Пустоцвiт - Литовченко Олена (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Матінко, хто він, цей вельможа в шаховому костюмі? Щось я не пригадую нічого щодо приїзду іноземних знатних персон… а на росіянина він не надто схожий!
– Уяви собі, графе, не маю найменшого поняття! – імператриця трохи роздратовано смикнула плічком і додала: – Як на мене, таємна поліція підкоряється саме канцлерові – отже, добродію, тобі й карти в руки! Я думала, це ти мені доповіси, хто цей гість…
Зрозумівши свою помилку, Бестужев-Рюмін відступив на крок і потупив погляд.
– Це Олексій Григорович знає, але говорити нізащо не бажає!..
Стиснувши губи, канцлер спідлоба глянув на фаворита, який мав безтурботний вигляд.
– Олексію Григоровичу, зробіть ласку і скажіть, хто він такий, цей Шаховий Король! – не втерпівши, процідив Бестужев-Рюмін крізь зуби.
– Вибачте, Олексію Петровичу, я б із задоволенням повідомив, однак не можу порушити слово, дане государині.
– Яке ще слово?! – проскреготав канцлер.
– Її Імператорській Величності був обіцяний на сьогодні сюрприз, – і схилившись до коханої, обер-єгермейстер тихо спитав: – Чи обіцяв я сюрприз, моя панночко?
– Обіцяв, Олесеньку, обіцяв! – проворкувала імператриця.
– Ну, от бачите, Олексію Петровичу! Тож відповівши негайно на ваше запитання, я розвію весь флер цієї маленької чарівної таємниці. Тому даруйте, однак я змушений промовчати.
– Як ви сказали?! – всемогутній канцлер відмовлявся вірити власним вухам. – Що це ви собі дозволяєте, пане добродію!!!
– Я дозволяю собі в міру своєї скромної фантазії розважати Її Імператорську Величність, не більше того.
Бестужев-Рюмін скрипнув зубами, але все ж таки опанував себе й мовив:
– Що ж, люб'язний Олексію Григоровичу, давайте на хвилинку полишимо залу, і ви мені по всій формі доповісте, хто такий цей незнайомець.
– Я б і радий задовольнити вашу цікавість, Олексію Петровичу, однак не насмілююсь покинути мою панночку навіть на хвилинку…
Невідомо, що відповів би канцлер на таку зухвалість, якби в їхню перепалку не втрутилася сама імператриця:
– Іди собі, Бестужев, і веселися разом з гістьми! Якщо вже Король Гірських Ельфів пообіцяв улаштувати сюрприз, то він виконає обіцянку… Чи не так, Олесеньку?
– Так, моя панночко!
– Але особистість цього Шахового Короля хоча б відкриється сьогодні ж?! – наполягав канцлер.
– Відкриється, Олексію Петровичу, відкриється неодмінно, не бійтеся!
Вкрай незадоволений Бестужев-Рюмін пішов геть, продовжуючи прикидати так і сяк, ким же міг бути цей клятий Чорний Шаховий Король?! Государиня ж потихеньку смикнула фаворита за рукав розкішного камзола й прошепотіла:
– Олесеньку, коханий мій милесенький, ну скажи нарешті, хто ж він такий?! Тільки мені одній, будь ласка!..
Однак обер-єгермейстер нізащо не бажав здаватися:
– Почекайте, моя панночко, незабаром, уже незабаром усе з'ясується… – і поцілував государиню в напудрену щічку. Від чого вона зніяковіло почервоніла.
Тим часом танці завершилися, слуги принесли крісла й стільці, почався виступ запрошених артистів. Спочатку співав хор, потім танцював балет, у перервах були зіграні смішні мініатюри, що від душі потішили імператрицю.
Потім почалися виступи гостей. Наперед вийшов Теплов, одягнений у дивовижний костюм Орла, і віртуозно заграв на скрипці. Публіка гучно аплодувала й вимагала продовження. Теплов уклонився, виконав сонату, знову зірвавши оплески й пропозицію повторити музичний твір на біс. Імператриця прихильно кивнула. Теплов заграв, однак тут під загальний подих публіки одна зі скрипкових струн лопнула. Втім, ця прикра обставина не завадила Григорію успішно завершити виступ.
– Який музикант, просто диво! – зітхнула Єлизавета Петрівна. – Ти згоден, Олесеньку?
– Цілком згоден, моя панночко…
Однак у цю мить юрба гостей дружно охнула: на середину зали вийшов загадковий Чорний Шаховий Король, глибоко вклонився государині, потім прийняв картинну позу й заспівав французькою. При перших же звуках його голосу тіло імператриці немовби струмом прошило. Єлизавета Петрівна подумки перенеслася в часі на багато років назад, знов потрапивши на виступ свого Олеся, коли вона вперше почула його у театрі, створеному зусиллями однієї зі своїх попередниць – імператриці Анни Іоаннівни. Так-так, ті ж інтонації, майже той самий тембр голосу!..
Придивившись до Чорного Шахового Короля з усією можливою уважністю, государиня впізнала поставу й жести свого коханого. Може, це її Олесь?! Але ж ні – от він стоїть поруч з нею, вдягнений у карнавальний костюм Короля Гірських Ельфів, стискаючи в руці прикрашений смарагдом золочений ціпок…
Господи, що ж це відбувається?!
– Хто він, Олесеньку?
– Сюрприз для моєї ненаглядної панночки.
Пісня завершилася, зал вибухнув оплесками. Однак, усупереч загальним побоюванням, цього разу Шаховий Король не поспішав зникнути. Він кивнув обер-єгермейстерові, немов доброму знайомому. Фаворит імператриці плеснув у долоні, лакей приніс бандуру. Король Гірських Ельфів відклав свій карнавальний ціпок, взяв інструмент і вдарив по струнах, а його загадковий шаховий побратим звучно заспівав українською:
Тепер спогади віднесли государиню в торішню казкову подорож на батьківщину свого коханого Олеся – в «малоросійський бон вояж». Глухів, Козелець, Київ… теплі ясні ночі…
Серце імператриці то солодко завмирало в грудях, то скажено калатало, готове вистрибнути й упасти до ніг фаворита!
«Кохатися» з вечора до ранку з коханим – Господи, що за блаженство!!! І як же їй пощастило, що на світанку Олесь нікуди не помчить від своєї панночки на баскому коні!..
Співак замовк, струни бандури все ще вібрували, коли зал вибухнув овацією. Не маючи сил стриматися, Єлизавета Петрівна підхопилася з трону й владно зажадала:
– Ще, ще!!!
Присутні гучно підтримали імператрицю. Обер-єгермейстер знов заграв, а Шаховий Король заспівав тепер уже весело, трохи навіть задирливо. Ні, це був не баритон Олексія, але все-таки голос прекрасний і насичений, що дуже нагадував морську хвилю – потужну в шторм і ніжно-ласкаву, коли буря вщухне.
Незнайомець співав дві години поспіль, доки на вулиці зовсім не стемніло. Тоді на середину зали чинно виступив церемоніймейстер і оголосив, що зараз почнеться казковий феєрверк.
– Стійте, не зникайте знов! – вигукнула Єлизавета Петрівна, звертаючись до Чорного Шахового Короля.
– В жодному разі, моя панночко, – поспішив заспокоїти її фаворит. Узявши незнайомця за руку, підвів його до трону й поставив по ліву руку від государині, сам же став праворуч. Тим часом лакеї розчинили всі вікна – і небо за ними вибухнуло різнобарвними вогнями! Казкове видовище…
Щоправда, затьмарене черговою витівкою Петра Федоровича. Річ у тім, що Великий князь відмовився з'явитись на маскараді, чим серйозно засмутив і Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, і Велику княгиню Катерину Олексіївну, що змушена була відсиджуватися у своїх покоях разом з чоловіком і гірко ридати. Як раптом з першими спалахами феєрверка затворник вискочив бозна-звідки в супроводі своєї улюбленої хортиці, забігав по залі немов одержимий, указуючи собаці на феєрверк, радісно заволав: «Ах, як чудово, тільки поглянь, як чудово!..» – та коли небо за вікном згасло, пішов геть під зневажливе перешіптування присутніх, потягнувши за собою перелякану чотириногу подругу.
