Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос (хороший книги онлайн бесплатно TXT, FB2) 📗
<sup>— Але щодо Монтала…</sup><sup>— Авжеж, авжеж. У своїй одержимості ейдезисом Монтал зайшов набагато далі. Він вважав, що ейдетичні тексти можуть становити неспростовний доказ Платонової теорії ідей. Гадаю, ти з нею знайомий…</sup><sup>— Звісно, — відказав я. — Усі з нею знайомі. Платон стверджував, що ідеї існують незалежно від наших думок. Він казав, що ідеї — це реальні сутності, навіть реальніші, ніж істоти й предмети.</sup><sup>Арістіда, схоже, не надто вдовольнив мій короткий виклад Платонового вчення, але він усе ж кивнув на знак згоди невеличкою кругловидою головою.</sup><sup>— Так… — невпевнено протягнув він. — Монтал вважав: якщо будь-який ейдетичний текст викликає <i>у всіх</i> читачів <i>той самий</i> образ прихованої ідеї, тобто якщо ми всі здатні знайти <i>той самий</i> головний ключ, це <i>доводить</i>, що ідеї існують самі собою. Його міркування нехай і видаються дещо наївними, та все ж не позбавлені підстав: якщо всі здатні знайти в кімнаті <i>той самий</i> стіл, це значить, що цей стіл існує. Крім того — і цей момент захоплював Монтала найбільше — така згода між читачами також продемонструвала б, що наш світ раціональний, а отже прекрасний і справедливий.</sup><sup>— Я щось не вхопив останньої думки, — зізнався я.</sup><sup>— Це наслідок, який випливає з усього попереднього: якщо ми всі знаходимо ту саму ідею в ейдетичному тексті, то Ідеї існують, а якщо Ідеї існують, то світ раціональний, такий, яким його сприймали Платон та більшість давніх греків, а раціональний світ, створений відповідно до наших думок та ідеалів, — це світ ніякий інший, як добрий, гарний і справедливий.</sup><sup>— Отже, — пробурмотів я, вражений, — для Монтала ейдетичний текст був, не більше не менше… розгадкою буття.</sup><sup>— Щось на кшталт цього, — Арістід коротко зітхнув і став розглядати свої акуратні нігтики. — Годі й казати, що він ніколи не знайшов того доказу, який шукав. Мабуть, розчарування і стало головною причиною його хвороби…</sup><sup>— Хвороби?</sup><sup>Вправним рухом він здивовано звів брову.</sup><sup>— Монтал збожеволів. Останні роки життя він провів, не виходячи нікуди з дому. Ми всі знали, що він хворий і нікого не приймає в себе, тож лишили його доживати віку в спокої. Але одного дня його тіло знайшли роздерте дикими звірами… у лісі неподалік… Мабуть, він блукав без мети під час чергового нападу безумства, урешті знепритомнів і… — Арістідів голос поступово слабшав і стихав, немовби професор таким чином хотів зобразити (ейдетично?) сумний фінал свого товариша. Нарешті він закінчив однією фразою, ледве чутною для людського вуха: — Яка жахлива смерть…</sup><sup>— Його руки були неушкоджені? — поставив я дурнувате запитання.</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
6*
__________
<sup>* «Брудний, повно виправлень і ляпок, нерозбірливих чи пошкоджених фраз», — так описує Монтал стан папірусу з шостим розділом.</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Труп належав дівчині: обличчя було затулене запиналом, усе тіло, і навіть волосся покривав пеплос, а на плечі був накинутий плащ. Вона лежала на боці, простягнувшись серед нескінченного безладу румовища, і зважаючи на положення її ніг, оголених до стегон, дивитися на які навіть за цих обставин видавалося дещо непристойним, можна було припустити, що смерть заскочила її тої миті, коли дівчина бігла чи підстрибувала, задерши пеплос. Ліва рука була стулена, мов у дитячій грі, коли в кулаці ховають якусь річ, а права стискала кинджал із лезом, завдовжки як долоня і наче викуваним з крові. Дівчина була боса. Що ж до іншого, то на всьому її стрункому тілі, від шиї до литок, мабуть, не лишилося жодного місця, не понівеченого ранами: короткими й довгими, рівними й кривими, трикутними й квадратовими, глибокими й поверхневими, легкими й важкими, — ними був пошматований увесь пеплос, а краї розтинів були забруднені кров’ю. Однак це сумне видовище було тільки прологом: роздягнуте тіло, без сумніву, виявило б жахливі каліцтва, про що свідчили неприродні випнутості вбрання, під якими, наче водорості під поверхнею кришталево чистої води, брудними нашаруваннями збиралися тілесні рідини. Здавалося, ще чимось здивувати ця смерть уже не може.
А проте дивуватися таки довелося: коли Геракл відгорнув запинало з обличчя, то побачив чоловічі риси.
— Ти вражений, розгаднику? — писклявим голосом запитав астином із якоюсь жіночою втіхою. — Клянуся Зевсом, я тебе не звинувачую! Я й сам не міг повірити, коли службовці повідомили мене!.. А тепер дозволь-но я запитаю: що ти тут робиш? Цей поштивий пан, — він вказав на лисого чоловіка, — запевнив мене, що ти хотів би оглянути тіло. Але я ніяк не збагну навіщо. Як на мене, тут нема чого розгадувати, окрім хіба що темної причини, яка спонукала цього ефеба… — він різко обернувся до лисаня. — Ще раз: як його звали?
— Евней, — відповів Діагор немовби у сні.
— …окрім тої темної причини, яка спонукала Евнея вбратися як повія, упитися до нестями й завдати собі цих жахливих ран… Що ти шукаєш?
Геракл обережно піднімав краї пеплоса, мугикаючи собі під ніс якусь наче пісеньку.
Труп немовби аж здивувався з такого принизливого огляду: він вдивлявся у світанкове небо єдиним оком (друге було видлубане й висіло на тонкій слизуватій нитці, зазираючи всередину вуха), а з роззявленого рота глузливо висолопився розтятий надвоє язик.
— Можна дізнатися, що ти там видивляєшся? — нетерпляче вигукнув астином, якому кортіло якомога швидше покінчити з роботою. Його обов’язок полягав у тому, щоб очищати місто від сміття та нечистот, а також дбати про долю мерців, яких знаходили на вулицях, і ця ранкова з’ява на заваленому покиддю і грузом пустищі у Внутрішньому Кераміку належала до його відповідальності.
— Чому ти такий упевнений, астиноме, що Евней заподіяв собі це все власноруч? — запитав Геракл, намагаючись розтулити ліву долоню трупа.
Астином насолоджувався своєю хвилиною слави. Його мале глáдке обличчя споганила роблена посмішка.
— Для цього мені не довелося наймати розгадника! — заявив він своїм писклявим голосом. — Хіба не чуєш, чим пахне від його загидженої одежі?.. Від неї тхне вином!.. До того ж є свідки, що бачили, як він сам калічив себе ось цим кинджалом…
— Свідки? — перепитав Геракл, схоже, не надавши ваги астиномовим словам.
Він щось знайшов (якусь невелику річ, що її померлий стискав у лівому кулаці) і сховав це під плащ.
— Авжеж, і то вельми поважні. Один із них тут…
Геракл звів погляд.
Астином указував на Діагора.*
__________
<sup>* «Здається, наче слова тут зумисне грубі. Розповідь утратила ліризм попередніх розділів, натомість з’явилася сатира, порожня насмішка комедії, їдкість і бридливість. Цей стиль — наче рештки від первопису, непотріб, викинутий до цього розділу», — стверджує Монтал, і я цілком поділяю його думку. Лише додав би, що образи «сміття» й «нечистот», схоже, вказують на черговий прихований тут Гераклів подвиг, а саме — очищення Авгієвих стаєнь, коли героєві довелося вичистити від гною обору царя Еліди. Приблизно те саме довелося зробити й Монталові: «Я почистив текст від зіпсутих фраз і відшліфував деякі вирази; результат не блискучий, але принаймні гігієнічніший».</sup>
![Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗](/uploads/posts/books/51651/51651.jpg)
