Біла фортеця - Памук Орхан (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Ми дочекалися тиші пізньої ночі, коли всі поснули, і повернулися до кімнати. Так, я вирішив розповісти історію, яку ви зараз дочитуєте. Те, що я розповідав, не було вимислом, здавалося, хтось послідовно нашіптував мені слова і фрази, які доречно нанизувалися одна на одну: «Ми пливли з Венеції у Неаполь, коли турецькі галери заступили нам шлях…»
Я закінчив далеко за північ, і запанувала глибока тиша. Відчував, що мій гість, як і я, думав про нього. І, безперечно, у думках Евлії мав сформуватися зовсім інший, відмінний від мого, образ двійника, адже його враження переплелося з власними думками. Я ж розмірковував про своє життя, про Ходжу, захоплено тішився зі своєї розповіді, пишався всім, що пережив і про що мріяв. Кімнату, в якій ми сиділи, заповнили спогади про те, ким я і мій гість прагнули бути і ким стали. Раптом я збагнув, що ніколи не зможу забути Ходжу, і від цього буду страждати все подальше життя, знав, що не зможу залишитися на самоті, бо з моїми балачками ступила в кімнату набридлива тінь його, привида, який викликав тривогу, змішану з цікавістю. Під ранок гість мене збентежив, заявляючи, що моя розповідь сподобалась, а потім додав, що дещо викликало сумніви. Я уважно став слухати його, щоб позбутися тривожних спогадів і негайно розпочати нове життя.
Евлія стверджував, що ми маємо відшукати у цьому оповіданні дивні, неймовірні, на наш погляд, речі, і, можливо, саме вони допоможуть нам подолати прикру нудоту цього світу. А оскільки ще з юних років він зрозумів, що все незворотньо повторюється, ідея зачинитися у чотирьох стінах не спадала йому на думку. Все життя він мандрував, відшукуючи на нескінченних дорогах живі історії. Найдивовижнішим є те, що шукати ми маємо у світі, а не в собі! Внутрішній пошук, прискіпливі роздуми про себе зроблять нас нещасними. Моя ж розповідь саме про це: герої не хочуть бути самими собою, вони прагнуть стати іншими. Раптом Евлія почав: «Припустімо, що твоя історія правдива. То невже я маю повірити, що ці двоє, обмінявшися життями, заживуть щасливіше?» Я ж — ні пари з уст. Тишу урвав Челебі, пригадавши випадок з моєї розповіді, він зауважив, що нам не варто перейматися сподіваннями, як те робив той іспанський раб з відірваною головою. «Коли, — провадив Евлія, — ми вигадуємо подібні оповідання, вишукуючи в собі дивакуватість, то перетворюємося на інших, нехай убереже нас і читачів від цього Аллах! Йому навіть думати прикро про страшний світ, у якому всі прагнуть стати кимось, не те що читати чи слухати такі історії». А я прагнув і шукав цього! Щойно старий зі своїм почтом покинув на світанні мою оселю, тримаючи шлях на Мекку, я сів за стіл, щоб закінчити свою книжку. Щоб точніше зобразити жителів того прийдешнього страшного світу, я з найменшими подробицями написав про себе і Ходжу, якого ніколи не відділяв від себе. Однак сьогодні, перечитуючи книжку, яку закинув шістнадцять років тому, зрозумів, що був занадто обережним і дещо опускав. Отже, наперед вибачуся перед читачем, якому не до вподоби, коли люди ведуть мову про себе, та допишу ще одну завершальну сторінку.
Я любив його, обожнював, як свій дивний, тендітний образ, який являвся мені уві сні, коли я задихався від гніву, вини та журби, відчував сором, як перед диким звіром, що висох з печалі; закохувався в нього, бо бачив себе, тому й відчував відразу, оповиту радістю. А можливо, я просто звик до нього, як звикаєш до всього, що постійно оточує тебе, чи до його думок, які, не маючи джерела іншого живлення, поверталися знову до мене, згасаючи у моїй свідомості, звик до його вологого запаху тіла, посіченого волосся, бридких вуст, жовтих пальців, що тримали перо. Я написав книгу і закинув її, мав сподівання, що забуду про нього, викреслю зі свого життя. Не звертав увагу на плітки, які вигадували кляті інтригани, щоб використати нашу славу. Казали, що він розробляв зброю у Каїрі на замовлення паші. Перебував у Відні, коли наше військо окупувало місто, і консультував наших ворогів, як здобули перемогу. Бачили його й в Едірне переодягненим волоцюгою, він затіяв бійку з ремісниками, під час якої зарізав ткача ковдр, а потім зник у натовпі. А в містечку далекої Анатолії став імамом в одній з квартальних мечетей, а ще пізніше збудував муваккітхане. Найцікавіше, донощики присягалися у правдивості своїх слів. Він почав збирати гроші для годинника-вежі. Він писав книги про Іспанію, куди переїхав відразу після чуми, і там неймовірно розбагатів. Ходили чутки, що саме він підготував заколот проти нашого нещасного падишаха. Наслухавшися соромітницьких зізнань селян із християнських поселень, почав писати свої маячні книги, для цього він мав і духовний сан. Він вештається Анатолією, закликає люд скинути падишаха, ще й мене викликає до себе! Я ж, щоб забути його впродовж цих шістнадцяти років, віддався писанині, тішився з вигаданого мною страшного майбутнього з дивакуватими людьми. Доходили до моїх вух й інші чутки, звісно, я не сприймав їх серйозно. Не знаю, чи трапляється це з іншими, та коли ми перетворили нашу оселю з чотирьох стін на берегах Золотого Рогу на в'язницю одне для одного, у тузі очікували запрошення одного з нас до двору, інколи змучені злістю чи збуджені сміхом, писали черговий трактат для падишаха, всю нашу увагу захоплювала якась дрібничка: намоклий пес, на якого ми наштовхнулися ранком; випадково виявлена гармонія кольорів; непомітна геометрія обрисів білизни, яка розвівалася на мотузці між двома деревами; гра слів, котра вказувала на симетричність життя! Як я сумую за цим! Власне, тому я знову звернувся до своєї книжки про мого двійника-тінь, не відаючи, чи потрапить вона через роки після його смерті комусь в руки для того, щоб він, читаючи, розмірковував не про нас, а про себе. Хоча здається мені, що читати її ніхто не буде. Я прагнув, може, й не зовсім чітко, завуалювати його ім'я: аби знову уявити ночі чуми, дитинство в Едірне, прекрасні миттєвості, які я провів у парках падишаха, жах, який я, здавалося, спиною відчував при першій зустрічі з ним, ще безбородим. Добре відомо, щоб відчути втрачену радість існування, треба поринути в спогади. Ось чому я занурився у свою книжку.
Маю бажання закінчити книжку розповіддю про день, коли, власне, й прийняв це рішення. За два тижні, коли я сів за наш стіл писати оповідання, помітив, як до будинку наближається вершник зі сторони Стамбула. Зазначу, що останнім часом ніхто не приїздив до мене й не приносив звістки про нього, можливо, тому, що я ігнорував їх. Тому й не сподівався зустріти таких гостей. Коли ж придивився уважніше, то його вбрання, парасолька і незвична пелерина свідчили, що незнайомець прямує до мене. Його голос я почув ще до того, як він зайшов до кімнати. Вершник говорив турецькою, майже як він, а коли зайшов до кімнати, перейшов на італійську. На моє мовчання зізнався, що очікував від мене відповіді італійською. Вершник сказав, що про мене дізнався від нього. Розповів, що, приїхавши до Італії, він написав кілька книжок про досвід життя між турків; про падишаха, який любив тварин; його сни; про чуму та життя двору; про правила нашої військової справи. Через зростаючий інтерес аристократії, особливо жінок-інтелектуалок, до таємничого Сходу, його трактати привабили широке коло читачів. Ба, його запросили на викладацьку посаду до академії: він став заможним. Його колишню наречену написані історії настільки зворушили, що, попри літній вік, вона розлучилася з чоловіком, аби бути поряд з ним; вони побралися, викупили майже зруйнований родинний маєток і поселилися, відбудувавши оселю й привівши до ладу садок. Мій гість, будучи закоханим в його книжки, навідався в ту оселю і все почув з перших уст. Гостю він люб'язно відповідав на запитання, забуваючи про час, і ще раз переказав історії зі своєї книжки. Довго розповідав про мене, навіть зізнався, що почав новий роман під назвою «Турок, з яким я приятелював». Мав намір не байдужому італійському читачеві описати моє дитинство в Едірне, подальше життя аж до дня прощання назавжди паралельно з довгими роздумами про особливості турецької душі. Мій гість захоплено вигукнув: «Як багато ви розповіли йому про своє життя!» А потім, щоб здивувати мене, він пригадав цікаві подробиці з книжки, які найбільше запам'яталися: малим я був кмітливим, вуличні хлопчаки мене лупцювали, я ж соромився цього й без упину рюмсав, завдяки його турботі осилив за шість місяців астрономію, а ще я обожнював свою сестру, був релігійним і п'ять разів на день здійснював намаз, любив смакувати вишневим варенням, цікавився професією мого вітчима — тканням ковдр; як кожен турок шанував ближнього, і ще купа всього цікавого. Я розумів, що після такої довгої бесіди просто зобов'язаний бути чемним з гостем і показати свої хороми, звісно, що цьому недалекому чоловічку такі оглядини будуть до вподоби. Я показав йому все, кімнату за кімнатою. Забави моїх дітлахів у садку викликали у гостя інтерес. У свій зошит він записав, як грати в піжмурки, челік чо-мак, розповів я йому й правила «довгого віслюка», гри, яка зовсім не припала йому до душі. Зовсім несподівано гість сказав, що він є другом турецького народу. Повторив це й після обіду, коли справи наші вичерпалися, і я вирішив показати гостеві наш сад, потім Гебзе та будинок, в якому ми з ним колись жили. Гість пройшов нашою хижкою, де зберігалося варення в баночках, мариновані овочі, бляшанки з оливковою олією та оцтом, а потім кімнатами, в одній з яких висів мій портрет пера венеціанського художника. Він зупинився, щоб пильніше розгледіти картину, і зовсім несподівано, ніби сповіщав велику таємницю, прошепотів: «А знаєте, він зневажав турків. Багато з написаних ним речей паплюжили турецький народ, його культуру. Наприклад, писав, що ви деградуєте, що ваші голови нагадують шафи, набиті мотлохом, що ренесанс не можливий — ви позбавлені майбутнього, залишається змиритися, адже все подальше життя доведеться підкоритися та наслідувати їх». Щоб зупинити гостя, я кинув: «Але ж він мав добрі наміри, прагнув урятувати нас!» Гість не заперечував, згадавши, що зброю він спроектував, бо справді мав намір допомогти. Однак, ми не дооцінили його. Бляклим туманним ранком залізний агрегат застряг у болоті назавжди, ніби осоружний піратський корабель, якого буревієм закинуло на скелю. Гість не вгавав: «Так, він хотів вас урятувати! І не було в тому ніякого диявольського промислу. Всі генії такі». Гість зняв мій портрет і, пильно вдивляючись у нього, пробурмотів щось про геніальність: якби тільки він не потрапив у полон і лишився у своїй країні — безсумнівно, став би Леонардо сімнадцятого століття. Враз гість звернувся до тем, які не давали йому спокою, і повідав з декількох пліток про його зажерлевість та жагу до грошей. «Як дивно, що ви не зазнали його впливу і не перейнялися його ницими бажаннями». Гість тішився, що врешті познайомився і пізнав мене, я йому подобався, але дивувався, як люди, що прожили так довго разом, залишилися настільки різними. Я переживав, що гість забажає забрати портрет, однак цього не сталося, а мені від серця відлягло, коли він повісив портрет на місце. Я геть остовпів, коли гість попросив показати ковдри. «Які ще ковдри?» — запитав я. «Хіба ви не шиєте ковдри, коли маєте вільну годину?» — здивувався він. Саме тоді я вирішив показати йому книжку, яку вже шістнадцять років не брав до рук.
