоді приєднався до оточення свого володаря. Пилип підійшов до герцога.
— Герцогу, мене звати Рубцюватий, я звинувачую вас у тому, що ви підступно прирекли на загибель сотні моїх товаришів по зброї. Ім'ям Пречистої діви та всіх святих я заприсягнув помститися за них. Ось моя рукавичка.
Пилип кинув свій бойовий фант до ніг герцогові. У залі запала глибока тиша. Вільгельм довго сидів нерухомо, роздивляючись чоловіка з таким жорстоко скаліченим обличчям, який робив йому виклик рішуче й гордо, але з ноткою вагання в голосі… Він кивнув головою одному із своїх зброєносців, той підняв рукавичку й подав йому.
— Я приймаю твій виклик, — відповів герцог, і собі кинувши панцерну рукавицю Пилипові під ноги. — Ти не рицар, але гідний того, щоб ним стати. Мені мало що відомо про тебе, хіба тільки те, що рицарі ставляться до тебе як до рівні. Тож і я поставлюсь до тебе так само. Я битимуся з тобою як звичайна людина — пішки і з кийком у руці. Проте присягаюсь перед Богом і людьми, що ні з мого боку, ні з боку моїх командирів не було ніякої підступності, а було звичайне воєнне мистецтво. Тепер іди звідси й проведи години, що залишилися тобі, за молитвою до Пресвятої діви Марії.
Пилипа та його товаришів відвели до одного з міських монастирів, де вони мали чекати дня поєдинку.
Цей день настав післязавтра. Вставши задовго до світанку, Пилип та його товариші побували на службі Божій і прийняли причастя. За годину до полудня герцог прислав по них Гуго де Гурне й охорону з шести чоловік. Вони приїхали на арену верхи й озброєні. Ланселен де Бове та Олів’є Арльський допомогли Пилипові скинути військовий обладунок і підперезали його широким паском. Вони покинули арену саме тієї миті, коли на неї з великою пишнотою виїздив герцог Нормандський. Як і Пилип, він скинув із себе військовий обладунок і склав зброю. Суперники вклякли один навпроти одного, схрестивши на грудях руки, і кожен по черзі поклявся над хрестом і Євангелієм, що бореться за справедливу справу, а його суперник — за несправедливу й нечесну; вони поклялися також не накликати на себе ні чарів, ні чаклунства. Один зі священиків поблагословив їх. Герольд оголосив на всі чотири боки арени правила поєдинку:
— Слухайте всі! Глядачам і свідкам поєдинку забороняється робити будь-які жести або кричати й так підбадьорювати чи пригнічувати бійців. У разі порушення цього правила винному відрубають руку або скарають його на смерть.
Слуги принесли щити й кийки.
— Вибирай, — мовив Вільгельм.
Пилип вклонився й узяв навмання кий та великий дерев’яний щит.
Розпорядник зробив останні вказівки й вивів з арени всіх, хто на ній ще затримався. Потім тричі щомога прокричав:
— Починайте!
Нечисленна публіка стихла. Герцог забажав, щоб цей поєдинок відбувся без великого натовпу, який звичайно дуже полюбляє дивитися на такі бої.
— З пошани до полеглих! — сказав Вільгельм.
Вони билися завзято й немилосердно до самого вечора. Герцог і Пилип забули, хто вони, кожен прагнув тільки перемоги. Першим болючий удар по голові отримав Вільгельм, з його маківки злетів клапоть шкіри з волоссям. Засліплений кров’ю, герцог сперся обіруч на щит. Бій було припинено, до герцога підійшов слуга і витер йому обличчя; тим часом герцог зібрався на силі. Здавалося, вона в нього подесятерилася: він так накинувся на Пилипа, що той від його удару аж випустив кийка. Майже півгодини Пилип відбивався від нападів герцога, захищаючись тільки щитом і розмахуючи вільною рукою. Зрештою він схопив свого кийка, і з його горла вирвався воєнний погук дружини великого князя Київського. Цей погук захопив Вільгельма зненацька, і він послабив свою пильність; діставши удар кийком у самісінькі груди, герцог опинився на розгрузлій землі. Намагаючись уникнути нових Пилипових ударів, він згорнувся в клубок і так вивів з рівноваги супротивника. Рубцюватий сперся на щит.
Поєдинок відновився, але тривав уже набагато повільніше. Чути було, як важко дихали суперники. З їхніх тіл, що перетворилися наче на глиняні статуї, валувала пара, відгоняючи міцним духом поту, змішаним із солодкавим запахом крові. Атаки, послаблені втомою, дедалі рідшали. Помалу Вільгельм здобував перевагу. Він зібрав свої останні сили і, мов бліде сонце, що заходить, завдав останнього удару, поклавши край поєдинку. Пилип з відкритим чолом упав на землю й більше не ворушився. Та Байстрюк теж вичерпав усі свої сили. Ступивши кілька кроків до переможеного, він також звалився ницьма біля нього.
Слуги і зброєносці кинулися підводити герцога. Він опритомнів згодом, коли йому влили в рот кілька крапель цілющої води. Перші його слова були про того, кого він переміг:
— Він сконав?
Олів’є Арльський, який обережно перевернув свого друга, відповів зі слізьми на очах:
— Не знаю.
— Покличте мого лікаря! — крикнув герцог, важко підводячись.
— Я тут, ваша величносте.
— Берися до свого діла! Такий хоробрий воїн не повинен померти. Який поєдинок!.. Давно я так не розважався! Вперше я знайшов гідного собі суперника…
— І легко його перемогли, ваша величносте! — озвався один із рицарів.
— Легко?! Твоя улесливість затьмарила тобі розум, Жане Кутанський! Принаймні, якщо ти не натякаєш на моє походження…
— О ні! — скрикнув низькопоклонник червоніючи.
— Ваша величносте, він приходить до тями…
Вільгельм Нормандський схилився над Пилипом.
— Ну як, ти й далі маєш мене за вбивцю?
— Господь розсудив інакше, — відповів Пилип, намагаючись підвестися.
— Не ворушись, дай моєму лікареві полікувати тебе.
