Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина (библиотека книг .txt) 📗
Виходячи з зали, Герман кинув погляд на вазу біля дверей: вона була повна троянд, білих і червоних, омиваючи кожного, хто проходив, тонким ароматом. Графині він уже потрапив кілька разів на очі, виконавши свій обов’язок. Не те, щоб він був надокучливий, адже Герман збирався розважитись у цій святковій атмосфері, зняти напруження останніх днів. Він переходив з кімнати до кімнати, розкланюючись, пропускаючи дам вперед, доки не почалась вечеря. Йому довелося піклуватись про тоненьку чорняву даму років сорока, що приїхала з Марієнбурга. Герман звернув увагу на її обгризені нігті, й увесь напружився. Хто знає, що визріває в цій голівці з високою зачіскою, адже вона теж з родини Бідного Генріха. Хоча й не схожа на нього. Софія всміхнулась до нього непомітною, але теплою усмішкою. За такою усмішкою варто було приїхати сюди. А онде і баронеса, за два місця від графині — чорна дама в елегантному, як то кажуть, віці, з пальцями, унизаними каблучками.
А Софія — біла дама. Хоча цього разу вдягнена в ледь рожеву сукню. Герман крадькома милується дівчиною. Врода у неї не яскрава, не виклична, але обличчя випромінює світло. Від споглядання Софії він отримує естетичну й моральну насолоду. Герман переконує себе, що в його ставленні до неї нема нічого плотського, що він бачить у ній лише сестру, і, властиво, через це його турбує її доля. Вона вже нещаслива, а що буде після шлюбу… Надто піддатлива й співчутлива, тому її й використовують.
Германові завжди подобались жінки іншого типу, які посилали йому яскраві сигнали, провокуючи на безумство. Чужі дружини, в яких прокинулась спрага, відважні, рішучі, винахідливі. Він досі не думав про одруження ніколи, бо ледве сам себе утримував. Але тепер, після того, як життя його змінилось, він перебував у стані непевності, став надто вразливий. Софія дала йому зрозуміти, що жінка може стати другом і підтримкою. У нього виникла потреба не грати як у театрі драму почуттів, а просто розмовляти з жінкою. Йти удвох собі стежкою в гаю, пронизаною сонячним промінням, не метушитись серед громів та блискавок. Така стежка зараз була в нього перед очима, і він волів би йти нею удвох, а не самому. Бо коли сам, існує загроза здичавіння, особливо, коли в тебе немає справ і обов’язку. Він не вважав маєток своїм обов’язком, як, приміром, службу у війську. Не бачив сенсу в тому, щоб примножувати статки, бо не було для кого. Ті, з ким він був на руїнах міста, мали мету, однак нічого не зробили, щоб вона також стала і його метою. На це забракло часу. Вони всі мертві.
Герман навіть відчув щось схоже на гордість через те, що жоден з присутніх тут людей не здогадується про те, що він пережив. Це — лише його таємниця, бачення того, що колись трапиться з Кенігсбергом, до якого вони тягнуться, як бджоли до вулика, бо від цього міста залежить збут вирощеного на їхніх полях і виплеканого на пасовиськах. Вони не знають, що їх взаємний зв’язок буде порушено, знищено, і якщо вони не помруть одразу від вогненних куль, що падають з неба, то здичавіють і згаснуть в темних вогких закапелках. Але він не стане вдавати з себе провидця, як отой швед Сведенборг. Він мовчатиме. Можливо, Софія вислухала б його, якби була його, а не чужою нареченою.
Утім, Герман вірив, що мине час і йому перестануть снитися оті дивні сни про війну, до якої він не має жодного стосунку, принаймні, тепер. Вічності він просто не витримає. Це ж лише від нього залежить, як він дасть собі раду з новим життям й іншими обов’язками, чи зуміє піднятися над власною непотрібністю та нікчемністю.
Дивне місце для таких роздумів… Вишуканий стіл, люди в багатій одежі, сяйво великої люстри, що тихо подзенькує сотнями кришталевих підвісок. Скільки таких люстр розбивається, коли стріляють з гармат! Вся підлога буде засипана осколками, схожими на кригу. Яке тут густе й гаряче повітря… Сорочка прилипла до тіла. Величезний дім плавав у темряві, дзвенить, грюкає, здригається, майже не впускаючи в себе повітря. Непомітним рухом Герман послабив вузол краватки, торкнувся липкої гарячої шкіри на шиї.
А потім почалися танці, й він стояв на терасі, дивлячись на сад, де на деревах висіли різнокольорові ліхтарики. Музика його дратувала, бо наштовхувалась на гострі кути столів і буфетів, блукала коридорами, кухнею, проникала в пивниці та на горище. На терасі було людно. Герман перекинувся кількома словами зі знайомим поміщиком-сусідом про минулорічні ціни на збіжжя, ухилився від розмови про полювання й полегшено зітхнув, коли до них приєднався ще один сусід, і він міг лише підтакувати та кивати. Потім він пішов разом з ними до кімнати для паління, випалив сигару й якийсь час спостерігав за грою в карти. Прийшла графиня, але довго не затрималася. Крізь маску зацікавленості в неї виразно проступала втома. Десь Герман чув, ніби графиня тяжко хвора, а такі розмови зазвичай переходять на тестамент з його головною інтригою: що кому перепаде. І можна було сподіватись, що сьогодні графиня оголосить дату весілля Генріха та Софії.
— Дивись, не забудь мені розповісти, коли весілля, — нагадала йому Фріда, випроводжаючи Германа. Той тільки знизав плечима, поблажливо оцінивши жіночу цікавість. Але тепер він раптом зрозумів, що це не просто цікавість: ці люди надто залежали один від одного. Між ними укладались мирні угоди й спалахували суперечки. А графиня була керманичем цієї флотилії маєтків та маєточків у житейському морі. Генріх, цей недолугий блазень, не міг її замінити. І Софія, про яку знали, що вона бідна родичка, якій пощастило невідь чому, теж не могла замінити графиню, яка від народження підносилася над ними усіма. Схоже на те, що цим людям доведеться нелегко, якщо графиня покине їх, і скільки б вони не готувалися до цієї прикрої події, розгубленості та хаосу не минути.
Незрозумілою була також прихильність графині до Бідного Генріха. Вона все йому прощала, розпещувала, хоча був ще син її брата — Альберт, що працював у банку на доволі скромній посаді, був одружений і мав уже двох дітей. Але вона навіть не запросила його сюди, чи він сам не захотів приїхати з Кенігсберга. Та й казали, ніби він не виявляв жодного інтересу ні до статків графині, й навіть до її хвороби. Усе пояснювалось вдачею графині, її світськими химерами, але могло бути так, що ця жінка щось замислила, і її задум наразі було неможливо осягнути, як не зміряти морську глибочінь звичайною мотузкою. Є такі глибини, що їх треба вимірювати в інший спосіб.
Герман, звісно, цих тонкощів не знав, терпляче відбуваючи гостину, як кожен, що встиг звикнути до усамітнення та мовчання. Після танців мала бути прогулянка у човнах і феєрверк, а після цього можна вже й їхати додому. Не конче залишатись на ще одну, пізню вечерю.
Він зійшов на сходи, що спускались до каналу, який за садом вливався у річку, спостерігаючи, як слуги та помічники піротехніка закінчують останні приготування до прогулянки річкою та феєрверку. Хлопчиком він у тітчиному маєтку збирав уранці залишки ракет, обгорілі шматки картону і ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться вогняні вензелі, зірки, квіти. Окрім паперу і пороху мали бути ще якісь складники цього дива. Однак чи хотів він конче знати таємницю? Міг розпитати піротехніка, що так привітно всміхався до нього. Можливо, зараз тут чаклує хтось з його учнів, або й він сам, через двадцять з лишком років. Якби Герман зустрів його у місті, то запросив би на чарку і старий майстер відкрив би йому таємниці свого ремесла. Але як він впізнає його серед тисяч людей? Хіба що колись замовить феєрверк для себе. Коли вже нічим не відрізнятиметься від цих гостей, якщо доля не вирішить зробити його відлюдником.
Підсвідомо Герман бажав, щоб графиня поговорила з ним, узяла його під руку, розпитала і, можливо, навіть дала одну зі своїх порад. Нехай би він не скористався з неї, але зараз він потребував уваги. Від цієї жінки йшла сила, нагромаджена за роки владарювання, і вона мусила її віддавати, щоб не луснути як перестиглий плід.
Та коли Герман дивився зі сходів на освітлену терасу, то хотів побачити там Софію. То був важкий вечір для неї. Вона повинна була приділяти всю свою увагу надто збудженому Генріху. Як на зло, свято припало на повний місяць, що завжди погано впливав на бідолашного Генріха. Навіть вона у такі дні відчувала неспокій, снились погані сни, а вранці боліла голова. Софія змушена була танцювати лише з Генріхом, слухати те, що він нашіптував їй на вухо — дошкульні характеристики гостей. Вона врешті зробила йому зауваження, і тоді Генріх шарпнув її за руку й сказав, що вона тупа дурепа. Софія розуміла, що ці слова йдуть від хворого, але вона вже ледь трималася на ногах, і пішла до графині, сіла неподалік, наче шукала захисту. А коли сіла, зрозуміла, що не зможе встати. Вона панічно боялася, щоб хтось не запросив її до танцю. Софія не сміла навіть піти до своєї кімнати, бо Генріх знайшов би її і там, попередньо переполохавши усіх гостей. Жодних думок в неї в голові не було — лише гудіння. Нестерпно боліла спина. Вона помітила іронічні погляди двох кенігсберзьких панночок, вбраних за останньою модою. Тітонька графиня виписувала модні журнали і змушувала часто Софію коментувати взірці суконь та капелюшків, і сердилася, коли вихованка щось казала не так. Вона обіцяла відправити їх з Генріхом у шлюбну подорож до Парижа, але іноді Софії здавалося, що весілля не відбудеться. Вона не могла себе уявити в ньому. Але й оточуючі вичікували якогось дива, наприклад, що жертовна вівця виявиться недостойною і буде чимось скомпрометована. У Софії не було тут жодного приятеля. Тому їй врешті було байдуже, і це тримало її на цьому світі. Вона занурювалась у хвилі забуття, здається, навіть задрімала. Гості поїдуть, а в неї стільки ще роботи. І ніхто не скаже: відпочинь, люба, ти втомилась.
