Анна Киевская - Дефорж Режин (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Жінкам гарна душа ніколи не замінювала гарного обличчя. Сам бачу, який страх я наганяю на них, який я їм бридкий.
— Не всім! Хіба ти забув про оту привітну подавальницю з корчми на березі Сени? Я добре помітив, що ти їй сподобався, а проте тоді ти знітився більше, ніж тепер. Тобі приніс полегкість королевин бальзам.
На щастя, сутінь приховала рум’янець, що проступив на обличчі в Пилипа. Він знав цю мазь; її виготовили грецькі лікарі з Києва за порадою княжни, яка особисто розпитала про її склад у новгородського знахаря. Мазь тамувала біль від опіків і гоїла рани. На прохання трубадура Анна склала список необхідних рослин і наказала зарізати молодих птахів, жир яких був потрібен. Королева дала цю суміш Олів’є і задумалась. Як Олів’є здогадався, що вона має деякі знання в медицині? Про це ж відомо тільки Ірині та Олені.
Олів’є не наполягав. Пилипові здалося, що його друг задрімав. Він поринув у мрії, вщерть заповнені нею, мрії, ледь позначені смутком. Коли і його почав долати сон, Пилип мимоволі вимовив уголос її ім’я:
— Анна…
Поруч заворушився його друг. Пилип відчув, як той дихнув йому у вухо:
— Тобі, тільки тобі одному я зізнаюсь: як і ти, я потай кохаю її і ладен померти за неї… Не бійся нічого й мовчи… Як і ти, я кохаю її безнадійно. Для неї я тільки музика, що ділить ліжко з її чоловіком. Я дізнався від її дам, що вона не гнівається на мене за це.
— Мовчи!
— Ні, дай мені сказати… Ти, ти можеш зрозуміти мене, бо теж кохаєш її і знаєш її набагато давніше за мене…
— Що ти хочеш цим сказати?
— Не гнівайся, ти ж бо був у почті, що супроводжував її до Франції? Тож ти побачив її раніше за мене. Хіба ні?
— Еге ж, звісно, але я ніколи до неї не підходив. А з тобою вона любить грати й співати.
— Це правда, нас єднають музика й пісні, які ми складаємо: вона — про свій край, а я… про неї.
Пилип випростався.
— Ти знаєш її пісні? Можеш показати їх мені?
— Збираючись у дорогу, я одну з них переписав.
— Покажи!
— Завтра, коли розвидниться.
— Ні, зараз!
Олів’є покопався в торбі, що лежала в нього під головою, і дістав згорнутий трубочкою пергамент; товариш одразу ж вихопив пергамент у нього з рук. Притиснувши до грудей дорогу пісню, Пилип поповз до багаття, що кидало в темінь останні відблиски. Потім накрився з головою накидкою, розв’язав на пергаменті стрічку й, запинаючись, почав читати при миготливому тьмяному світлі:
Сльози затуманили Пилипові очі, і він не міг далі читати, але все його єство сповнилося щастям. «Вона не забула про мене, — думав він, — вона не забула про мене…» Так, він став страховиськом, опинивсь у вигнанні далеко від Русі, але вони дихають одним повітрям, і Анна не забула про нього!
Заспокоївшись, він повернув Олів’є згорнутий пергамент і одразу ж заснув.
Наступного ранку дощ ущух. Королівська армія захопила графство Евре, спаливши й пограбувавши все на своєму шляху і не зустрівши справжнього опору, а потім повернула на Мант, де перегруповувалося підкріплення з Парижа. Перше ніж вирушити на Руан, Генріх вирішив зачекати звістки від молодшого брата.
З допомогою графів Валуа та Клермонського Ед зібрав своє військо в Бовезі і, перейшовши річку Брель у містечку Омаль, яке він сплюндрував, проник до Нормандії. Тут він, як і королівська армія, ніде не наштовхнувся на вороже військо, його воїни зустрічали лише злидарів; та й ті, почувши про наближення французів, що вбивають усіх, хто потрапляє їм під руку, палять села й грабують будинки та замки з надто слабкими залогами, намагалися втекти світ за очі. Рауль де Крепі аж здивувався, що вони так легко здобули перемогу. Він поділився своєю стурбованістю з Едом та Гі де Понтьє.
— Панове, ви бачите, який я стурбований. Від самого початку війни ми зустрічаємо на своєму шляху самих селюків, жінок та дітей. Жодного вояка. Я добре знаю герцога Вільгельма і не здивуюся, коли виявиться, що він підготував нам пастку й нападе на нас саме тоді, коли ми найменше цього чекатимемо.
— Помиляєтесь, Раулю. Байстрюк знає, що наше військо більше за його й не зважиться помірятись із нами силою, — сказав Ед, зневажливо засміявшись.
— Я з вами згоден, вельможо, наша армія приголомшила нормандців.
— Хай почує вас Господь, Понтьє. Бо я бачив нормандців у бою й можу сказати вам, що то — хоробрі вояки. Чи є якась звістка від короля?
— Зараз ми дістанемо відповідь на ваше запитання — ось один із наших розвідників. Ну ж бо, доповідай. Ти бачив мого брата? Де він розташувався? Ти зустрічав ворожі війська? Де вони? Скільки в них людей і чи є кавалерія?..
— Ваша високосте, — перебив Еда граф Валуа, — дайте йому сказати.
— Ну ж бо говори, чого зволікаєш?!
Розвідник, увесь у багнюці, намагався перевести дух.
— Король у Манті… Він іде понад Сеною до Руана… Просить, щоб через три дні ви з’єдналися з ним біля мосту Арш.
— Бої були важкі?
— Досі не відбулося жодної справжньої битви.
— Все це мені подобається дедалі менше. Що б це означало? Ми загарбуємо чужий край, вбиваємо, грабуємо, а зустрічаємо тільки селюків — і жодної озброєної людини. Чи хоч це викликає в короля занепокоєння?
— Здається, ні, ваша високосте.
Рауль де Крепі підніс руки вгору.
— Нам не залишається нічого іншого, як чекати доброї волі герцога. Бо він, як мені здається, — єдиний господар становища, і нема чого нам більше хвилюватися, коли сам король не дозволяє собі хвилюватися.
У Дренкурі граф показав себе гідним своєї репутації. Він схопив у церкві зовсім юну дівчину, що намагалася втекти від нього, згвалтував її під самим розп’яттям Христовим, а потім передав своїм воїнам. Французи, понабиравши трофеїв, підпалити містечко й покинули його.
На ніч вони зупинились у Мортмері, що на березі Ольну; на земляному укріпленні тут, як і в самому селі, не виявилося жодної живої душі.
Вони розпалили великі багаття й заходилися смажити на них баранів, свиней та домашню птицю; відкрили кілька бочок вина, зігнали з воза повій та кількох гарних дівчат, захоплених у зруйнованих селах. Тож частина ночі минула в пиятиці та розпусних розвагах, у яких королів брат брав участь не останнім. Він зґвалтував одну за одною трьох бідолах, чиї ноги тримали, регочучи, його вояки, що після господаря теж накинулися на тих сердег. Одна з них, яка ще кілька годин тому була незаймана, збожеволіла, кинулася в Ольн і втопилась. Нарешті всі поснули міцним сном. Не спали тільки скривджені жінки.
Незадовго до світанку Готьє Жіффар та Вільгельм Крепен, які командували нормандським військом, оточили Мортмер, повбивали сонних вартових, нишком проникли до села й підпалили його. Французи, попрокидавшись, схопилися за зброю й почали завзято боронитись. А нормандці, яким поспішило на допомогу місцеве населення, що вийшло з навколишніх лісів, усе вбивали й убивали французів. Десять годин підряд розпачливо й люто билися французи. Одним із найзапекліших воїнів був Гі де Понтьє, який прагнув помститися за свого брата Ангеррана, смертельно пораненого під час облоги Арка. Надвечір більшість рицарів було перебито; братові короля Еду разом з Раулем де Крепі та жменькою вояків пощастило втекти. Решту вцілілих було взято в полон. Один із командирів нормадського війська, граф Ейський, наказав добити поранених і дозволив населенню забрати частину трофеїв. І прості селяни кинулися розбирати по одному-два бойові коні і добротну гарну зброю.
